«Канадський зошит» Олександр Підсуха

Читати онлайн цикл поезій Олександра Підсухи «Канадський зошит»

A- A+ A A1 A2 A3

- А про що співає він, про що?
- Же ву зем... Любовне тра-ля-ля... -
Дівка імітує чорті й що,
Голим тілом центи заробля.

Годі вигинатися. Облиш!
Хто ти є: людина чи вівця?
Нащо роздягнулась? Та тобі ж
Споконвіку цнота до лиця.
Не страми своїх дівочих літ,
Не ганьби святої чистоти.
Плюнь у ті роззявлені роти,
В очі, що аж лізуть із орбіт.

А поет відомий знов і знов
Із кутка гугнявив про любов.
Пише він за долари "вірші"
Про тваринні імпульси душі.

- Імпульси, а не ідеї, зміст... -
Белькотів своє — сірку під хвіст.
Та на мене раптом очі звів
І осікся. Зрозумів без слів.

День дев'ятнадцятий

ПОЧАТОК ТУГИ

Між хмарами лечу і синім небом,
Між фіолетом і густою синню,
І марю Батьківщиною й шкодую,
Що не вона внизу під фіолетом.
Якби була це ти, моя Вітчизно!
Якби уже летів я на Бориспіль!
Та що я, справді? Тільки ж почалася
Моя мандрівка по світах далеких.
Літак тримає курс до Галіфакса.
Ще тільки лютий, а додому — в червні...
А що, якби я й справді приземлився
В Борисполі, а не у Галіфаксі?
Не буде хай ні квітів, ні оркестрів,
їй-богу, почувався б, як Гагарін,
Коли, планету вперше облітавши,
Землі торкнувся рідної ногами.
Ні, більшого немає в світі щастя,
Як зустріч з Батьківщиною.
Так само
Немає й муки більшої у світі,
Аніж розлука з рідною землею.

День двадцятий
 

До Галіфакса не долетів. У Сейнт-Джоні роблю пересадку. Сиджу в приміщенні невеличкого затишного аеропорту, і переді мною на всю широку скляну стіну — дивовижний зимовий пейзаж. Небесна синь відбилася на засніжених ялинках, на аеродромному полі. Тиша і спокій у природі теж дивовижні. Проте зовсім протилежне коїться в моїй душі. Занотовую останню строфу туги, відриваю очі від блокнота, а за стіною — вже ні спокою, ні літаків на ялинковому тлі. Снігова завія, суцільна біла каламуть запнула все навкруги і стала співзвучною хіба що одному мені. Політ відкладено до завтра. Пасажирів везуть до готелю в Сейнт-Джоні.

За сніговертю не бачив ні міста, ні готелю, а лише кімнату з ліжком, двома стільцями і столиком. Є й телефон. Та що з нього?

Хуртовина дужчай. Вітер як не вийме рами і разом з нею не вломиться до кімнати. Не своїми голосами заголосили шибки. Чого я тут? На краю світу — один. Жодного радянця в радіусі тисячі миль.

Згадалася мати. Поховав її перед самою поїздкою за океан. На похорон прийшло все село. Плакали люди, плакало й небо, як везли на кладовище. Мати. Моя і не лише моя. Дітям-сиротам у тридцяті роки замінила батьків, а хатина в кіпці вузенької вулички — дитячий будинок.

Вже не зустріне, як завжди було, — малого чи дорослого — з незмінними радощами і словами: "Синочку, а чи надовго?" І почувайся ти найкраще, при повному здоров'ї й силі, а їй неодмінно здасться, що ти змарнів...

Мати! Все життя в чеканнях і вигляданнях. Ніби це була її професія. То з інституту на літні канікули, то з донецького краю у відпустку, то з фронту... А з-за океану — ні, не виглядає.

Одна вона в мене була, одна...

 

* * *

Чемодани впаковані. Взято квиток.
Я збираюсь летіти в заморські краї.
І прийшли попрощатися друзі мої.
Та чомусь мені мати не йде із думок.
Телеграма у дім! В серце звістка — як ніж!
Що робити мені? Зачекай, чужино!
У село! У соло! У село чимскоріш!
Хоч і пізно уже. Все одно.
Ось хатина. І люди ідуть до двора.
Онде дядько Василь. А у хаті плачі.
Вечоріє. В вікно зазира дітвора.
- От і все, — каже дядько. — Сьогодні...
вночі.
Ще ж учора співала ось тут на грядках
(Як минаю подвір'я, то завжди спиня),
У біленькій хустині, з сапою в руках.
Все робила сама до останнього дня.

Це я знаю. Хотів же забрати з села,
Щоб жила при мені, щоб у місті жила.
І нарешті забрав. Та скінчилась зима:
- Сину, чом не везеш? Бо поїду сама. -
Я не хочу везти, відмовляю, прошу.
- Люди сіють уже. Я без діла сиджу.

Ще ж учора робила. Так всеньке життя.
Ще учора співала. Й нема вороття.
Рвися, серце моє, від скорботи й жалю!
Лиш одного б хотів, про одне лиш молю:
Щоб, як мати, не гнутися в горі-біді,
Щоб, як мати, із піснею впасти в труді.

* * *
Як спішив я додому, до гай-сторони,
До хатини, де перші наснилися сни.

