— Ой, не покидайте мене!!!
— Тоді — сядьте!
Сердега опустився на "крісло" Софійка стала робити паси руками. Забурмотіла, мало не як дипломований психотерапевт:
— Спокійно, спокійно! Уявіть, що ви — справжній. Що ви — звичайний маленький хлопчик. А тут усе — як сто років тому. Розказуйте!
27. До мами на каву
Це почалося десь за рік до Казимирового зникнення. Його мама ні з того ні з сього затіяла зранку пити каву.
Досі вона цього напою терпіти не могла. Мама родом з якоїсь далекої північної країни, де кави ніколи не пили. Мама — донька тамтешнього короля. Вона зовсім не хотіла виходити заміж у Леськовичі. Й принципово не вживала кави.
Це так розповідала хлопцеві таткова сестра, незаміжня тітка Гонората, завжди чомусь лукаво усміхаючись. А маман у цей час дуже уважно й тривожно стежила за тіткою. Взагалі ж у домі Дашківських не заведено говорити про мамине походження, Надто ж при дитині. Навіть коли хлопчик запитував няньку Ганну, та лиш загадково прикладала палець до вуст: "Пані не веліла казати!" Тому більше нічого не знав про те дивне королівство.
Але з часом у мами виробились манери і звички, як у місцевого панства. А в місцевого панства було заведено подавати каву до постелі.
Подавати мамі каву напросилася сама тітка Гонората. Досі мама з Гоноратою не мирились. І лише нині тітка подобріла й почала визнавати в мамі справжню Дашківську. Здається, це й було головне, заради чого мама погодилась на бридке пійло.
Бо насправді вона й далі не любила цього зілля. Тільки того ніхто не знав. Це був Казимирів із мамою секрет.
Починалось десь годині об одинадцятій: справжній пані раніше прокидатися не годилось.
Щойно до Казимирових покоїв долинав дзвіночок, він розумів, що зараз Гонората понесе мамі горнятко гірко-солодкого чорного напою, і знав, ЩО через хвилин п’ять мусить бути в маминій кімнаті.
Бо син мусив пити каву замість мами. Ні, він зовсім не мусив! Він радий був це робити! Адже тепер щоранку міг побути біля своєї такої гордої і неприступної маман! Задля цього можна було ковтати й дьоготь!
Донедавна щастя бачити маму випадало рідше: вона іноді брала його в свої поїздки. Обожнювала їздити по селі й розкидати дітям ласощі. Казимир сидів у кареті поруч. Йому, щоправда, чомусь прикро було дивитись, як сільські дітлахи порпаються в пилюці чи багні, виловлюючи гостинці. Тому він дивився, як мама тішилась. Удома вона дуже рідко сміялась, тим паче до сина. Вовтузіння ж місцевих дітей її так тішило!
Та мама перестала брати Завтрашнього на цукеркові розваги. Її сердило, що син сумний. І ще її нервувало, що він змарнів: соромно показуватися з таким на люди!
Він пив каву маленькими ковточками. Із блискучої порцелянової філіжанки, на якій намальовано пастуха і пастушку. З часом тато планує в селі побудувати порцеляновий завод і робити власні філіжанки. На тих філіжанках тато хоче зображати мамині портрети. Тадеуш Дашківський уже мав у Леськовичах кінний завод, цегельню, два млини і цукроварню. Він ще не відав, що з порцеляновим не встигне: тільки стягне обладнання, як доведеться тікати з України.
Потім Яну-Казимирові дозволялось ще трошки посидіти в кімнаті. Отут, на кріслі. Тільки мовчки: від ранкового базікання в мами боліла голова.
Маман сонно дивилась у вікно. А він дивився на маму. Яка гарна! Які тонкі риси обличчя! Вона гідна бути не тільки донькою невідомого короля! Не тільки дружиною найбагатшого в околиці пана! Вона...
Але час вичерпувався. Мамі треба кликати покоївку, вставати й чепуритись. Маму чекали клопоти: цілоденні зустрічі, розмови, бали...
Мама завше була така зайнята, що навіть не помітила, як одного ранку, випивши традиційну порцію, синочок... випарувався і зник з її життя. Аж як прибігла схвильована Ганна, маман згадала, що, здається, недавно Казимир сидів у кріслі. Ніби ж і вікно зачинене — хіба міг вистрибнути?
Звісно, мама не знала і того, що хлопчина й опісля щоразу приходив до її кімнати, сідав у крісло й дивився на неї. Тільки не пив кави, бо Ні пити, ні їсти вже просто не міг. Наступного ранку Марія пожбурила філіжанкою Гонораті в голову. Цим припинила раз і назавжди своє кавування. Напевно, з тяжкої туги за сином.
28. Причина
— Тепер ви задоволені, панно? — Завтрашній повернувся до Софійки. Затремтів, захлипав і на-
решті гірко заридав. Надворі тієї ж миті заклекотіла достигла за довгий спекотний день гроза.
Софійка обхопила привида за плечі й не знала, чим утішити:
— Все буде гаразд, милий Казимире!
— Що гаразд, Софі? Нічого не гаразд!
— Не плачте! Я впевнена, Марія Фіртич... Дашківська потім глибоко шкодувала, що так обминала вас своєю увагою!
