Подумав я, що б сказав на те вельможний Гербурт. Напевно, посміявся б. Сам любив пожартувати. (АК: Пан Северин, напевно, згадав історію, яку всі переповідали. Про те, як військо Гербуртове воювало зі Стадницькими, а сам пан староста сидів удома над книжками, і коли до нього навідався розгніваний родич, сказав, що той йому перешкоджає бесідувати з мудрими людьми і нехай вступається геть.) Втім, не знаю. Однак мстивим він не був, а се відрізняє чоловіка великого від чоловіка малого. Як стоїш високо, то дивишся на світ по-іншому, і світ тебе бачить по-іншому. Орел не кинеться за мишею каменем згори, коли бачить зайця в траві.
Зробилося мені душно, бо був я вбраний на вихід. Прийти до себе тому шляхтичеві сказав лиш для того, щоб не випровадили його з порожніми руками, а відразу залагодили справу. Для багача то дрібниця, а я знаю, що таке переднівок, коли люди пухнуть з голоду, а негодована худоба стогне в стайні.
Я пішов просто до брами. День був темний, збиралося на сніг. Коло Ратуші був сякий-такий торг. Я не брав з собою ні Михайла, ні пахолка Павлуся, коли виходив пройтися, бо вже відвик від слуг. Дитиною мав я за опікуна кривого Омелька, який вчив мене, але не писати й читати, бо був неписьменний, а того, що сам умів: рибу ловити, гриби збирати, з лука стріляти. У нас слуги не вешталися без діла, жили ми по-простому. Нині дрова рубає, завтра подвір’я мете, післязавтра везе панів до церкви, а як треба, то йде з тобою на війну. А тут все по-іншому: кожен робить своє діло, а діла того мало.
Оминувши костел, вийшов я до ріки, що Вирвою звалась. Спуститись до неї не міг через високий берег, але й звідси було чути, як шумить вода і кришаться кавалки криги по краях русла. Боженьку, скоро весна! Я згадав, як ми з жінкою несли свічки додому з церкви на Стрітення і все прислухалися — чи щось змінилось, чи повернуло вже на весну. Навіть повітря ставало в той день м’яким, як шовк. Свічки були завинені папером із вирізаними зубцями, ніби пелюстки квітки. З нами йшло багато людей. Як у когось гасла свічка, інші казали "нічого!" і заново припалювали від своєї. Дивно йти серед дня зі свічкою. Прості люди не чували про Діогена, що так само ходив зі свічкою вдень, а коли його питали навіщо, відповідав: "Шукаю чоловіка!". Я собі се завше пригадував на Стрітення. А тоді ми приходили в дім і гасили свічки перед образами, двома пальцями. Така свічка добра для вмираючого або коли сильна гроза. Чи як дитина перестрашиться — на все помічна стрітенська свічка. Не знаю, чи тут такий звичай є, мусив би бути.
І тут я завмер від гадки: нема в мене дому, щоб нести туди стрітенську свічку. Не понесу я запалену свічку через браму до панського палацу, повз людей, що віри католицької. Чув я, що дехто зі шляхтичів стидається показувати свою, грецьку, віру, засуджував їх. А тепер сам боюся пронести запалену свічку через місто, щоб не кинули мені в спину "Схизматик!". (АК: Причина, очевидно, не в цьому. Пан Северин, що є ніби живим портретом католика Яна Щасного Гербурта, відчуває певний дискомфорт, бо повинен тримати образ, відчуває перед покійним зобов’язання.)
Туди, де я міг би нести свічку, не донесеш. Півроку не знаю, що діється в сина. Послав листа, а відповіді не отримав.
Той шляхтич, за якого я заступився, не знаю, якої він віри, на чолі таке не пишуть, має жінку, діти. Чи здогадується він, що я охоче став би на його місце, прийняв би всі його клопоти? Сподіваюсь, справу його вирішено, і перед тим, як поїхати додому, зайде він до корчми, як годиться, вип’є чарку. Я не хотів з ним зустрічатись, і до корчми не пішов би, щоб не патякали потім про мене. Надто багато чужих життів хотіло прорватися в моє життя, а я волію тишу і спокій. На старість чоловік стає чутливий і вразливий. Ясновельможний колись розказував, як цілу ніч колись пробалакав зі сліпим лірником під мурами кляштора в Сусідовичах. Старого ченці не пустили всередину чи, може, він сам не хотів, але досить того, що пану Гербурту тої ночі відкрилося багато таїн, бо то був не простий старець, а може, навіть посланець самого Господа. Вони співали удвох наших, руських, пісень, я сам люблю їх слухати. Я ще застав у Боневичах скрипаля і трьох співаків, що розважали товариство в неділю при обіді. І бачив лютню в кабінеті ясновельможного; однак не чув, щоб той коли-небудь співав. (АК: Це правда. Гербурт сам складав пісні і грав на лютні. До нас дійшла лише одна, написана місцевою говіркою. Її можна знайти в "Геркулесі слов’янському":
Пастуше, пастуше,
Люблю тя до душі.
А що мене болі,
Скажу ти до волі.
Черодийку маєш,
Рядить їй не знаєш,
Тобі з нею лихо,
їй з тобов не тихо.
