— От нащо ти йому про це товмачила? Вже чого не чекала від тебе, того не чекала! — теж укотре обурюється Софійка. Вона добре пам’ятає, що колись, у таборі, Павлик був не байдужий до неї самої. І тоді вона, щоб не "прив’язувати" хлопця і не образити відмовою, завела так зване потрійне листування: через Ві-ку-ку. Павлик хоч і охолов до Софійки, але, мабуть, не надто прикипів до Віти. Це те саме, якби Сашко Фадійчук зараз починав вимагати в Софійки вірності й качати права!
— Та я що? Я ж нічо’... — уперше плутається в словах Віку-куся, — Мо’, я хотіла, щоб у нас, як ото в романтичних істо’!..
— От і вийшло, що перелякала хлопця! — Софійка вихопила в подруги аркуша й продовжила читати: "Але ж я ще ніколи ні з ким усерйоз не зустрічався, тому не хочу себе прив’язувати, я вільний художник!"
— Прив’язуватись він не хо’! — сьорбала носом Віта, — Я що, мов козу, його припинала? Я просто його любила і мріяла, щоб на двох одне коха’, одне життя!
— "Та й тобі, Віто, хіба не хочеться ще побути на свободі? — цитувала далі Софія. — Ти молода і гарна, в тебе ще буде багато залицяльників"...
— Не, ну, як він сміє, га? — підбила подушку і сіла, зіпершись на неї, Віта. — Хіба ж у мене, крім нього, ще хто є? Це так, наче відшива мене!
— Не наче, а й справді відшиває, — зітхнула Софія і прочитала останні рядки: "Тому пропоную нам розійтися кожен своєю дорогою. Софійці передавай привіт і попроси від мене пробачення за те, що зірвав наше потрійне листування. Будь щаслива!".
— Але ж я! Я для нього все! А він мене так зра’! — била кулаками в подушку леськівчанка.
— У тебе життєвий принцип "менше кажи — більше роби", тому ти часто скорочуєш слова, хай! Але тут ти точно забагато наробила! Пішла в такий наступ! Може, й обручками запаслась?
Віта тільки винувато мовчала. Софійка ж провадила далі: про ненав’язування себе коханій людині, про глибоку вразливість творчої, особливо малярської, душі, про... Аж самій подобалось, як легко й натхненно лилась її мова. Сашко мав рацію, коли казав про її балотування в депутати! Отак мудро і сміло вирішувати будь-які сердечні питання — о, тут Софійка майже експерт! Гаразд, що Віта приїхала за порадою саме до неї: почує перелік усіх своїх прорахунків!
Софійчине ораторствування перебилося хлипанням.
Повернула голову й ахнула: Віта лежала уткнута носом в подушку і тяжко плакала.
— Віку-кусенько, ти чого, рідненька? — вхопила по-другу за плечі.
— Знаєш, я просто нікому не тре’! — обливала сльозами подушку Віта.
— Та не може цього бути — щиро здивувалась Софійка, мимоволі перехопивши Вітину мову. —Ти ж така... Така хороша, мила, кучерява!
— Мене ніхто не лю’!.. Я думала, хоч Па’!..
— ...І щічки такі рум’яні!
— Ніхто, ніхто, ніхто!.. Іду селом — ніхто й не гля’!
— Що ти кажеш! — розгублено гладила Вітині кучері.
— І я ніколи не вийду за’!
І тут Софійка здалась. Адже, коли по правді, її теж ніхто не любив (крім Сашка). Вона теж нікому не потрібна і теж не ніколи не одружиться! І не лише через нещасне кохання, але й тому, що її теж ніхто ніколи не покличе заміж (хіба що Сашко)!..
Гіркі довго стримувані сльози прорвали нарешті всі загати й хлинули на подушку, що біля Вітаної!..
Тепер здивувалась Віта, тепер уже вона гладила Софійчині коси, а Софійка й сама не помітила, як вилила подрузі всі накопичені страждання. На Павлика Віті ще є надія, але на того, за ким сохне Софія!.. Пустельник ніколи-ніколи-ніколи не буде з нею! І Віта ще
полюбить іншого, але її, Софіїне, кохання — вона серцем чує — навіки!
— Дя’ Сергій, звичайно, людина достойна! — погоджувалась Віку-ку, — І дуже краси’... Але... Навіть якби він був нежона’, між вами стояла б прірва літ!
— Всього яких сімнадцять років різниці! — Софія в розпачі лупила кулаком багатостраждальну подушку. — Так, він трохи старуватий, так, ми померли б не в один день, а він сімнадцятьма роками раніше, але, гадаєш, для справжнього кохання це перепона?
Віку-ку теж не думала, що це перепона.
— Я десь читала, що рік життя з коханим цінніший, ніж хай і сто років, але з нелюбом!
Віта згідливо зітхнула.
О, Софійка все життя буде самотньою, але, як читала в книжці, боятися треба не нещасного кохання, а відсутності кохання! Віта і з цим погодилась.