На подвір'я ступив, далі рушить не міг.
Двері й вікна забиті. Зарослий поріг.

І назустріч не йде, як раніше ішла,
Притуливши долоню суху до чола.

Не іде. Це уперше. Й нікого нема.
- Мамо, матінко, ма!.. — Тільки тиша німа.

Залунали людські голоси навкруги.
Удаю, що не чую, простую в луги.

Дайте, дайте побути мені в самоті,
Дайте виплакать очі хоч раз у житті!

День двадцять перший

ЯК ЛАВРІН БОРОЗНА ЇЗДИВ НА УКРАЇНУ

Бувальщина

Жив собі вуйко за границею,
Лаврін Борозна.
Родом з Тернополя чи з Коломиї,
Хто його зна.
І було у нього чотири сини.
Нівроку, сини — немов соколи:
Тарас,
Андрій,
Ярослав,
Найменшого Остапом нарекли.

Малі діти — горя не знати.
Та як стали ото підростати сини,
Давай свого батька по черзі питати:
- Хто ми?
- Чиї ми?
- З якої сторони?

- Нізвідки! — скаже, було, як зав'яже.
- А мама казали, що ми українці...
- Не слухайте мами, вона вам накаже.
- А хто ж ми, тату? Хто ми?
- Чужинці.
- А я бачив Україну на карті... -
скаже старшенький.
- І я бачив!
- І я!

Одвернеться старий, бо сльози з очей
тільки кап... кап...
Сини відступляться.
Вони не люблять, як батько плаче,
Не розуміють причини.
Переглянуться.
Хай буде по-їхньому!
І в один голос:
- Нема України! Нема України!
Батьку, не плач.

Погладить Лаврін кожного по голівці.
сини один за одним — у двері.
А надворі так гарно! І можна погратися
У гангстерів і мільйонерів.

Так із дня у день,
Так із року в рік.
І Лавріновим повчанням
Загубився лік.

Виросли сини.
І по-всякому вміють,
Тільки не по-українському.
Правда, вареники, чи то пак пироги, і під подушку клали б.
Поженилися.
Пішли діточки.
Одне за одним восьмеро внучат.
Зберуться в неділю всім родом-родиною,
Сидять дід з бабою серед них, мов іноземці.
Не стерпить старий:
- Хто ви? Турки які, бусурмани?
Слова рідного мовить не знаєте?
По-якому дітей називаєте
Ви, безрідні Івани?
Джон, а ходи-но сюди, — покличе онука
меншенького. -
Як тебе звати?
- Джон.
- Не Джон, а Іванко. А тебе, Білл, — Васильком. А тебе, Мері, — Марійкою. Чуєте, ластовенятка мої? Цукерки хочете?

- Фазер! — скажуть сини одночасно. -
Ми чужинці, хіба вам не ясно?
Тож і маємо просьбу велику:
Не збивайте дітей з пантелику.

Візьме Лаврін голову в руки:
Діждався синівської ласки!
Затуманяться очі одвічною тугою,
І на скатертину кап... кап...

А Мері, в'юнка непосида
(Мале, а розумниця, бач!):
- Я буду Малійкою, діду,
Тільки не плач.

* * *

Занедужав Лаврін Борозна.
Все ввижається гай-сторона,
Де край битого шляху тополі
Розмовляють з вітрами на волі.

І застогне, так тяжко застогне.
Може б, лікар чим-небудь поміг,
Так його не пуска й на поріг.

Позбігались сини: — Що з ним, мамо? -
Бо і їх не впускає так само.

Під дверима посидять, та й підуть.

Лавріниха не знає нічого.
Не доб'ється і слова від нього.
Смерть прийшла чи найшло божевілля?
Наварила цілющого зілля,

Так не хоче ні зілля, ні ліків.

Умовляли, просили, благали.
Не виходив з кімнати два тижні.
А як вийшов — насилу впізнали,
Тільки блиски в очах дивовижні.

- Де, стара, саквояж мій дорожній?

Переглянулись всі: що він каже?
Нащо, нащо йому саквояжі?
- Схаменися, отямся, Лавріне...
- Схаменувся, лечу на Вкраїну,
Гляну хоч перед смертю на неї.

- Батьку, ви при своєму розумі?
Там же бузувір
Вас заарештує
І зашле в Сибір.

Та Лавріна нічим не злякати.
- Вже мені все одно помирати.
А зате хоч вклонюся Дніпру
І у рідному краї помру.

Оточили сини і онуки.
Але стримати, бачать, несила.
- Я ж, Лаврінчику, вмру від розпуки... -
Лавріниха, ламаючи руки,
Мов біля труни заголосила.

* * *

Ой ще довго Лавріниха голосила.
Якось їй приснилася могила,
У якій Лаврінчик спочиває
У сибірськім у холоднім краї.

Сорок днів, як він пішов на "муки".
Сорок днів — ні вістки з України.
Родичі, сини і навіть внуки -
Всі зійшлися на сороковини.

Може б, довше голосила Лавріниха,
Дак у шибку хтось постукав тихо.
До віконця підступила ближче, -
З саквояжем там стояв небіжчик.

- Та впускайте! Доки тут стояти?
- Дід приїхав! — крик зняли внучата.

(Продовження на наступній сторінці)