«Канадський зошит» Олександр Підсуха

Читати онлайн цикл поезій Олександра Підсухи «Канадський зошит»

A- A+ A A1 A2 A3

Сили не шкодуємо для неї,
Щоб сіяла вічною зорею
У братерськім вольному союзі.

День одинадцятий

Якби а ким сісти хліба з'їсти.
Тарас Шевченко

І є з ким сісти, є що з'їсти,
Так хліба доброго нема.
З якого випікають тіста,
Що лиш ілюзія сама?

Хай їсть його абстракцьоніст!
Мені ж подайте форму й зміст.

День тринадцятий
 

Усмішечка, мов перелітна птаха, на обличчі то в неї, то в нього. Дивлюся на панка довгошийого і думаю: хто ти? Вчепився кліщем, силоміць поволік до своєї господи.

- Дружина буде така рада, така рада... Дружина й справді була рада.

- Ой, такий гість!.. — і заходилася накривати стіл.

Тепер усмішечка на обличчі господаря затримується надовше.

- Питаєте, хто я? Звичайний комерсант. Роблю гроші. Політикою не займаюсь. Тому мислю не так, як дехто з нашого брата: мовляв, подайте їм самостійну Україну. А дайте — перегризуть один одному горлянку. Так що не давайте. Недавно помер один. Ніби нічого був чоловік, а помер смішно. До революції мав хутірець під Полтавою. Ще цариця Катерина чи сам Мазепа наділив його предка. З часом він дістався нащадкові. А тут саме революція. Хутір оді брали, а Мазепин нащадок з дарчою грамотою до Петлюри подався. Потім з нею перешмигнув і через океан. Та бог з ним! Розкажіть, як там у краю? Ще фарбуєте сорочки бузиною чи, може, й до перлону доскочили? А нічні клуби? Є де розважитись і коктейлю сьорбнути? Кажете, нема? А неонові фейєрверки? Теж нема? А кока-кола? Нічого, нічого, зараз покуштуєте...

Підходить дружина, усмішечку перехоплює.

- Прошу до столу.

 

* * *

Панок тупцює круг стола
З півлітрою "Смирновської".
І не нахвалиться ніяк
Культурою заморською.
Що втік із краю недарма
І що, мовляв, не кається.
І вихваля заморський "рай",
Аж, бідний, заїкається.

Та хвалиться не школами, не гарними музеями,
А барами всенощними і голими мамзелями.
Не танцями й театрами, не добрими поетами,
А "карами", і "сторами", й модерними клозетами.
Не хорами народними, не піснею роздольною,
А реслінгом1, коктейлями, бурдою кока-кольною.
Не залами спортивними, не кінопанорамами,
А безумом неоновим, безтямними рекламами.
Не яслами дитячими, не скверами зеленими,
А різними сейлонами, перлоном, териленами.

В одній уже на денці,
У другій — ще по вінця.
- Так випийте хоч трошки,
Ми ж, пане, українці.

Я змовчати не можу, таку вже вдачу маю:
- Ми просто дуже раді, що ви втекли із краю.

День чотирнадцятий

СМЕРТЬ МИНИ

Привиділись йому булані коні,
Булані коні попідвіконню.
У вікна й двері пнуться булані
Й Мазепа верхи в краснім жупані.
Розплющив очі — булані коні.
Таке буває лише при сконі.
На стелю глянув — усе в тумані.
Уже у хаті іржуть булані.

- Насте, поклич сина й нотаріуса пана Омелька.

Син прийшов і нотаріус слідом.
Всі стоять з безутішним видом.

Під кінець прояснилося Мині.
- Пошукай, Насте, грамоту в скрині.
Хай на сина добродій Омелько
Клин запише — полтавську земельку.
В ній він знайде і славу, і долю...

Син скривився, немовби від болю:
- Нащо мені він,
Той полтавський клин?
Він же так далеко,
За сім тисяч гін.
Як його зорати
За сім тисяч гін?
Тату, не треба. -
Краще б не казав цього,
Краще б не казав.
Мина звівсь на лікті,
Тяжко простогнав:

- Мені його переписав був батько,
А батьку дід, а діду — прадід, сину.
Прапрадіду подарував Мазепа,
Не мер якийсь чи голова сільради,
А гетьман сам. А ти не хочеш, га?
У пазусі цю грамоту проніс
Через фронти, коли по Україні
Гасав я на буланому коні.
Булані коні, ой булані коні,
Недаром вони лізуть у вікно.
За неї кров пролив біля Вапнярки,
А потім ще й контузило за неї
У ній — і сила, й слава твого роду
Споконвіків. А ти не хочеш, га?
Скажи, Омельку, голубе мій сивий,
Кому ж заповісти її? — І Мина
Враз поточивсь і впав на подушки.

Сонячний зайчик на підвіконні.
Відгарцювали булані коні.

День п'ятнадцятий

ПІСНЯ БРАТІВ

Не шкодую за літами,
Відшуміли вдалині.
А шкодую, що не з вами
В рідній стороні.

