«Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту» Марина Павленко — страница 28

Читати онлайн повість Марини Павленко «Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту»

A

    — Спокійно, Софійко, спокійно! — він мужньо і ніжно стискав її перелякану руку, і від цього ставало навіть затишно і приємно. Щось не пацанське, а сильне, чоловіче, загадкове й привабливе було зараз у ньому, в цьому Сашкові. — Тс-с-с! В такій делікатній справі шуму не треба!

    — А що? Що треба?

    — Завтра побачиш! — лагідно-таємниче шепнув їй на вухо. Ох, аж ніби жаром обсипало... Наче... Наче

    поцілував!.. — А зараз... Як там у твоїх казках? Ранок од вечора мудріший? То лягай спатки й нічим не тривож свою мудру прекрасну голівку!

    Сашко поправив пасмо, яке впало їй на чоло, Софійка зашарілась і відвернулась, щоб не стрінутись із його сяючими очима. Такий він зараз якийсь... Дорослий... І не мікроб зовсім, не бацила, як Ірка його називала, а — он як витягнувся, підріс! Наче... Наче сам Пустельник! Ні! Все! Спати! Ранок мудріший!

    Надто ж якщо цей ранок суботній...

    41. Ще ДВА КРОКИ— ЧИ ТРИ?

    Операція "Купівля блокнота" пройшла успішно. Принаймні безкровно. Гроші вже були у Кваші, товар — у Софії. Софійка, як і умовились, непомітно ввімкнула диктофончика. Леся, як і умовились, дістала пачку старовинних листівок із краєвидами Вишнополя: отих, за якими колись визначали Поштову. Прокашлявшись, від хвилювання та задля якості запису, звернулась до Григорія Борисовича:

    — А ми ось що знайшли! Тут і ваш будинок сфотографовано! — простягла дідові листівки.

    — Га? — сказав той для годиться, бо тремтячими руками вже хапнув збірочку, а його очі поїдали її з не меншим запалом, як учора зуби принесену дівчатами булку.

    — Де взяла? — господар явно зацікавився.

    — Колись їх видрукувала польська громада. Моя двоюрідна бабця, родом, може, чули, з князів Радзивілів, у революцію виїхала за кордон, прихопила всі цінності. І світлини ці теж. Тепер вони до нас повернулись. Ну, разом з картинами, статуетками, іншими родовими речами...

    Все, крім останнього речення, була чистісінька правда. На цьому, щоправда, правда й кінчалась. Далі мало іти те, що, мабуть, називають слідчим експериментом.

    — І є ще вони у вас, ті речі? — на радощах за свою глухоту забув.

    — Є, звісно! Тільки місце забирають, бо квартира тісна, батьки на більшу ніяк не стягнуться... Але викидати шкода!

    — То продайте!

    — Якби ж хто поглянув, порадив. Може, там і щось цінне водиться. Легко сказати: продай. А кому?

    — Мені продай! — горіли дідові очі.

    — Вам? Але ж у вас навіть на хліб...

    — Ну, в мене є знайомі, що куплять! У Києві! Звичайно, як дуже старе, то дешевше...

    Ага, ніби Софійка з Лесею такі дурні, що не тямлять: що старіше — то цінніше! Навіть якщо це не модний соцреалізм.

    — А їм довіряти можна, тим вашим знайомим? — засумнівалась товаришка.

    — Сто процентів! Там такі люди, що аж-аж!.. Із самої адміністрації! Еліта!

    Софійка вже зібралась детальніше розпитати про адміністрацію та еліту, як у Кваші звідкись із шухляди запищав мобільних. Дідок, якого зараз і дідком важко

    було назвати, забувши глухоту й третю ногу, мало не стрибнув до телефона.

    Дівчата розцінили це як маленьку передишку і гарячково думали, як ліпше чинити далі.

    — ...Запасти на дно? — Квашин голос привернув їхню увагу нежданною тривожністю. — Як засвітились? Хто ж це злив інформацію? Оттак проколотись?! ...Музейники підставили? ...Сюди приїдуть? ...Телебачення? Та ну!

    Софійка з Лесею перезирнулись. Добре, що магнітофончик увімкнуто!

    — Та ні з ким я тут не плутаюсь! Школярі трохи шефствують, хліба принесуть там, води... Мої гроші — це мій клопіт, хочу — на хліб, а хочу — в банк! ...Та без проблем! Ха, тут така конспірація, що вам не снилось! Навіть сусіди не здогадуються! Мене по місту кілька душ знає, і то свої... Ну добре, зрозумів! ...Буде зроблено! ...Як скажете! Слухаюсь! Ну все, до зв’язку!

    Григорій Борисович засмутився, навіть на хвилю забув про гостей. Потім стурбовано й трохи роздратовано вказав на двері:

    — Пробачайте, дівчата, в мене тут виникли проблеми... Словом, поки що не ходіть. Десь улітку навідайтесь, добалакаєм про ваші цінності.

    — Щось трапилось? — зіграла співчуття Софійка.

    Але з Кваші теж був добрий актор, бо він зненацька

    повернувся до звичної ролі:

    — Га?

    — Тоді до побачення! — першою потюпала до виходу Леся.

    — Га? А, ну да! — Григорій Борисович тремтячою рукою намацав палицю і покульгав услід.

