А через дві хвилини Віта кулею вилетіла з льоху. Не кричала, тільки перелякано зіпала ротом. І про зморшки забула!
— Ти чого? — здивувались і діти, і Пракся.
Віта мовчки показувала на льох, поки нарешті спромоглась на слово:
— Там... Голова... На діжці... Людська!
Перш ніж щось уторопати, Софійка встигла завважити, яким несусвітнім переляком пересмикнулось Фадійчукове обличчя.
— Що ти верзеш? — Яковенчиха намагалась дістати свої палиці, зіп’ястись на ноги, аби зазирнути в погріб. — Відколи дочка винесла звідти мішок бараболі і я її перебираю, ніхто туди не потикався!
— Го... голова! — тремтіла леськівчанка.
Софійка вже придумувала, як чемно і якнайшвидше чкурнути подалі від цього непевного місця, коли Сашко оговтався (чи, може, його переляк лиш примарився?) і дістав мініатюрного кишенькового ліхтарика:
— Мабуть, ти, Ві-ку-ку, щось наплутала? Піду перевірю!
— Зажди, може, спершу міліцію? — вчепилась йому за рукав Софія.
— От перевірю, тоді й міліцію! — уже зовсім рішуче заявив хлоп’як.
— Я з тобою!
— Ага! А міліцію в разі чого хто викличе?
Баба вже сперлась на палиці і вслід Сашкові зазирала в чорний хід льоху:
— Нічо не збагну! Це ж уже, слава Богу, не тридцять третій! Тоді в нашої сусідки в погребі жіночу голову знайшли. І руку. Вияснилось, що сусідка людей вбивала і їла!
Ох, якби не Сашко, Софійки вже тут не було б!
А хлопець поважно виходив східцями назад і ніс на простягнутих руках.... голову! Тільки голова була мармурова, від скульптури! Кам’яні кучері обрамляли бліде жіноче обличчя.
— Венера? — Софійчиному здивуванню немає меж.
— А-а-а, то ви про це! — розсміялась баба. — Я собі й не туди, що в льоху на діжці замість Гніту шматок пам’ятника панського! Притаскав син якось додому це добро, то чого має пропадати?
Тепер Софійці було страшно зовсім по-іншому. Де межа людської убогості? Як у тих, що міняють людей на псів чи виганяють джипами-пістолетами зі свого лісу, так і в тих, що ламають шедеври і накривають ними капусту?
46. ХІД-ПАСТКА
Але зворотний шлях повернув Софійці мрійливий настрій. Навіть з пеньками на узбіччях, дорога, оздоблена зеленими хвилястими полями, така гарна, що йшов би собі та йшов!
— Підвезти? — догнав і зупинився охайненький старий автомобільчик. Здається, марки "Запорожець", чи запор, як Вадим такі називає.
— Було б непогано! — за всіх відповів Сашко.
— Хочете — їдьте, а я маю пройтись, помилуватись і подумати! Дорогу знаю, останній автобус на Вишнопіль пізно увечері. Куди спішити?
— То сідаєте чи ні? — привітно поцікавився кругловидий водій.
— Гайда! — кивнула Ві-ку-ку, яка досі не отямилась після пригоди з погребом.
— Якщо Софійка пішки, то й ми теж! — сказав Фадійчук.
— Як знаєте! — запорожець поторохтів далі.
Що ж, тим краще. Софійка знов віддалась веселому крокуванню назустріч сонячним краєвидам.
Але сонячними краєвиди були недовго. Зненацька небо над одним полем почорніло. Знявся вітер і темними хмарами заволокло все небо. Крокування довелося зробити ще веселішим: от-от їхню трійцю накриє шалена злива! Софійка вже б і не проти під’їхати, але, як навмисно, ніде жодної машини. Вони тут рідкість: і коли йшли сюди, не бачили їх. Тому й поросла "сошейка" травою між камінцями.
Але за кілька секунд уже було не до трави й не до камінців. Із неба лило як з відра! Сховатись ніде, поблизу жодного дерева!
— Біжімо! — Сашко похапав Софійку і Віту за руки й потяг уперед.
Зашпортуючись, побігли нерівною кам’яною дорогою. Побудованою, до речі, "за панії". Мало того, що змокли до нитки, то ще й темно-синє небо пронизалось жахливими блискавицями. Услід прокотився оглушливий грім.
Софійка злякалась, що знепритомніє: мов жива, постала пригода, пов’язана з прокляттям роду Кулаківських! Сашко теж про неї згадав, ще сильніше стиснув Софійчину руку й прискорив біг.
А блискавки вже лупили зусібіч! їх не заступали навіть темнющі хмари й не перекривала стіна води!
Громи, здавалось, рокотали по всьому світі й над самісінькими головами водночас.
Що робити? Що робити?! Ліда Василівна казала, що дуже небезпечно в грозу бути одиноким об’єктом на просторі! Але куди, куди ж тут діватись?
— Мобілки! Повимика’ мобілки! — спинилась Віта. — Вони притягують грім!
Сяк-так, біжучи, повідмикали. О, якби це помогло врятуватись від грозового пекла, готові й повикидати їх!
