Після тієї пригоди зі словом-мухою послав мені пан Біг сон, у якому мені вдруге наснився покійний ясновельможний. Ніби стоїть він у чистому полі, такого великого й безмежного не знайдеться у цих краях, й виводить щось прутиком на білому неторканому снігу. І слідів не видно, не лишає пан Гербурт слідів за собою, чи ж може таке бути, дивуюся я у сні. Але те, що він креслить план якоїсь будови, се я бачу. Певно, замок хоче збудувати. Бо що ж інше можуть будувати вельможні пани, як не замки, де вони можуть сховатись від татар, сусідів, що бувають часом гірші, ніж татари, або й від гніву короля. Ось креслить він стовп, а вгорі зубці, як корона. Вежа. Тоді креслить трохи далі таку саму вежу. Тепер мав би накреслити ще дві вежі, щоб стояли по кутах, а між ними браму, щоб можна було увійти. Але ні. Ясновельможний ставить ще один стовп, а потім ще один, ніби позначає дорогу, і отак йдучи, зникає у білім тумані. Не знаю чому, але мені стало страшно, і я прокинувся. Довго не міг заспокоїтись, питав себе, чому так злякався тих стовпів із зубцями, може, тому, що ніколи не бачив такої дивної дороги. Але вже те добре, що не кликав мене ясновельможний йти за собою. Не бачив він мене, тільки я його. (АК: Звісно, не мені тлумачити сон пана Северина, не настільки я добре знаю цього чоловіка, але є в мене певні здогади. Три колони поруч — це видавничий знак друкарні Гербурта, а оскільки перед тим оповідач пригадував, як востаннє Гербурт навідував друкарню, це могло трансформуватись у такий химерний сон, який не був віщим, а саме цього боявся сновидець.)
XIX
Марець почався бурхливо. Вирва піднялась зі свого глибокого ложа, одутла, мутна, посоловіла, гук її було чути навіть на замковому подвір’ї за грубими мурами, а також на Ринку, а може, і в цілому місті, яке вона огинала, а подекуди розділяла. Снігу в горах лишалось ще багато, навіть на невисоких пагорбах досі біліли снігові шапки.
Двір готувався до високих гостей, що приїжджали обозами, і всіх треба було десь помістити, ще й догодити шляхетському гонору. Я при цьому чувся тріскою, що нею бавиться течія, лякаючи затягнути у вир. Скориставшись тим, що ясновельможна вдова ще не приїхала, а ще більше тим, що весна звільнила прохід у гори, я прагнув якнайскорше відвідати святу обитель на Чернечій горі. Нарешті настав день, такий погожий і ясний, що душа моя піднеслася сама догори, і я, взявши з собою пахолка Павлуся, пішов у монастир. Сама думка про добромильську обитель святого Онуфрія зігрівала мене цілу зиму. Не раз дивився я зітхаючи на Чернечу гору, чи на те місце, де вона мала бути, коли все довкола тонуло в білім молоці туману, і ніяк не міг зважитися піти туди. Не думаю, щоб мене спинили сніги чи вовки: я приберігав монастир для себе, як приберігають харч на чорний день. Чекав нагоди, коли потреба у душевній розраді стане нестерпною.
У нас монастирі будують у пущі, серед боліт, куди не кожен знайде дорогу, а тут я кожного ранку міг бачити з Низького замку вершечок дзвінички і чути дзвін. Дорога до монастиря починається від Тернової, але можна просто перейти місточок і піти через село Вишину, з якого, кажуть, ніби почався Добромиль. Але схили надто круті, та й ніхто так не ходить, хіба що дуже поспішає. Отож ми вийшли через міську браму, і я відразу побачив дорогу, що вилася стрічкою до самого монастиря і відливала сріблом. Раніше я бачив її повного перешкод: то повалені дерева, то лихі люди, вовки, то снігові замети, але цього разу вона була порожня і від неї віяло чимось зимним, що й не дивно, бо сонце в ту частину схилу зазирає зрідка.
Михайло теж просився з нами, але я сказав, що може так статися, що ми вернемо вже нині, а як ні, то нехай він привезе доброго хліба і риби сушеної, і свічок воскових.
— А що мені вашмосць накажуть робити? — поцікавився Павлусь.
— Я буду молитись, а ти сам побачиш, що тобі робити.
Я б і сам пішов, але не пасувало шляхтичеві вибиратись за місто без супроводу. Та й не хотів, аби хтось подумав, що я винюхую щось в чужій господі. Прикро, коли твоє життя отак на виду, але не все так буде, та й нема мені чого від людей ховати.
Михайло випровадив нас за браму, а сам лишився теревенити зі стражниками. Вже недовго йому лишилось служити у мене. Мусив комусь доповідати, що я роблю, але я не сердився. Все таки я чужий чоловік, хоч роду й чесного, але нема чого вірити. Щодо Павлуся, то така дитина все розкаже, нічого не втаїть. Я не хотів брати шаблі в святу обитель, однак Михайло з Павлусем наполягли, а раптом вовк вискочить чи дик.
Мені хотілось, щоб дорога була довга-довга, так наче я йду на прощу. Колись ходив до святої Київської лаври — гарно було. Люди довкола побожні, такого нарозказували, тільки б слухати день і ніч.
— А що я там буду робити? — знову взявся за своє Павлусь. — Я ще не був у монастирі.