"Тримайся все лівого та лівого", — чи ж не про здатність віддаватись на поталу серцю казала всевидюща бабуся?
Зараз подруги теж віддались на поталу серцю і не ховали страждань. Боже, такі молоді й такі нещасні!
Сльози несли полегшення. Невдовзі, уколисані віттям та зорями у вікні, запухлі від сліз, але вже усміхнені, дружно поснули.
45. Вікторівка
Сашко припхався мало не вдосвіта: тільки дев’ята! Навіть звична вставати рано трудівниця Ві-ку-ку ще не прокинулася після нічних розмов.
То ідем чи ні? Автобус через півгодини!
Двома словами Віту ввели в курс діла, і юна дослідниця вмить приєдналась до пошуковців. Зібрали Вірку, Надьку й Любку і побігли на вокзал.
Сашкова мама на радощах не знала, куди дітей посадити. Вірка, Надя й Любка просто щасливі. Хазяйка, баба Ксеня — та, що її оце ж і доглядала мама, дибаючи по хаті туди-сюди з двома палицями, вмудрилась зробити так, що через десять хвилин стіл аж вгинався. Софія марно пробувала визначити, справді баба хворіє чи вдає. Зрештою, мабуть, справді, бо, по-перше, не всі ж такі, як дід Кваша, по-друге, не всіх же підозрювати, як бабу Валю!
А по-третє, її зараз найбільше цікавила Вікторівка. Часу не так уже й багато, сьогодні ж на Вишнопіль вертатись!
— Була там колись пані, Вікторія і звалась, атож! І палац колись був! Теперки там психлікарня, усередину не пускають! Але ви Праксю Яковенко спитайте, вона в нашому селі десять год замужом була, то я її трохи й знаю! Пракся вже хоч і ходе на чотирьох, такечки, як оце я, але, кажуть, ще при пам’яті. ЇЇ баба в панів служила, то, може, що й розкаже!
— А ви самі теж, мо що знаєте? — доскіпувалась Віта.
— Де там! Я ж, як і оно мама Сашкова, — сама вишнопільська, то геть про Матвіївну мало що знаю, не те що про гинші села! Тако сошейкою, сошейкою — прамо у Вікторівну й попадете! — проводжаючи, викульгала аж за хвіртку баба Ксеня.
"Сошейка", мабуть, була колись обсаджена деревами: подекуди в хащах на обочинах дороги Софія, Сашко і Віта натрапляли очима на широченні пеньки на однаковій відстані один від одного. Нині дерев не було, але Софійка так пройнялась минувшиною, що уявляла, як панна в кареті милується краєвидами, повертаючись до маєтку.
На підході до села по обидва боки шляху похмуро стирчали руїни колгоспних ферм, і романтика щезла. Руйнування чи то панських палаців, чи вже надбання радянських часів — це таки нищення!
Але коли вступили в село, ностальгійний настрій повернувся.
— Дивіться, оно скульптура! — вгледіла попереду якусь архітектурну форму.
Якийсь ніби велетенський молоток і надщерблений півмісяць, оригінально!
— Серп і молот! — здивувалась Віта, наче знайомого стріла.
— Ти про що? — Сашко й Софійка.
— І в на’ колгоспі колись була! Символ СРСР! Прадід мій ще й постражда’ через неї!
— Через неї?
— Десь повторив сільську примовку "Серп і молот — смерть і голод". Хтось доніс куди тре’, і прадіда забра’ на десять років як ворога наро’!
Ось вам іще одна жертва режиму!
— Ви, діти, вже, мабуть, серпа й не бачили! — підпрягся до розмови чоловік, що поряд волік порожню тачку. Нахилився до неї, відгорнув мішка і дістав місяцеподібне знаряддя: — Ось він, годувальник! І досі служить!
— Чо' б то ми не зна’?! — пхикнула Ві-ку-ку.
І Софійка знала, просто бетонна скульптура так облущилась, що й не пізнаєш одразу!
— Серп і молот, власне, означають таку собі єдність селян і робітників, — пристроївся у ході до наших пошуковців перехожий. — Шкода тільки, що далі закликів діло не йшло! А там, де зараз це одоробло, до революції церква була. Кожен, хто в'їжджав у село, найперше її бачив!
Господи, ще одна жертва! Та якби ж одна! У Симиренківській садибі і в Половинчику на місці церков будинки культури споруджено, у Вишнополі — обсаджений ялинками пам’ятник цьому, як його... Забула прізвище, лиш знає, що комусь із головних організаторів червоного терору... Під церкву тепер мусили переробити барак біля маслозаводу... А тут — ці серп і молот...
— Але де ж скульптури і парк Щербанівських? — повернув до справи Фадійчук.
— Від парку ще де-не-де полишались дерева, — пояснив чоловік. — Хоч найцінніші, найрідкісніші браконьєри повирізали і досі вирізують. О, дивіться!
Вони саме минали широченний ялиновий пень.
(Продовження на наступній сторінці)