— До весілля загоїться, ще й нове скоїться, — обережно втішила. — Краще поясни, що сталось.
— Це він, усе він! Софко, як раптом що, ти ж мене вирулиш, добре? Скажеш, що він перший на мене напав, скажеш, що то не я, а він траву покурює, добре?
— Вадиме, ти про що-о-о? — знов стало страшно.
— Тільки тобі, як другу... — Вадим підійшов до дзеркала в коридорі й уже спокійніше роздивлявся підбиту
пику. — Він сьогодні... Мене в туалеті з цигаркою застав...
— Велике диво!
— Ну, не з простою цигаркою, ми... Короче, ми з пацанами трохи вирішили планом побалуватись... Не я: мене пригостили!..
— Наркотиками? — в Софійчиному голосі, певно, стільки переляку, що Вад бігом завиправдовувався:
— Дуже легкими! І тільки раз!.. Другий!.. Клянусь тобі, Соф, усіма своїми кінцівками, що востаннє! Я лиш другий раз підряд, а він уже мене і просік, гад! І доколупується, наче право до мене має, наче я йому сто доларів винен!
— Та за це, — скривилась дівчинка, — ще й від себе зацідила б тобі в друге око, та не хочу рук мурзати!
— Ти права, Софко, як завжди, права! Тобі замість нашої вчихи лекції читати... — Вадим ще раз дослідив око — до медпункту іти передумав. — У мене самого депресуха від того, що на траву, на ширку спокусився, віриш? Воно ж геть і не вставляє толком, лиш кумарить! А тут ще й той ідіот по кумполу дає, наче в рідні батяні найнявся!
— Наступного разу хай покличе мене, я добавлю! — справді готова була зараз його телепнути чимось замашним по тому красивому, але порожньому рудому кумполу.
— Наступного разу не буде, Софко, обіцяю! Ти ж знаєш: порожняка не жену! Он як сказав училці, що по інтернет-клубах на уроках не буду зависати, і не зависаю! От і зараз, глянь: міг би в медпункт злиняти, а не линяю, на ботаніку суну! Лиш... ти нікому ні слова, ага? Коли що, то ти ж за мене, добре?
Софійка тяжко й осудливо зітхнула.
— Ти ж мене знаєш, ти ж для мене завжди була не шоха-ботанка, не якась занюхана мандоліна, — підлещувався Кулаківський. — Ти реальний кореш, чула, Софко?!
— Боже, яка честь! Та мовчатиму вже, куди подінусь?! — зітхнула ще тяжче.
— Мерсі-мерсі-мерсі! Ти завжди мені була найкайфовіша подружка!
— Іди вже, гер-р-рою! Від слова "героїн"...
— М-м-му! — зліпив і послав їй долонею повітряного цілунка Вад. — Зустрінемось на уроці!
Як мовить її тітонька-лікарка, що з нього візьмеш, окрім аналізів?..
От Альбабарін — інша справа! Молоток хлопець! Закохатися в такого чи що? Ностальгійно глянула в той бік, де подаленіла ашникова струнка постать і куди, очевидно, полинула заворожена Радзивілка. Тільки ради подруги не робитиме цього! Ну, й ради Пустельника, звісно!
3 8. ТРЕТІЙ ПОХІД НЛ ПОШТОВУ
— То що, так нічого й не розкажете про Мокренка для нашого реферату?
Це вже втретє горлають Григорієві Борисовичу на вухо Софійка з Лесею. На столі, як і годиться, красуються гостинці: пакет сметани, пачка масла і булочка (одну господар уже змаламурив). Пахне так, що в самої слинка тече!..
— Га? Нема чого розказувати!
— А його дитячі фотографії — не зостались?
— Ага, всі думають, що той буржуйський синок золота наховав! А він голий, як бубон.
— Ми ж не про золото — про фотки всякі чи документи!
Але Кваша знову оглух: розпотрошив пакета, налив у миску сметани й допався до булочки. Міцний горішок!..
— Ми б заплатили!
— Га? — ожив дідок.
— Заплатили б, кажу! Батьки для гарних оцінок нічого нам не шкодують!
Леся трохи здивовано витріщилась на Софійку: вона цьому скупареві збирається ще й платити? Чим? Вони й так повитрушували кишені, щоб напхати цього ходячого шлунка!
Софійка й сама лякалась того, що молола, але ж язиком ворушило тільки прагнення істини!
Проте як збадьорів наш Григорій Борисович! Навіть булку покинув!
— Ну, фотографії я вже давно попрод... Фотографій, на жаль, не маю! Картини теж... Тобто, картин теж не маю... Але є...
Від вивченої з фізики амплітуди тремтіння Софійчиного тіла навіть ослінчик підскакував. Ну, що, що-о?..
— Але є тут одне барахло... Кахи-кахи! Я хотів сказати, є один дуже цінний блокнот... Там господар записував старечу маячню, коли вижив з розуму... Точніше, блокнот із унікальними записами! Дуже дорогий, тому я досі його нікому не... Тому я беріг його, як святиню!