    Щойно опинились на вулиці, за спинами почули скрегіт замка. Конспірується!

    — Й-й-йес! — заверещали і застрибали, коли від будиночка їх відділяла безпечна відстань.

    Почули й записали навіть більше, ніж сподівались! Буде чим звітуватись Пустельникові!

    — Дякую, Лесю! — сердечно сказала, прощаючись на звичному перехресті.

    — Скажи, Софійко, а він на мене хоч трохи, той... Поглядав?

    — Він на обох поглядав! Ока з нас не спускав, щоб його часом не грабонули! А про те, що ми його на мушку взяли, не здогадався!

    — Та я... Я не про Квашу... — Радзивілка соромливо колупнула землю носаком черевичка.

    — А про кого? — не зрозуміла Софійка.

    — Ну, про того... ашника, що Кулаківського...

    — А-а-а! Про Альбабаріна? — ляснула себе по нездогадливому чолі. — Чи на тебе поглядав? Гм... Мабуть же, поглядав! Тобто, поглядав би. Коли б не мусив Кулаківського виховувати!

    І, щоб відволікти Лесю від сумних думок "поглядав — не поглядав", розказала пригоду з Вадимовою травкою. По секрету, звісно: тільки як подрузі. Лесю пригода вразила. Захопившись Альбабаріновим подвигом, вона рушила додому щаслива.

    Софія печально дивилась їй услід. Здається, це ще одна риса, яка їх поєднує: глибоке, високе й нерозділене кохання.

    Тепер бігом до Калинина. Диктофон — ввімкнути. Гроші — віддати. Товар — узяти. Товар, себто портрет, вийшов пречудовий! Точнісінько як оригінал!

    Не відрізниш! — Сашко від несподіванки й захвату аж присів на розкладний стільчик.

    — Ображаєш, друже! — вдоволено примружився майстер. — Несіть обережненько, ще не скрізь висохло! Отако беріть: ти з одного боку, вона — з другого!

    Ну, й оригінала не забудьте. Мені чужого не треба! До речі, непоганий художник цей автор.

    — Слухайте, але ж і ви — геній! — Софійка промовляла це абсолютно щиро.

    — Що є, то є! Кажуть, майстерності не проп’єш! — з гідністю погодився. — Зате продати можна! — зареготав.

    — І автограф один в один! — згадка про гроші повернула Софійку до "слідчого експерименту". — А власний автограф черкнете?

    — Чого не зробиш для такої красуні! — Калинин розмашисто надписав біля скопійованого ним же Павликового прізвища власне.

    — Це ж ви так і Леонардо да Вінчі можете скопіювати? — ого, двієчник Сашко робить успіхи!

    — Хоч і самого Шишка! — розглагольствував художник, переконаний, що не мають поняття, про кого йдеться.

    І тут уже Сашко — чи зіграв наївність, чи ненароком, але потрапив у "яблучко":

    — Ви маєте на увазі Шишкіна?

    — 1 Шишкіна теж! — багатозначно реготнув бородань.

    Хтозна, чим обернулась би розмова, якби й до Калинина раптом не задзвонив мобільний.

    — Слухаю!... Ага... Та ви що? І хто ж це проколовся?! ...Музейники? ...Сюди приїдуть? ...Та ну!

    Фрази дуже схожі на Квашині. Мабуть, і цього хтось невідомий попереджав про "витік інформації".

    — Я-а-а? А я взагалі при чому? Ображаєш, браток, я майстер живопису, а не патякання! ...А доказів де візьмуть? ...Та, добре вже, добре! Як скажете! ...Ну все, до зв'язку!

    Оце удача так удача! Але, мабуть, не варто спокушати долю! Мерщій хапати обидва портрети, а ще, як-то кажуть, ноги в руки і — тікати звідси чимдуж!

    Що Софійка з Сашком негайно зробили.

    42. НЕ В ТІ ДВЕРІ

    Добравшись додому, ще довго не могли заспокоїтись. Схвильовано переповіли сьогоднішні здобутки батькам (тепер уже можна), вкотре переслуховували диктофонні записи й зіставляли дві однакові картини. Підробка майстерна, даремно Пустельник нарікав, що копії заслабкі.

    Переглядали-гортали й блокнота, але Мокренкові нотатки так і лишались загадкою. Хай, будуть як пам’ятка!

    — Сподіваюсь, ні Кваша, ні Калинин вас ні в чому не запідозрили? — непокоїлась мама.

    — Ми ні про що не проговорились! — запевнив Фадійчук.

    — Що то міліція: оперативно зв’язалася з головними злочинцями і попередила їх! — жартував-дивувався тато.

    — Господи, — вхопилась за голову Софійка. А потім зробила квадратні очі, жестами показала у бік баби-Валіної квартири і зашепотіла-зашипіла: — Ми ж зовсім забули за неї!

    — За кого? — так само пошепки спитали батьки.

    — Баба Валя! — самими губами проказала Софійка. — Ми щойно говорили про все уголос! Ми забули, що вона, — дівчинка знов бурхливо зажестикулювала, — таємна агентка Григорія Борисовича! Чи навіть тих головних, для яких покрали картини!

    — Ти знов за своє? — сердито мама.

    — Не могла щось цікавіше придумати? — несмішкувато гмикнув тато.

    (Продовження на наступній сторінці)