Був би я молодий, то певно збунтувався б супроти таких несправедливих слів, почуваючись покривдженим. Прислухався до себе — нічого. Сам винен. Але не в тому, що хотів дізнатися правду. А в тому винен, що не вмію себе оборонити. Для цього треба мати язик зміїний і зуби вовчі. Не виросли замолоду — не виростуть і тепер. Якщо досі я жалів маршалка, що міг стратити службу через ту пропажу, то тепер шкодував лише ясновельможного, який не мав ні добрих приятелів, ні вірних слуг. Один утік з паперами до єзуїтів (я вже майже здогадався як). А другий дбає лишень про те, аби спасти власну шкуру, не думає, що папери Гербуртові можуть зашкодити вдові та дітям, а найбільше синові Яну Леву, бо кожен вірить, що ябко від яблуні недалеко падає. Всі кажуть, що ясновельможний мав непросту вдачу і велику гординю, що пересварився з усіма, навіть з Його королівською мосцею, у якого з Вавельської вежі просив потім прощення. Знаю, що мав він вовчі зуби й зміїний язик, але за те, що ніколи не дозволив би собі говорити так, як пан маршалок та секретар, полюбив я його щиро. Великий чоловік не кривдить малого. Справді, великий чоловік пізнається по таких-от дрібницях.
Я виразно бачив картину: з роздертої торби випали на сніг важливі листи, які секретар зумисне запакував з іншими паперами, менш важливими, щоб потім дістати вже при нагоді у Низькому замку. Але трапилась інша нагода, то він з неї скористався. Але чому не розказав про вовків? Бо не питав ніхто. Поклав торбу в куток, а сам хутко втік до Самбора, де його не видадуть. Може, сховав дещо й раніше, на самому початку. Пам’ятаю, як носив вино до свого покою під полою, чому ховав? Аби не здогадався ніхто, що стражників пригощав, аби самому понишпорити в кабінеті, коли вночі всі поснуть. Утім, се я не збирався нікому розказувати. Наразі мені потрібно було знати правду. І Господь її знає. То й доста.
Отак гарненько все обміркувавши, я вирішив триматися якнайдалі від маршалка, щоб не дратувати його, але й далі дивитись за всім у два ока, особливо за єзуїтами, що крутились повсюди після смерті ясновельможного. Може трапитися й так, що я на щось згоджуся. Порішив, але на заваді стала моя необачність.
Пожалів я того бідного шляхтича, що не міг приступити до комісії, вже й забув про нього, зате люди не забули. Два дні по тому я вже не міг вийти спокійно на ґанок чи пройтися в домі. Спершу кинулась до мене вдова, чий свояк вкрав у неї ліс порізаний і вже встиг продати. Мусив повести її до писаря, щоб написав прошення до суду. Він пробував опиратися, але я не дав йому викрутитися, та й удова заплатила добре. Потім були інші: юдей, у якого шляхтич купив діжечку вина, а не заплатив. Знайшов я того шляхтича приїжджого, побалакав з ним, послухав він мене. Ясновельможний нечасто приймав прохачів у Боневичах, але в Добромилі до нього приходили і русини, і вірмени, й волохи, і юдеї, бо до кого ж їм іти, як не до Гербурта. Се річ звичайна, одначе мені все всередині терпло, коли прохачі називали мене ясновельможним і цілували руки, хоч я лиш був убраний у його одежу, був ніким. Найбідніший з них був багатший за мене.
А тим часом слуги розбестились, бо ясновельможна сиділа в Мостиськах, що було необережно з її боку, бо на Добромиль уже гострили зуби, а в таких справах не можна навіть родині вірити. Прикро було на се дивитись. Добромиль чекала руїна. Маршалка не дуже всі слухали, та й він мав справу з численними гостями, що прибували і відбували. Однак численні прохачі, хоч кожного разу мене кидало в дрож від одного їх виду, помалу переконали слуг, що з мене бодай якась заміна покійному ясновельможному, принаймні зовні, то стали менше бешкетувати, а дехто кланявся низько й просив замовити за себе слово маршалку. Раз я відчитав одного гультяя з лакеїв, що чіплявся до дівки-служниці, доводячи її до сліз.
— Тобі не встидно, що твій господар лежить у гробі, а ти прилюдно дівок лапаєш, і смердить від тебе, як від діжки з брагою! Як ще раз застану тебе на такім неподобстві, то підеш гній вигрібати або помиї виносити.
Я ще за шаблю взявся і ногою тупнув. І диво дивне, лайдак, що його всі боялись, відразу протверезів і впав переді мною на коліна.
— Славно! — почув я за своєю спиною і озирнувся. За цим всім дійством спостерігав маршалок добромильський, що супроводив якихось великих панів.
— Славно! — мовив один з них, високий, у соболевій шапці. — Ґратулюю пана! Але мушу сказати, що небіжчик пройшов би повз того драба і навіть не подивився б у його бік. Проте того ж дня його не було би вже на службі!
Я все ще був лютий, тому відказав доволі гостро:
— Я вчинив се не як ясновельможний, а як Северин Никловський, — і, легко віддавши уклін, додав: — Якби ясновельможні пани надійшли раніше, то певно зробили б так, як велить шляхетська честь!