— Покажіть! — тепер Софійка з усіх сил гасила радість в очах, бо Лесьчин красномовний погляд нагадував їй, що ентузіазм покупця автоматично піднімає ціну на товар.
— А подайте-но мою третю ногу! — Кваша навіть повеселішав.
Леся подала йому палицю, і він аж підскоком поспішив до комори.
Хвилини, поки він там нишпорив, здалися вічністю. Хоч Радзивілка на миґах і пропонувала альтернативний варіант, виразно поглядаючи на двері. Утім, і Леська не могла приховати цікавості.
Нарешті Кваша виніс тонкого зашарпаного блокнота в клейончастій палітуртці. Обтрусив пилюгу, поклав перед гостями:
— Ось! Двісті доларів!
Дівчата розгублено перезирнулись. І від названої суми, і від звичайнісінького вигляду блокнота.
— Можна глянути? — Леся перехопила ініціативу і тепер чи то прикидалась, чи то розчаровано кривилась.
— Якісь каракулі!.. Шусто... Ку-ста-най... шустечко... Тімара-сти-чин-ське, — бурмотіла Радзивілка, розгорнувши знахідку на першій-ліпшій сторінці.
Що вона верзе? Софійка витягнула шию і читала далі вже сама:
— Хоро... Іон-майський... Восторка Красімна... хаза дікона...
— Григорію Борисовичу, що ви нам підсунули? — вже цілком щиро обурювалась подружка.
Софійка ж перегорнула іншу сторінку. Там було порожньо. Ще через кілька аркушів натрапила на наступну нісенітницю:
— Кувирх... кувізо... ліхторити... Ви що, смієтесь із нас?
Може, ви взагалі самі це надряпали? Щось написали в гарячці... — наступала Радзивілка.
Господи, ще розсердять!
— А що? — Кваша, як не дивно, замість обуритись, таки збентежився. — Це написано власною рукою великого художника Мокренка! А каракулі... Бо ж лівою! Не забувайте, що права у нього не діяла!
— То ще треба довести! — Леся перетворилась на міс Рішучість.
— А... Га? — господар не знав, що придумати. — Справді його, клянусь!
— І що з того? Самі ж казали, що він перед смертю вже не при розумі був!
— Не при розумі!.. Та... Та, може, якщо хочете, вустами безумця глаголяться пророцтва! Ось і автограф його власною, хоч і лівою рукою! — спромігся на гідну відповідь Кваша.
Дівчата знічев’я і розгублено гортали блокнота, в якому взагалі було більше порожніх сторінок, ніж списаних абракадаброю пожовклих аркушів.
— Добре, сто!
— Що сто? — не второпали семикласниці.
— Сто доларів!
Леле, вони й забули, що за це ще й мають платити! Ні, слід було заздалегідь порадитись із Пустельником.
— Гривень! — задкував старий, і це означало, що в його очах жодної цінності блокнот усе ж не має.
— Захотіли наївним школяркам втюхати макулатуру? — готувалась іти геть Радзівлка. — І що ж, цікаво, ми перепишемо звідси в реферат?
— Можна, ми спершу візьмем його додому, порадимось із батьками? — жестом заспокоїла подругу Софія. — Вам щось лишимо під заставу!
Ге, які хитрі! Подивитись! А мені тоді шукай вітра в полі!
— П’ятдесят! — наважилась ризикнути Софійка. — Лиш зараз нема, завтра принесу!
— Гри-и-ивень? — тепер уже торгувався дідок.
— Ти що, дурна? —тягла до виходу Леся. — Дякуєм, дідусю, не треба. Ми просто так іноді принесемо вам їсти. До побачення!
— Ну, хай уже п’ятдесят! — сполошився Кваша, — І то лиш через те, що ви такі добрі!
— Гаразд, — Софійка. — Хай буде хоч щось! — прошипіла до Радзивілки.
— Ну, якщо маєш зайві гроші! — пхекнула дівчинка й рушила до дверей.
На тому й попрощались.
3 9. ЛІКАР У ЧОРНОМУ ХАЛАТІ!
Уже перед поворотом до свого будинку Софійка почула привітне:
— Добрий вечір!
— Ой! Ви, пане Гарбуз? — приємно було зустріти знайомого, та ще й любителя-краєзнавця!
— Я, чого ж не я? А ти ж як? Як живеш, як навчання? — поцікавився для годиться.
Ох, до чого тут навчання! Тут би проконсультуватись! Із Сергієм уже ніяково, а Віктор Гарбуз —у таких справах знавець!
— Пане Вікторе, як ви вважаєте, чи має вартість блокнот, списаний рукою божевільного, але колись талановитого художника?
— Ти натрапила на блокнот Ван Гога?
— Ох, мені не до жартів! Тим паче "Русалка" цього художника, мені видається, в сто раз краща од знаменитих Ван-Гогових "Соняшників"!
— А-а-а! Часом не про нашого земляка Юліана Мокренка?
— Ой, та ви його знаєте?!
— Як художника не дуже. Тільки за намальованою "Русалкою" та будиночком з мальвами... Більше як людину, що постраждала від страшного тоталітарного режиму...
— Боже, ви його знали?
(Продовження на наступній сторінці)