Полетів би, мов лелека,
До Славути навесні.
Стороно моя далека,
Хоч наснись мені.

Та не сніться давні роки,
Ані цісар, ані пан.
А приснись Дніпро широкий
І зелений лан.

А приснись весела мати
На відродженій землі.
Соловейко біля хати,
В небі журавлі.

Материнська ніжна мово,
Голосніше долинай
В сторону мою кленову,
В мій канадський край.

День шістнадцятий

Він живе у Канаді. В його хаті — Вкраїна.
"Самостійна" Вкраїна, бо тризуб на стіні.
За вікном неозора чужинська країна,
Незнайомі звичаї, незнайомі пісні.

І ростуть його діти, молоді канадята,
І чуже, незнайоме їм рідним стає.
І уже по-чужинському мовлять до тата,
І несила дітей навернуть на своє.

Я живу на Вкраїні. В моїй хаті — Вкраїна,
Край добра, і звитяг, і надій молодих.
За вікном — теж вона, сторона тополина,
Від Дністра по Дінець. Ще й у дітях моїх.

День сімнадцятий
 

Лечу над Кордільєрами. Чув не раз у Канаді про їхню красу й мальовничість. На жаль, з високості гори видаються звичайними сопками. Замість милуватися пейзажем, переглядаю свіжі газети. Довідуюсь про ідеологічну нараду в Москві. Цікаво, що пишуть про неї місцеві журналісти. Ну ясно, розцінюють як замах на свободу творчості.

Про свободу творчості, панове журналісти, розкажіть знаєте кому? Своєму батькові. Не тільки про творчу, а й політичну. Про свободу, яка серед білого дня стріляє в страйкарів, що сталося під час мого перебування в провінції Онтаріо. Про свободу, яка корінних канадських жителів — індіанців — зробила пасинками Канади. Про свободу, яка торгує американськими коміксами і порнографічними журналами. Про свободу, яка від канадського робітника вимагає писаної довідки: до якого належить приходу, якому богові сповідається. Про свободу, яка творам прогресивних канадських письменників зачинила двері бібліотек. Про свободу, яка показує очима на кожного, хто мислить інакше. Про свободу, яка за відомим київським співаком під час його гастролей у Канаді бігала назирці на чотирьох поліцейських колесах. І так далі і таке інше.

Один професор, він же поет-абстракціоніст, заповзявся будь-що приперти мене до стінки.

- Чому у вашій країні забороняють абстракціонізм? Це ж порушення елементарної свободи. Чому партія втручається в справи митців? Кому яке діло, як я пишу або малюю? Ніхто не має права позбавляти художника вільно самовиражатись. Що їм тепер робити? Пропадати з голоду?

- Чому пропадати? Зароблятимуть на хліб суспільно корисною працею, а "самовиражатись" можуть за сумісництвом, як це робите й ви.

- ???

Згадую ще одного підпанка. Мріє проскочити колись на білому коні крізь київські Золоті ворота. Спить і бачить, як наші діти не слухаються батьків, звертають з їхньої дороги. Скільки далекосяжних планів пов'язує з кожним ідейно невиразним віршем, ба навіть окремим невдалим рядком, що вискочить, бува, з-під пера молодого нашого поета. Невтямки горепаці, що:

 

Усе народжується, й гине,
І знов скресає з небуття.
Батьки і діти — це єдине
І нерозривне, мов життя.

Так нероздільно їм і жити,
Нові освоювать віки.
В очах батьків своїх — ми діти,
В очах дітей своїх — батьки.

День вісімнадцятий

КВЕБЕКСЬКИЙ ДІАЛОГ

І

Француз не сяде їсти без вина.
А тут ще й гість.
П'ємо, та не до дна.
Пригубиш — і жвавішає розмова.
Він теж поет, шукач нового слова.
Ось тільки я ніяк не доберу:
Поезію вважає він за гру.

- Один у карти, другий у слова, -
Так і сказав. Ця пісня не нова.
Цікаво, що в поета за душею,
Яку несе, боронить він ідею,
Кого своїм підтримує плечем,
Коли навколо граються з вогнем.

А він своє: — Ви про ідеї, зміст...
Які ідеї? Я не комуніст.
Війни не буде, я не вірю в неї.
Хто б захотів із матір'ю землею
Прощатися?.. Так думають усі.
Я не трибун. Та я служу красі.

Моя краса — це імпульси душі,
Що нам із вами зроду не чужі,
Хоч ви ладні прикинутися іншим.
То ліпше ми розмову цю облишим.
Тут поблизу співа один поет.
Ходім зі мною. А куди — секрет.

II

Кока-кола.
Дівка гола.
І гармидер доокола.

Ну й завів!

Дівці, може, вісімнадцять літ.
Виробляє, господи прости.
А кругом — роззявлені роти,
Очі як не вилізуть з орбіт.

Де я?

Дівка — в світлі. Дим від сигарет.
Чую пісню з темного кутка.
- Це співа відомий наш поет... -
І на дівку оком. — Ну, яка?

(Продовження на наступній сторінці)