— Які тут були люстри! — вперше бачила Завтрашнього майже обуреним. — Які люстри! Де
вони поділись? Ну, хай меблі — на розпал, хай труби — на брухт, але куди вони повивозили люстри, мила Софі?!.
Не мала чого відповісти...
— Ну, хоч гіпсові узори зостались! — утішала невміло.
— То не гіпсові узори, люба Софі! — таки розвеселився панич. — За тих часів люди не були такі дурні, щоб чіпляти до стелі важкий гіпс. Усе робилось, мила дівчино, зі звичайного, але, мабуть, цілком невідомого вам пап’є-маше!
Чому ж невідомого? Софійка-бо не ховалась, як дехто, по садах від уроків. У тім числі від художньої праці. Та й на гурток не перший день ходить!..
— Вони геть усе понищили! — насуплено обдивлявся кімнати.
— А хто такі вони, що про них ви завжди кажете?
— Вони — це чорні люди, Софі! Темні, чорні люди! Колись, перед втечею до Польщі, татко зумів домовитись із селянами: "Хоч маєтку не чіпайте! Зробите собі в ньому щось для своїх дітей!" То вони тоді навіть громаду окрему створили: стерегти замок. Бо по інших селах — усе валили. У ті страшні часи замок вцілів, у війну тільки одним снарядом відбувся — то нині його доконають! І всі вони, котрі руйнують, люба Софі, — чорні! Рідко який попадеться плямистий, що в ньому ще світло з темрявою хоч трохи бореться. Такі просять: "Не чіпай!" А їм відказують: "3 роботи хочеш полетіти?"
— Це ще якби не ви тут, Казимире, люди б зовсім страху не мали, геть усе пропало б! — не зовсім вдало втішила Софійка.
— А ось татів кабінет! — Завтрашній показав одну з просторих кімнат, оздоблену мармуровим каміном. — Сюди, якщо чесно, я вперше потрапив уже привидом. За життя до кабінету ніхто не смів заходити.
— Тадеуш Дашківський був крутої вдачі! — обережно "промацувала ґрунт". — Чи правда, що, коли в революцію тікав до Польщі...
— ...то закопав скарби і знищив самих копачів? — продовжив Завтрашній. — Я й сам тим переймаюсь. Тобто скарби й справді закопано. Вони там і досі лежать, якось при нагоді покажу панні Софі ті місця в парку. Але чи справді він понищив свідків? Не знаю! Бо вивіз їх за межі замку, а поза мури я виходити не здатен. Одне ясно: більше я тих людей не бачив! Та й сам Тадеуш по скарби так і не повернувся!
Ах, до чого тут скарби? Тут — про інше:
— А вас, Казимире? Вас батько любив?
Завтрашній поблід і зам’явся — як тоді, коли
спитала про Тадеушеву любов до дружини. Софійці б замовкнути, перейти до інших тем! Вона ж ішла в наступ з ослячою впертістю:
— А мати? Мати вас любила, Казимире?
Ой, ліпше б вона спитала про місця, де заховано скарби!..
— Казими-и-ире-е-е!!!
Але що це? Поруч нікого! Вона сама в порожньому кабінеті!
— Але ж, Казимире! — гукала, пробираючись до виходу. Ох, ці кімнати, цей обдертий паркет! Леле, де тут вихід? Вона що, бродить по колу? Ой мамусю! Ой мої любі таточку, Ростику! Ой Чорнобілко! Ва... Вадимчику! Знайте, що я вас усіх любила! Ой, де ті трикляті схо-о-оди?!.
Не помітила, як опинилась надворі. Чимдуж полетіла прибережною стежкою, полохаючи жаб і збиваючи вечірню росу.
Щоб вона ще коли хоч раз сюди?! Та нізащо!!!
22. Дощові зміни
Дощ, дощ, дощ!
Він дуже схожий на те, що у Софійці на душі, але на друзки руйнує всі плани.
Алла Іванівна та Андрій Ігорович мусили терміново придумувати конкурс табірних стінгазет, аби діти мали хоч якесь заняття. Софійка й Павлик, звичайно, в редколегії. Павлик зосереджено вимальовує на ватмані ставки та замок, дівчинці від того тільки сумніше.
Вже кілька разів вилазила на мокру драбинку спортмайданчика й набирала Вадів номер. Жодного разу не додзвонилась! "Ваш абонент поза зоною досяжності!"— відповідала підступна мобілка.
І так не перший день! Вадим поза зоною Софійчиної досяжності!
Зате цілком несподівано... зателефонували їй! Сидить із Павликом над газетою — дзвінок! Що таке? Раніше до неї ніхто подзвонити не міг (у селі мобільний бере тільки на висоті), лиш вона, а тут!.. Дощова погода посприяла, чи що? І хто б, скажіть, будь ласка? Сашко! Воістину, де чорт не доскочить, пошли Сашка!
— ...Зайшов запитати в твоїх батьків, як поживає Чорнобілка, — виправдовувався, — і дізнався, що в тебе є вже власний номер!
— А ти звідки телефонуєш?
