Не на жарт, видно, запала йому в душу простота і врода дівоча. Досі було стільки в нього коханок — із жодною до вінця не хотів!
А Маруся перелякалась: і спідниці не віддав, і світ хоче зав’язати! Маруся ще дуже юна, все для неї лиш починається: і вечорниці, і залицяння одного вродливого конюха...
Проте добрі люди (ті самі, що й першого разу) своє мовили. Правду, мовляв, повір’я каже: як покусає дівчину пес, значить, вона скоро заміж піде. І впевнили юнку: дурна будеш, Марусю, якщо відмовишся! Таке щастя раз у сто років трапляється!
Нічого діяти сердешній, мусить погоджуватись. А ще як уявила, якою гарною в панському вбранні видасться тому своєму конюхові!..
Що вже за весілля було!.. Три дні й три ночі столи вгиналися й музики не втихали. А ще, чули, зубами скреготала від люті панова сестра. Звісно, відтепер головною окрасою дому стане ця задрипанка, а сестрі доведеться навіки заткнутись!
Зажили тоді молодята... Хто їх знає, як вони там собі зажили. От тільки відтоді часто бачили в селі карету. їздила тією каретою молода вродлива пані Марія і розкидала цукерки. Дуже їй подобалось, як дітвора з дорожнього пилу ті дарунки вигрібає, б’ється за них. Хороша була: так бідних
І кликали її з тих пір селяни між собою... вже не Марусею, але й не пані Дашківською, бо, видно, заздрість усе ж заїдала. Прозвали її — пані Фіртичкою.
— Ну, ось: вам ка’, а мені — бубликів в’я’! — закінчила Віта.
Софійка сиділа мовчки: так, певно, в перші миті німує золотошукач, натрапивши після довгих днів марних блукань на золоту жилу і не ймучи віри своєму щастю.
Нарешті заговорила:
— Віто, бути тобі краєзнавцем чи фольклористом! Укласти б тобі "Літопис Леськовичів у любовних історіях його жителів" або щось подібне! Книга стала б справжнім бестселером!
— Без чого, без чо’? — ледь збила урочистість моменту своїм запитанням Віта.
— Популярною стала б! Знаменитою!
— Ти серйо’? — засяяла. — А якби Павлик ще й малюнки на сторінках поробив!..
— Я серйозно! З Павликовими ілюстраціями було б узагалі! Якось домовляйтесь із ним. А
дітей потішати!..
24.Переможці
мені ти ще скажи, чи щасливо жила та Марія з паном?
— Про це бабця мовили так: "А чого ж би за таким багатющим паном та нещасливою бути?" Але я вважаю, що — не ду’. З дітьми-то в них були пробле’: один тільки хлопець був, і той зарання — чи то помер, чи десь дівся. А без дітей — яке щастя?
— Хло-о-опець? Десь дівся?
— Про це бабця нічо’ не згадували. Мабуть, не знав його ніхто з сільських: вулицями не ходило, десь по хоромах висиджувалось. Ой, Соф’, а чо’ це Павлик біжить такий веселий?
Справді, до веранди, просто до дівчат, звідкись біг (ну, біг — сказано трохи заголосно: котився, перевалювався) Павлик. Його усмішки не міг приховати навіть дощ.
Прониклива подруга, щоправда, відразу й розгадала причину. Щойно той розкрив рота і видихнув: "Зараз я повідомлю таке-е-е!..", — як Віта його випередила:
— Що, ваша газета зайня’ перше місце? — Підскочила з лавки й переможно затрясла кулачками: — Ура!!! Я в тобі не сумніва’!
—Зайняла...— трохи розчаровано видихнув Павлик, якому не вдалося зробити сюрприз. Так видихає з себе повітря пробитий м’яч. Нового умудрився додати хіба що: — Нагороджуватимуть завтра на лінійці!
— Призами в таких конкурсах заведено вручати коро’ олівців! — довершила Ві-ку-ку.
25.Водяна знахідка
І сьогодні теж до замку Софійка не піде! Хай Завтрашній повариться у своїх проблемах сам. Хай попробує, як це — без неї. Хай знає, як зникати серед білого дня, кинувши напризволяще ясну панну. Хай потужить, хай поплаче, як ніколи досі, щоденна (щонічна!) "Місячна соната"!
А купатись — охоче! Сьогодні з самого ранку парить. Мабуть, знову буде дощ, але поки що "Орлятко" проведе свій післяобідній час на ставку.
Ах, яке задоволення пірнути в чисту прохолоду! Як приємно вкотре заплисти за буйок і краєм ока вловити на замковій вежі похнюплену знайому постать! Здається, побачив її? Зате вона його не побачила!
Софійка мерщій пірнула — аж до дна, що й тут покрите пісочком. Ай! Нога! Боляче наштрикнулась ногою! Кулею вигулькнула на поверхню. Стискаючи зуби, вже хотіла вертатись до загону. Але хто не відає, що Софійка — дівчинка дбайлива, що не любить вона інших наражати на небезпеку? Вона мужньо ліквідує причину біди! Дістане й викине геть прокляту колючку!
Ой, що це? Мініатюрний оброслий мулом срібний медальйончик на ланцюжкові! Саме він і поранив дівчинку загостреним окрайчиком!