— Швидше! — Сашко через силу волік за собою Віту й Софію, а вони, зморені й паралізовані страхом, ледве перебирали ногами.
Господи, хоч би на видноколі яка машина! Якби Софійка сіла у той запорожець, не наразила б на небезпеку себе і друзів!
— Може, заляжем в озимині? — мляво пропонує Ві-ку-ку.
Софійка б і рада вже десь упасти, але Сашко тягне уперед:
— Щоб поздихати від страху? Чи захворіти? Ні, оно вже село!
— Боженьку, порятуй, порятуй, порятуй! — повторювала Софія затерплими вустами.
Село показалося ще не скоро. Аж через сто мільйонів блискавиць і громів! Через мільярди кубометрів крижаної води! Коли вже не вірили, що добіжать...
У хаті Сашкова мама спішно перевдягла їх у сухе, а баба Ксеня заварила гарячого чаю.
Коли переляк став минати, надумала затихати й гроза. Небо проясніло, дощ утихомирився, громи-блискавиці подаленіли...
— А що? А нічого так пройшлись! — спромоглась пожартувати Софійка.
— І помилувались, і подумали! — багатозначно додав Сашко. Його мокра чуприна стриміла в різні боки смішним їжачком, і зараз він був дуже милий.
Віта мовчала.
А ще за півгодини Софійка, стоячи у веранді навпроти відчинених дверей, дзвінко оголосила в пропахлий озоном умитий щебетливий сад:
— Увага! Федір Тютчев, переклад Рильського! "Весняна гроза"!
Люблю я час грози весною!..
Коли травневий перший грім!..
Немовби тішачися грою!..
Гуркоче в небі голубім!..
Гі радісно підтримала Ві-ку-ку, яка зовсім отямилась:
...Гримить відлуння голосисто!
От дощик бризнув, пил летить!
Краплин прозорчасте намисто!
На сонці золотом горить!..
Е, таки вони ще не зовсім прайсі яковенчихи, ще чулі їхні серця до високого мистецтва!
Лиш Сашко ніяково мовчав. Поезії в школі не вчив і тепер ну ніяк не міг доєднатись до цього дивовижно підхожого пейзажу-дуету і розтягти прекрасну мить.
47. ХОДИ-ОБМАНКИ?
До школи в понеділок не пішла. У Вишнопіль-бо добрались тільки сьогодні вранці. Ві-ку-кусю ще на автовокзалі, навантажену матвіївськими пирогами, відразу й посадили на Леськовичі. Потім решту пирогів, Софійку, Вірку, Надьку й Любку Сашко доставив до Софійчиної хати й побіг до шефа на фірму. Після того дівчинка провела на уроки правильних першокласниць-близнючок і не менш правильну вчительку-маму. Сама ж зосталась удома під приводом учорашнього перемерзання під грозою. Заодно посидить з Ростиком: для мами обидві причини дуже поважні.
А ще вона подумає і почитає.
Спочатку Софійка береться за Мокренків блокнот і вкотре намагається щось у ньому збагнути. Що? Що значать оці каракулі? Математичка Оксана Олегівна якось казала, ніби в єгипетських пірамідах навмисне будувались обманні ходи, щоб злодій у них міг заблудитись. А саме поняття лабіринт іде чи не з Єгипту, з описаної Геродотом прогулянки гробницею фараона Аменемхета Третього. Це вже — з розповідей учительки зарубіжної. Отже, чи не є і Мокренкові записи такими собі обманками, які мали б приспати увагу його невтомного наглядача-доглядача? "Делькаренко С.О. Незабатузяні-хіраністан": от явно ж якісь власні назви, якісь імена! "Шукморити", "закаплонник", "букша", "шалеко", "маньо"... — здуріти можна!
Так нічого й не докумекавши, укладала Ростика спати й собі лягла коло нього. Трошечки, як каже бабуся Ліна, перекимарить ("кімарити" — це слово, здається, теж є в блокноті, але подумає над цим уже згодом). Тобто перекуняє і встане зі свіжішою головою...
...Прокинулась, аж коли повернулась мама, в якої у понеділок менше уроків.
— Приманка ціла? — з порогу спішить до мишоловки. Справді, поки що, як сказав би Вад, їхня миша
V не ведеться на сало, або... Або миші просто нема! Ще один обманний хід? Ось тільки: мишин, чи таки баби Валін?
Утім, про всяк випадок порадила мамі замість сала покласти до пастки шматочок підсохлого сиру.
Ще одну обманку принесла їй простісінько додому Леся Радзивіл. Тобто Леся схотіла провідати хвору по-другу, заодно — показати якісь нові книжки й інтернеті роздруківки про їхню справу. А ще принесла їй листа.
— Поки "Русалка" відсиджується, їй на електронну адресу вже пишуть загадкові тритони! — сказала Радзивілка.
Як Софійка ходила до Лесі на інтернет, подруга запропонувала їй заснувати поштову скриньку. Софійка байдуже погодилась: однак удома немає комп’ютера, тож про електронне листування й не мрій. Навмання придумала адресу [email protected], а вже пароль вигадала сама Леся.
(Продовження на наступній сторінці)