Маршалок мовчав, витріщивши очі. Я вже бачив, що йому далеко до маршалка боневицького, котрий ніколи не ліз за словом до кишені. Проте озвався другий ясновельможний, не так пишно вбраний, але, судячи з постави, не менш значного роду. Певно, се вони приїхали вчора аж зі самого Львова.
— Я чув, що пан Северин став тут заступником усіх стражденних і потребуючих. Чи не служив пан часом колись за адвоката?
— Я, вашмосць, служив у війську, доки вік мені не вийшов і я не стратив усе, що мав найдорожчого — жону і дім.
Так я їм відповів, і на тім бесіда скінчилась. Моє слово залишилось останнім. Зрештою, нічого злого я не сказав, але надто безпечно повівся і через те був невдоволений собою.
XVII
Аби не наразитися на гострі стріли людського злослів’я, я волів сидіти в своїм покоїку та читати. Ніколи не було в мене часу на читання, і тепер я тішився, як школярик, тими кількома книжками, що отримав від покійного ясновельможного. В чоловіка все можна забрати, але не те, що в нього у голові. Проте часом душа прагла вирватися з чотирьох стін, і я йшов у місто визирати, чи надходить весна. На Стрітення був мороз, отже, весна мала настати скоро. Не бачив я ще весни добромильської, і не знаю, чи побачу літо. Пробував уявити собі літо в горах — не зміг. Отже, не побачу. А як почне сніг із гір танути і спливати в долину — оце цікаво.
В той день була торговиця. Пішов подивитися, почути, що люди говорять, а може, навіть стріти купців із землі волинської — Острога чи Заславля. Та, видно, дороги між Великим Князівством литовським та Руським воєводством добряче замело снігом, і я не почув рідного говору ні від тих купців, що торгували полотном, ані від тих, що купували сіль, натоптану в діжечки, що її тут варили, і не лише в Добромилі. Багата тут земля на сіль, мала би бути й вода солона, але ні — звичайна, і здоровіша, бо тече з каменю, а не сотається з боліт.
У нас болота й пущі, нема такого багатства, але рідне завжди дорожче. Полетів би я хоч зараз туди, якби був птахом. Зле зробив, що покинув сина серед чужих людей, батьківська любов не вистояла перед тугою світовою і образою. Чув я, ніби син Гербуртів Ян Лев вже у Мостиськах, але занедужав у дорозі, то скоро не приїде. А що з моїм сином? Може, теж занедужав, завше був трохи хоровитий… Татари взимку не нападають, хоч сим душа спокійна. Але мій Володимирко лови любить, а від них теж буває ураза не лише звірині, а й ловцеві на ту звірину.
— Чого пан такий смутний? — хтось шепнув мені на вухо.
А про Яця з Тернової я забув. Не шукав з ним стрічі. Ота біла квітка, що могла зів’янути завчасно, стояла між нами. Дякувати Богу, я не побачив на розчервонілому добродушному лиці свого рятівника тіні смутку. Зрештою, се ще нічого не означало: не в звичаї простого люду жаліти за малими дітьми — Бог дав, Бог і взяв. Я сам двох діток стратив, ще у сповиточку.
— Як ся маєш, Яцю?
— Наразі незле, дякувати Богу. А вашмосць чи не журиться?
— Згадав сина. Не пише мені. Думав, стріну на торговиці земляків.
Я роззирнувся. Біля ятки з воском побачив двох єзуїтів, як двох круків, прости Господи.
— Та якби був хто з листом, то певно би знайшов пана. Торговиця нині мала. Велика буде після Паски.
— А як моя похресниця? Чи здорова?
— Та здорова нівроку. Я й забув сказати. От старий дурень! На думці все цвяхи та завіси. І ще жінка просила купити глиняне начиння, наймит пішов дивитися. Може, послати до вашмосці сани, щоби пан трохи побув у мене, відпочив…
— Хочу піти до монастиря, як трохи сніг зійде, тоді ступлю до вас.
— Не знаю, чи варто мені се казати, але вашмосць зле виглядає, змарнів, пожовтів на лиці. Якби се трапилось з моїм кревним чи приятелем, я б відмовив його від того, пан знає від чого. Бо то таке — як у сльозах не втопишся, то під землю затягне. — Яць перехрестився. — Пан щораз більше стає схожим на небіжчика ясновельможного. Ніхто вашмосці того не казав?
— При дворі мовлять більше поза очі, ніж в очі, — гірко всміхнувся я. — Се для мене єдина нагода виїхати з Добромиля. Не хочеться вертати додому жебраком.
Я подумав, що Яць зараз спитає, скільки мені грошей заплатять за те, що буду парсуною Яна Щасного Гербурта. Се мені було б неприємно, адже й без грошей я б згодився, бо як відмовить простий шляхтич значному та багатому?
— Та й се честь велика прислужитися такому великому чоловікові, благодійнику моєму.
Честь честю, майнуло в мене у голові, але все одно доведеться нести покуту, бо се нехристиянський звичай і, може, навіть гріх перед Господом. Жити між людьми і не грішити — такого не буває.
Яць, видно, помітив, що я змінився на лиці, й палко зашепотів:
— Простіть мені, вашмосць, дурне мовлю! Все у Божих руках. Один Він знає, коли віддати нас в руки смерті.
(Продовження на наступній сторінці)