— Я тебе вчив читати?
— Вчили, вашмосць, по-руськи і по-польськи.
Мушу визнати, малий мав світлу голову. Я по молитовнику вчив його читати по нашому, ну, а польських книжок не бракувало. Може, хлопець вийде колись у люди.
— Почитаєш отцям у монастирі.
— Ні! Ні! — замахав руками малий.
— Ну, то як хочеш…
Сонечко світило, як у раю, на весь Добромиль, а на нашому боці пташки щебетали. Дорога була в ямах, куди збиралась тала вода, віз ще не проїде, а ми йшли по моріжку, де вже травиця пробивалась. Як же я скучив за зеленою барвою! Але в ярах, що мережали схили, все ще лежали пласти сірого снігу, наче сіль. Якби не сіль, то ходили б цими горами вівці і не було б самого Добромиля. Тут і нивку нема де розорати, але от живуть люди. Переганяють з Волощини худобу на випас, ліс рубають, щоб сіль варити. Я недавно ходив у Вишину на солеварню, буде що вдома розказати.
Коло дороги, що повертає до монастиря, стояв хрест, високий, почорнілий від негоди. Такий хрест один чоловік не понесе, треба кілька. Як на мене, то хрест мусить бути такий, щоб його можна було нести одному. Не залегкий, бо то вже не хрест буде, але й не затяжкий. А як уже помре, то можна й кам’яний на гробі поставити. Кожен з нас має свою Голгофу, і найбільші мої муки — попереду, на горі. Подумав про це, і забув про сіль, яку висушують із сліз матері Землі, і про овечок та телят, що їх поженуть на торг, а звідти на бійню, лишивши небагатьох на розплід і вовкам на здобич. Усе це зникло — і була переді мною жовта витоптана земля на околиці Єрусалиму, гул людської чи бісівської юрби, невидимої через піт, що заливав очі, а серце ніби вигоріло, й утворилась у грудях пустка…
Але потім… Що вище я підіймався, то менш значним ставав світ унизу, не таким вже й потрібним. То був світ звичаїв, у якому так боляче карають за їхнє порушення. Якби чоловік не відчував болю, то не боявся б нічого. Якби чоловік не мав нічого, то би нічого не стратив. Прості Божі заповіді — оце і є звичай, а все інше доточили люди, аби не дати іншим людям вільно дихати й Господу служити…
Я так вознісся думками над Добромилем, що послизнувся і впав у болото. Що ж робити? Ні вертатись назад, бо вже пройшов добру половину шляху, ані йти закаляному в обитель. Павлусь допоміг мені піднятись, а я угледів хатину над самим яром.
— Ходімо туди!
Малий, певно, боявся, що я зачну зганяти на ньому злість за те, що не підтримав мене, коли я падав. Він прудко побіг наперед до понурої хатинки, вкритої почорнілою гнилою соломою, що від вітру розсипалася б, напевно, але тут вітру сильного не буває. В таких хижках мешкають ворожбити, що мають діло з різною нечистю. Певно, нечисть тут інша, ніж у нас, не болотна, а гірська. Втім, я й тут знайшов собі болото. З хатинки курилось, отже, там хтось був. Ні, не ворожбит — з хати вийшла молодиця, ще не стара, вбрана не то по-міщанськи, не то по-хлопськи, зразу й не розбереш, й гарним голосом запросила увійти, низько вклонившись. Ще не розгледівши лиця, бо позахляпувало мені очі, тільки розтер болото рукавом, я вже купився на той голос.
— Нехай ясновельможний пан скине одежу. Я її висушу й вичищу.
У курній хаті палилося, дим висів під чорною стелею, і я мусив відразу сісти на лаву, щоб не задихнутися від незвички. У куті коло печі щось завовтузилось, засвистіло, я аж підскочив.
— То чоловік мій, нездужає. Рубав дерево, придавило йому ноги, — розповідала жінка, обертаючи мене, як сніп. Стягнула делію, повісила на жердці. "Хоч би вошей не набратися", — подумав я.
Потім жінка стягла з мене чоботи й заходилася тріскою обшкрібати з них болото, а далі витирати віхтем соломи. Я не встиг і отямитися, як опинився в її владі. Павлусь перестрашено дивився у куток, де лежав чоловік, схожий на живого мерця, перевів погляд на закопчені стіни з чорним мохом, що вилазив зі щілин, перехняблену піч.
— Сядь, — сказав я, і хлопець сів поряд на лаві, принишк у мене під боком.
У печі щось варилося в горщику. По запаху я відчув, що то капуста з горохом. А на столі лежала вівсяна паляниця, яку тут називають ощипок. Принаймні ці люди мали що їсти.
— А з чого ви будете тепер жити? — спитав я, маючи на увазі, що недужий господар не зможе ще довго робити.
Молодиця підняла на мене великі сиві очі.
— Бог нас не зоставить.
Мовила се так твердо, що я повірив.
— А дуже покалічився чоловік?
— Обидві ноги зламав. Він для жупи ліс рубав, пане.
— А діти маєте?
— Маємо! — відказала вона якось весело. — Скоро прийдуть!
— Ганько! — прошелестів кволий голос. — Хто там до нас прийшов?
— Сам ясновельможний Гербурт прийшов! Видиш, Николо, яка тобі честь!
(Продовження на наступній сторінці)