На берег вийшла, ледве даючи раду сльозам болю і радості від таємничої знахідки.
Стривожена Алла Іванівна зразу ж доручила кільком "орлятам" допровадити Софійку до білої табірної лікарки.
Після пекучих процедур лікарка наказала Софійці піти в кімнату й лягти.
Нарешті можна роздивитись прикрасу! Атож, крайчики, вироблені у формі виноградного листя, колючі! Місце, де колись, очевидно, був портрет, давно перетворилось у розмиту сіру пляму. Кутиком білого простирадла відтерла туманець зеленого нальоту, знахідка привітно засяяла. А за блиском несподівано проступили... кучеряві літери!
Поморочившись із дрібним шрифтом та ще й із менш знайомою французькою мовою, здивовано прочитала: "Марі від Ніколя".
Це медальйон Марії, Казимирової мами? Справді, вона ж завжди купалась у тих місцях! Але чому від Ніколя? Годі! Більше терпіти не зможе!
Скориставшись тим, що ніхто не бачить, і забувши поранення, Софійка поспішила до замку.
26.Примирення
— Ви прийшли?! — Від зворушення Завтрашній заламав руки й упав перед гостею навколішки. — Я так ждав, так ждав! Ви бачили, як плакало небо? Воно вже вилило всі сльози і готувалось розрядитися страшною грозою! То я плакав за вами, Софі! Плакав і каявся за те, що тоді так ганебно зник!
Для годиться трохи попишалась. Гордо обминула колінкуючого Казимира.
— Ви чули мою "Місячну сонату"? — чіплявся їй за одяг. — Це вже була не "Місячна", це була "Ридаюча соната"! Адже що таке музика, Софі? Музика — це вибухи почуттів! Це вирування повітря, часу і простору!.. Простіть мені, якщо зможете!!!
Мовчала. Так, одне за одним, вони рушили на другий поверх, якого не встигли оглянути минулого разу.
— Софі, ну, змилуйтесь, будь ласка!
— Досить. Заспокойтесь.
Як пішли довгим темним коридором, Софійка пішла в атаку:
— То ми шукаємо ваше нове тіло чи ні? Якщо ви сподіваєтесь на мою поміч, попрошу надалі поводитись пристойно! Попрошу відповідати на всі мої запитання і бути джентльменом!
— Все зроблю, як накажете, люба Софі!
— Обіцяєте? Тоді питання перше: що це таке? — простягла на долоні медальйон.
— Це — моєї матки! — вражено обмацував знахідку. — Вона загубила його і дуже тим журилась! Де пресвітла панна це взяла?
Та Софійку важко було зупинити:
— Питання друге: що тут написано?
— Напис? Я не знав, що тут є напис! — витріщив очі Казимир. — "Марі від Ніколи"? Хто такий Ніколя? Тут був портрет мого татка, де тут взявся якийсь Ніколя?!
На мить розгубилась, та швидко опанувала себе.
— Що ж, тоді запитання третє, — не дуже церемонилась із недавнім своїм кривдником. — Де... перепрошую, але де ваша могила?
— Єзус Марія! — жахнувся Завтрашній. — Про що ви?
— Ну... про те, де вас... поховали, коли ви... ну, коли ви померли...
Привид замахав руками:
— Цей замок — моя могила! Я сам собі могила, Софі!
— Тобто вас не ховали?
— Ні, мила панно! Я просто спочатку худнув і висихав, потім прозорішав і прозорішав. Поки нарешті зник... Випарувався. Себто я залишився, але мене перестали бачити. Марно викликали поліцію і лікарів. Ніхто нічого не збагнув. Я також!
Здається, знов усе безнадійно заплуталося. Зараз-зараз, ось трохи переведе увагу на інше, розвіється. Може, Ян покаже їй кімнати?..
— Моя ванна! — підвів Софійку до вмурованої у підлогу, обкладеної узорчастим кахлем виямки. — Поруч були розкішні вмивальники. Вони
їх зняли й вивезли, а відірвати кахлів од ванни так і не змогли.
Дивно: сто років тому вже будували такі ванни, а в їхньому таборі немає навіть душових кабін! Дітей раз на два тижні автобусами возять у Дукаті до сільської лазні. Чому воно так?
З ванної рушили до іншої зали.
— Ой, не сюди! — Завтрашній вхопився за голову й кинувся далі. — Тільки не сюди! Ходімо далі, я... я покажу вам!..
— Е ні, голубчику! Так діла не буде! — вхопила його за поли камізельки й заштовхала (леле, яке ж худюще!) назад у кімнату. — Або ви розказуєте, або я йду геть!
— Змилуйтесь, люба панно!
— Не змилуюсь! Де тут у ваші часи стояло крісло?
Ян-Казимир кволо вказав на місце біля вікна. Софійка перетягла туди якийсь ящик. Силоміць посадила на нього хлопця:
— Розповідайте!
— Ні! Будь ласка, Софі!.. — Казимир підвівся з ящика.
— Ах, так? Що ж, шукати ваше справжнє "я" мені, можливо, аж ніяк не вигідно!
(Продовження на наступній сторінці)