— Я навіть не знаю, як склалось її життя після від’їзду в Польщу!
— Хочете, ми напишемо туди листа? Ви знаєте тамтешню адресу? Я завтра ж принесу папір і ручку!
Завтрашній трохи заспокоївся. Але сльози ще текли по його блідих щоках.
— Ну, годі! — витерла ті ефемерні сльози своїм носовичком. — Повірте, мама вас любила!
— Досить, люба Софі! — Хлопчина звівся на рівні. — Я-бо знаю, що не любила. Нітрохи не любила! В тому й уся трагедія: вона не любила й не хотіла мене! Ніхто не ждав мене в цьому світі. Я не мав народитись! Ви знаєте, яке це горе — бути нелюбою дитиною?..
Софійка не знала.
— Саме це причина всіх моїх нещасть, саме тому вештаюсь у шкурі привида! Лякаю людей і себе самого!.. Я — мов те нікому не потрібне деревце на башточці!..
Гроза теж припинилась, і Софійка згадала, що давно має бути в таборі. Попросила провести Її донизу.
— Проте листа ми все ж напишемо: це ви файно придумали! — ледь-ледь усміхнувся на прощання.
Напишуть, якщо панич так цього бажає.
Бігла навпрошки, тому встигла вскочити у палату якраз перед своїм, уже рідним, "НатАлінО-ляДашІлонаРитом". Виявляється, усі десь перечікували грозу, тож прийшли зі ставка лиш тепер. Зненацька обступили Софійку:
— Як твоє здоров’я?
Здоров’я як здоров’я, чом це вони питають? Ах, нога! Справді, нога! Болить, що ж їй іще лишається? З такою-бо раною!..
Пощастило, як у казці! Павлик умовив Любу Савівну повести його на етюди до замку. І запитав, чи не хоче й Софійка випробувати свої художні таланти.
Алла Іванівна дуже ввічливо запитала, чи у вчительки малювання всі вдома, якщо не боїться після тієї пригоди рушати до замку. Та відповіла, що до "Місячних сонат" звикла, а нічого поганого від привида ніхто не зазнавав.
29. На етюдах
На радощах Софійка забула мольберта. Гречно відмовилась від Павликових пропозицій і сказала, що, поки вони малюватимуть, поблукає довкола. Сама ж тихенько відімкнула балконні двері й шаснула всередину.
— Панна принесла конверта? — зустрів її Завтрашній.
І пам’ятає ж!..
Що ж, якщо причандалля для малювання вона могла не взяти, то письмове приладдя, звичайно ж, прихопила.
Завтрашній переклав польською завбачливо складену Софійкою чернетку. Поки натужно виводив літери (рука геть відвикла!), дівчинка двічі виходила надвір перед очі художників. Люба Савівна теж знудилася за етюдами на природі і малювала з насолодою, тож Софійки не дуже-то й пильнували.
Ян-Казимир наполіг, щоб у кінці, постскриптумом, додати й таку фразу: "...Досі перед очима той день, коли Марія з Тадеушем назавжди покидали замок. Тадеуш вдягнений у чорний дорожній плащ. На Марії — золотиста сукня, оздоблена хутром. Вони сідають у своє авто (на той час Дашківські вже мали й машину), яким доїдуть до залізничної станції в Лукашах. Тадеуш озирається, наче хоче запам’ятати все. Марія голосно, якось аж сердито, наказує швидше рушати".
Отже, сьогодні вирушить до Польщі тоненьке, але дуже зболене послання. Мовляв, так і так, досліджуємо історію Леськовичівського замку, що
досі височіє в селі. У зв’язку з цим розшукуємо нащадків панів Дашківських. Що знаєте, повідомте на адресу таку-то в місті Вишнополі. З поміткою: "Для Софійки".
— Приємно бачити вас таким радісним! —співчутливо глянула на просвітлілого Завтрашнього.
— Так бардзо складно все виклали! — аж підстрибував хлоп’як. — Панна — диво! Та й мій постскриптум гарний! Ця лірична замальовка з матінкою в білій сукенці!..
— В білій? Ви ж казали: в золотистій!
— Ну, а я ж про що? В золотистій, звісно! Я не міг сказати білій! Білих і не любила вона! Пояснювала, що білі сукні їй нагадують якісь бридкі хлопські сорочки з країни її дитинства.
Атож, хутко Маруся Фіртик виросла зі своєї справжньої шкури! Полиняла, мов змія! Трохи згодом уже Софійка розповідатиме одну казочку. А поки що, здається, настав час відкрити правду: про ту Марішу загадкову країну. Зараз-зараз! Ось тільки ще раз покажеться на очі пейзажистам. І занотує в блокнотику ще одну фразу: "Матінка в білій сукенці".
ЗО. Кучеряві папірці та вовчі лапки
Пейзажі — і в Люби Савівни, і в Павлика — вийшли такими гарними, що в Софійки аж руки засвербіли від бажання й собі так малювати. Лиш
одним, теж симпатичним, етюдиком Павлик був незадоволений. Уже хотів викинути, як Софійка попросила замальовку для себе. О, до шафи полізе не з порожніми руками!
Хай повертаються до табору, а Софійка ще забіжить на пошту, вкине листа. Ні-ні, то нічого, що запізниться на обід!
(Продовження на наступній сторінці)