— Тебе хоч на картині увічнить і так гарно Сніжинкою називає, а я? Ото й тільки, що колись написав мені кілька віршів. Щось на зразок "Таню, Таню, я вітаю!" Вірші, треба визнати, геть нездарні, але хоч щось! Відтоді — лиш сіра проза! Або жартики. "Мушу визнати, що навіть моя майстриня Тетянка не втне таких добрих пиріжечків, як сусідка Росава!" Останнім часом і квітки не подарує! А я ж, погодься, і при красі ще, і при фігурі!
Тато вірші писав? Це вже цікаво! А квіти... Ге, то виходить, що Сашко, після якого не встигає міняти у вазах букети, справжній романтик?
— Ох, видно, правду кажуть, що всі вони, чоловіки, однакові/ — попри такі різні симптоми, тітонька чогось виводить однаковий діагноз.
— Це точно!
Треба втрутитись, бо... Софійка загрозливою тінню стала біля столу навпроти лампи:
— Так, жіночки! Що вам за пійло дідусь підсунув? — відкоркувала пляшку й понюхала горлечко. — До чого ви добалакались, тямите? Прізвища не подобаються? То й лишались би Ягідками, хто боронив? Правда, ви, тітонько, мали кращу нагоду — вийти за нареченого з чудовим прізвищем Білий. Були б собі сто першою напівлегальною дружиною в такої собі сучасної Синьої Бороди! Ах, перепрошую, той скупий лицар звався б у нашому варіанті Білою Бородою!
Під ошелелешене мовчання Софійка сховала пляшку до шафи й сміливо продовжила:
— А чиє то серденько гупало на весь Половинчик, коли вдалині на березі з’являвся патлатий красень з мольбертом? Теж забулось? Та я... Та одна моя знайома, якщо хочте знати, вважає вашого Пустельника найкрасивішим чоловіком на планеті Земля!
— Як вона сміє?! — прорізався голос у тітоньки.
— Це ви як смієте, тітусю! — зашарілась все-таки більше не від сорому, а від праведного гніву. — А ти, мамо, згадай Фадійчукового тата. Як він, дізнавшись про народження близнючок, утік, покинувши і дівчаток, і Сашка? Наш тато після народження Ростика думав кудись тікати? А батько Вадима Кулаківського?
І що з того, що він з відомого роду, якщо, забувши родину, тинявся світами стільки років! А тепер за найменший збиток лупцює синочка, як Сидорову козу? Тато наш хоч на когось у хаті руку здійняв? Ех, ви!
На цій пафосній ноті Софійка гордо пішла до своєї кімнати.
На кухні як вимерло.
А тоді жіночки знов заходились хлипати. Але вже від зворушення:
— Ні, таки ж молодчинка Софійка, га?!
— Недарма із грецької перекладається "мудра"!..
— Ні, що ж за прекрасна в нас, Таню, дитина!..
— А воно, Сніжанко, і правда: вимагаємо від когось знаків уваги, а самі що для цього зробили? — кається мама.
— Ні, нарікаємо, що кохання загрузло в буднях, а самі спробували хоч якось цьому завадити? — за мамою кається тітонька.
— Мій Славик весь час по відрядженнях мотається: на мою вчительську зарплату кредиту-бо не погасиш!..
— А мій Сергійко... А мій Сергійко зморився з дороги, а мусить сидіти із нашим Сергійком, бо жінці заманулось піти на посиденьки! Все! Дякую за гостину, спішу додому! Викличу таксі, бо містом бродити пізненько! Та й скоріше буду вдома!
"І розпарованих чобіт ніхто не побачить!" — подумки пирхає Софійка.
— Таксі! — раптом підвела вказівний палець мама, поки тітка набирала номер таксопарку.
— Що таксі, мамо? — здивувалась Софійка.
— Баба Валя якось викликала з мого мобільника таксі! їй чогось було треба терміново, а звичайні телефони якраз у всьому під'їзді не працювали!
— Отже, там вона могла бачити наші номери!.. — не так до мами, як до себе пробурмотіла дівчинка.
— Скоріш за все ні, бо сказала, що нічого в цій техніці не тямить. Хіба випадково, бо, коли я набрала їй
номер, поки вона собі говорила, я вийшла в кімнату до Ростика! Тільки ти ж, доню, цього разу нашу сердешну бабу Валю ні в чому не підозрюєш? Минулий гіркий досвід чомусь тебе, сподіваюсь, навчив?
О, мама й не знає, що таких гірких досвідів у Софійки аж цілих три! Еге, вже тричі за цей рік, відколи переїхали в нову квартиру і надбали нову сусідку, дівчинка помилково підозрювала її в різних гріхах. То були три цілком окремі історії, але...
Мама пішла провести тітоньку до машини.
...Але хіба зовсім невинна людина може викликати недовіру так часто?
Так-так-так... Софійці ясно було тільки, що в маминому електронному мобільному записнику точно є Пустельників номер. І ще ясно, що діло те-е-емне...
"Шкр-р-ряб! Шкр-р-ряб..." — озвалося тихенько з-під підлоги.