Сашко тільки й чекав цього запитання:
— Уявляєш, мені теж мобілку подарували! Директор фірми, де я кур’єром. За те, що подав ідею, як оформити його новий офіс. Він питає: "Які зробити газони й клумби?" А я: "У вигляді басейників! Замість доріжок — місточки! Замість квіток — водорості й латаття!" Йому так сподобалось, що аж преміював мобілкою! А як ти там?
— Спасибі, добре. Зараз із Павликом газету робимо.
— Хто такий Павлик?
— Дуже хороший хлопець. Приїду — покажу дещо з його малюнків. Вони перемагали навіть у Японії!
Коротко переказала йому сюжети найкращих Павликових творінь, включно з малюнком на асфальті. Не забула додати й про власні успіхи при малюванні сонця, а також — про гурток за інтересами.
— Ага, — Сашків голос трохи приглушився. — А-а-а... за домом... не скучаєш?
Еге ж, його дуже хвилює, чи скучаю за домом! Випитує, чи Софійка скучає за ним!
— Так, потрохи. Але я їм часто дзвоню. То як там, до речі, наша Чорнобілка?
— Хто? А-а-а! Та якось... То те, то се — ще не встиг запитати! Думаю, що добре. А...
Сашко збирався іще щось мовити, але, звичайно, не був би він Сашком, якби у нього не кінчились гроші на рахунку! І п’ятнадцяти хвилин не пробалакали!
— Ку-ку! Приві’!
Вітина поява, як завжди, мов сніг на голову. Тим паче, сьогодні Ві-ку-ку прийшла трохи раніше: у дощ менше роботи вдома. Не бачились уже кілька днів: подруга поралась на городі, Софійка ж перестала виходити з табору.
Дощ усе лив, тож сиділа на маленькій веранді. Десь у головному корпусі журі вже судило газети,
подані від кожного загону. Софійка нічого доброго не очікувала: звичайно ж, переможе та сама дружба.
— Соф’, чому така сумна?.. Соф’, ну, признавайся? Не мо’ додзвонитись до Вада?
Віта й тут права. Але Софійка сумувала не тому: зведено нанівець її таланти психолога й пошуковця!
— Соф’, ну, годі нюняти! Соф’, ну, хоч, я тобі станцю’? Чи заспіва’?
— Ліпше казочку розкажи! — буркнула напівусміхнено.
— Казочку? Буде нашій Соф’ казочка! Яку б це втнути? Про курочку Ря’? Про Русалоньку?
— Знаю я ці, напам’ять уже! — відмахнулась.
— Ах, зна-а-а’? — Віта взяла руки в боки й сіла навпроти Софійки. — Тоді розкажу щось із тих казок, що тільки в Леськовичах відають! Ось, наприклад, слово в слово, яку моя ба’ розказували, а їм іще — їхня ба’! Про пані Фіртичку!
— Яку ще пані Фіртичку? — скривилась.
— А ось яку! Всідайся і слу’!
23. Вітина казочка
Жила собі колись у Леськовичах одна сирітка — Маруся Фіртик. Якось разом з іншими жінками ходила вона білити панські покої. А верталась — напали на неї панські собаки й геть-чисто подерли одяг. Прийшла Маруся додому— плаче, сльозами заливається. Що кривдно, а що спідниці шкода. Сорочку можна полатати, а зі спідниці — саме ґонтя зосталось. Спідниця ж у неї, сироти, єдина.
Добрі люди їй і нараяли: сходи, Марусю, до пана і проси, хай спідницю відкупить.
Так вона й зробила. Засміявся на її скарги пан. А тоді повів до сестриної кімнати, відчинив сестрин гардероб та й каже:
— Візьми собі, що хочеш!
Дивиться дівчина, а там — як не оксамитове, то шовкове. Такого ж, щоб у селі показатись, то й нема. В цих убраннях ні на роботу, ні на вечорниці!
— Мені, прошу пана, — благає несміливо, — десятчане!
— Десяток? — перепитує пан. — Про мене, бери хоч і десяток! Я сестрі (бачить, що сестра дуже його витівкою невдоволена) інше куплю!
— Та ні, прошу пана, — доводить сердега, — десятчану б мені! Одну! Таку осьо, як була на мені!
Регоче пан: дійшло до нього, що десятка — це грубе саморобне полотно.
— Нема в мене такої! — кепкує з убогої. — Не знаю, чи й грошей на таку дорогу стане!
Маруся в сльози. Вже й не рада, що прийшла. Аж пан раптом:
— Слухай, може, ти б вийшла за "прошу-пана" заміж, а там би вже дали раду з твоїми спідницями?
Як тільки це промовив, так панова сестра (а вона була стара дівка) й змінилась на лиці.
Маруся ж хоч і бідна, як дерево зимою, але дуже гарна була! Просто красуня писана!
— То що? Вийдеш за мене? — допитується пан.
—" Не хочу, прошу пянв, бо у вашому дворі дуже собаки вредні!
Пан од сміху аж на комод (чи будуар, як там у них називається) похилився.
— Я, — обіцяє, — завтра ж їх звідси видворю!
Бовкнули вони обоє те всерйоз чи жартома, проте наступного дня псарню перевели в глиб хазяйських споруд. Всерйоз чи жартома так побалакали, а пан таки наповратився женитись!
(Продовження на наступній сторінці)