Бивав то дідойко,
Мав ся хорошойко.
Вовки ся бояли,
Череду минали.
Та що ж нам чинити!
Терпіти, терпіти.
З Богом ся не бити.
(Музика до цієї пісні невідома)
Певно, відспівав своє, як молодість минула. Звісно, в Низькому замку музиканти є, але тепер жалоба, не вдасться мені їх почути. А шкода. Боневичі супроти Низького замку, як хижка супроти палацу, а моя хата, що пішла з димом, ніби песся буда супроти Боневич.
Отямився я й побачив, що стою на самому краю берега, наче збираюся скочити з нього. Так виглядає збоку. Он там купи снігу, навіяні вітром з гір, там стіна костелу. Господи, де ж це я? Де мій дім? Хто я?
Знаю, волоцюга в одежі з чужого плеча. Тепер я зрозумів, ким став на старості літ. І що стратив ясновельможного пана Яна, й усе, що маю зараз, то рештки його колишнього милосердя. Не були б ми з ним схожі лицем і, смію сподіватись, душею, згинув би я без даху над головою і без гроша в кишені. І мушу це споминати не сім раз на днину, а сім раз на годину. (АК: Цей поетичний зворот взято з народної пісні — коломийки.)
XVI
За три дні вернувся маршалок. Ходили чутки, що він їздив буцімто до нового господаря, щоб далі дозволив йому лишитися при дворі. Може, й так, але я знав, куди пан Томаш збирався їхати: у кляштор бернардинів у Самборі. Міг сам пустити таку чутку, аби приховати делікатну справу. Мені, однак, здається, що маршалок більш відданий був Гербуртам, яким прослужив тридцять літ, аніж дому, що часто переходить із рук в руки, як се тепер буває. Чекав я, що він спитає мене про те, чи знайшов я щось по дорозі з Тернави до Боневич, але не міг ніде його стріти, може, навіть ночував він на старому місці, з яким я вже попрощався і не хотів туди вертатись. Чи страх мене тоді взяв, але як відрізало мене від Боневич. Вартувало туди поїхати, хоч нічого я не знайшов.
Я вже й забувати почав про ту оборудку. Як треба, маршалок мене б з-під землі дістав. Був він з тих людей, що звертаються до когось лише тоді, коли їм треба. Ну як ні, то ні. Видно, справді не пропало нічого, а те, що мені ввижалось, — пусте.
У неділю рано я зібрався до церкви. Пан маршалок стояв на ґанку, певно, йшов до костелу. Сонечко так гарно світило і гріло лице, що не хотілося ступати в остогидлу тінь. Маршалок привітно всміхнувся до мене, ніби ми бачились з ним не далі як учора.
— Гарну днину нам Господь дав! — мовив він. — Аби й завтра так було.
Я з ним був згоден щодо нинішнього дня, а щодо завтра сумнівався, бо цілу ніч мене боліла давня рана на правій нозі, що означало переміну погоди. Ну, я не втерпів і спитав:
— Чи звідав вашмосць щось про ті папери?
— Які-такі папери? — стрепенувся маршалок, що досі мружився, як кіт від сонця.
— А ті, що везли з Боневич. Ми пройшли всю дорогу — нічого не знайшли.
— A-а… А коли то було, не пригадаю.
— Та вже тиждень має бути. Справді, паперів ми не знайшли, але запримітили дещо цікаве… Я ж казав, що вмію читати сліди.
— Ну і що пан Северин таке запримітив?
Я помітив, що ся бесіда його чимось тривожить, але пізно вже було. Та й потребував я все розповісти, аби воно не дійшло потім до нього з інших, кривих уст. Мусив знати пан маршалок, що я пив вино в Боневичах і ходив по спорожнілих покоях? Мусив. І я сказав:
— А те я запримітив, вашмосць, що під Радичем сани зі скринями перекинулись. Думаю, коні зачули вовків і перепудились. Ми теж бачили трьох вовків недалеко від того місця. Я не розумію, чому ні пан секретар, ні кучер нічого не сказали про сю пригоду. Чи, може, пан уже знає? Бо ж їздив вашмосць до самбірського кляштора, хіба ні?
Маршалок вхопив мене за рукав, шарпнув до себе і просичав:
— Хто просив пана пхати туди свого носа?
Бог би тебе любив! Я аж отетерів з несподіванки:
— Та ж пан сам мені казав узяти кучера і проїхатись тією дорогою!
— Не міг я послати туди пана! Хіба вашмосць слуга, аби збирати розсипані папери по дорозі? Тим більше, всі папери на місці. Бо ніхто не відає, скільки тих паперів було! (АК: Цікава логіка! Коли ніхто не знає, скільки чого було, то не може сказати, скільки залишилось. Навряд чи така абсурдна ситуація була б можлива насправді, пан маршалок створює її для власного психологічного захисту.)
— Навіть секретар?
— Навіть Господь Бог!
Маршалок випустив мій рукав і, задерши носа, процідив:
— Дам я пану пораду: тримати язик на припоні, як тримав досі. І пильнувати того діла, до якого пан приставлений. Я лиш добра зичу.
(Продовження на наступній сторінці)