А може, то зовсім не від тих сусідів, що під ними, а від тих, що навпроти?..
34. ДЛЯ СПРАВИ
Художник Калинич малює біля третього дуба.
Це Софійка з Сашком уже ввійшли до старого парку і роззираються по центральній алеї. Вчорашній дощ у зливі сонячного проміння і пташиного співу творили прегарну світломузичну симфонію. Ще й в обробці буйної посвіжілої зелені!
Вона завжди минала цю алею схвильовано. Стенди з готовими картинами, які тут щоразу виставляли на продаж місцеві художники, будили в Софійці її нереалізовані малярські амбіції, а портрети просто захоплювали: на них обличчя такі одухотворені, красиві, шляхетні й романтичні! Фадійчукові теж завше подобалось розглядати полотна: він мав явні здібності до малювання, але на шефовій фірмі був тільки дизайнером, тож на живописців дивився, як на недосяжних богів. Сьогодні ж мали всі підстави хвилюватись.
Та-а-ак, спершу минути ятку з фабричними сувенірами, потім — сивого кучерявого маляра, якого так і звуть Кучерявим, тоді...
Ага, ось і він. Довге волосся, аристократичні бакенбардики — все як годиться художникові і як описав Пустельник. На стенді — кілька олійних ескізів та завершених пейзажів з Вишнопільськими краєвидами. Окремо на мольбертах — портрети-рекламки й написи: "Ваш портрет за п’ятнадцять хвилин!". Усе, як Софійці й потрібно. Зараз давня мрія співпаде з практичною життєвою потребою.
— Ах! — сплескує руками Софійка, зупинившись біля Калиничевого стенду. — Така краса — і лише за п’ятнадцять хвилин!
— А за скільки гривень? — діловито запитує Сашко те, що "прописано за сценарієм".
Почувши суму, Сашко радісно обертається до Софійки:
— О, якраз у мене зараз скільки і є! Хочеш, зроблю тобі подарунок?
Гроші на "подарунок" Пустельник залишив Софійці ще того їхнього таємничого вечора, але Фадійчук від них категорично відмовився: мовляв, що це — я
тобі вже й портрета не зможу подарувати? Гідність у цього хлопця — як у найповажнішого аристократа: до жодних подачок не опуститься!..
— Та ну! — грає вагання Софійка. — Може, не варто?
— Така гарна дівчина і не варто? — вступає в розмову Калинин, і Софійка, вже поза сценарієм, спалахує рум’яцем. — За честь малювати настільки досконале обличчя ще й скину гривню чи дві!
Художник садить Софійку на стільчику під дубом. Вибирає для неї позу, радить не соромитись і розслабитись. Нарешті вмощується навпроти з мольбертом і починає чаклувати над білим аркушем.
Сашко, зібравши все своє красномовство (де тільки й взялося?), підхвалює малярські таланти Калинина, а той, підкуплений похвалами, скаржиться, як важко нині живеться талантові і як мало йому платять.
— От наскладати баксиків — і за кордон! Там, кажуть, справжні митці в пошані! Усмішка! Де щезла твоя легенька усмішка? — питається портретист.
Софійка розслабляє кутики уст в легеньку усмішку, а Сашко тим часом питає, чи може Калинич скопіювати картину якого-небудь великого художника.
— Запросто! — хвалиться художник.
— Ну, це, мабуть, якщо працювати дуже-дуже багато днів? — робить круглі очі Сашко.
— Багато? Та днів два — і готово!
— І що, прямо схожісінько виходить?
— Схожісінько? Ображаєш, хлопче! Та один в один! Усмішку, панночко, усмішку!
Софійка знов усміхається, далі робота рухається без слів.
За якийсь час — ні, далеко не п’ятнадцять хвилин, а мінімум півгодини — Калинич урочисто відчіплює аркуша від мольберта і проголошує:
— Прошу приймати роботу!
Робота чудова, Софійка на ній — просто фея-ко-ролева, просто міс Усесвіт! Романтична поволока на очах, живописно-недбале пасмо на скроні!..
— Ти тут така!... Така, як... Як насправді! — Сашко настільки ошалів од побаченого, що тремтячими руками ніяк не міг відрахувати гроші.
— Згоден! Майстер лиш трохи розставив акценти! Таку вроду не щодня доводиться малювати!
— Не щодня? — вже не за сценарієм обурився Фадійчук. — Та таких... Таких більше на світі немає!
— О, та тут, бачу, серйозно! — лукавенько похитав головою Калинич. — Гаразд: такої писаної красуні тут не малювали ще з часів, відколи парк звався імені Третього Інтернаціоналу! Розумію вас, юначе: сам колись був молодий!
Украй засоромлена Софійка мало не забула слова:
— А ви... У мене... А ви мені олійний портрет скопіюєте? Мене там один хлопець намалював колись...
— О, тут ще й конкуренти! Готуйтесь, юначе, до боротьби! Ну, то що за портрет?
— Гарний, але тепер ми посварились, і він його вимагає назад! А мені шкода... Скільки може коштувати копія? Справді зробили б її за два дні?
(Продовження на наступній сторінці)