Ой, а це що за пам’ятник, недалеко від сучасної церкви? Жертвам більшовицького терору? "За роки більшовицького терору в Феодосії розстріляно близько 16 тисяч людей. У цій землі лежать люди різних професій і станів... Це священики, дворяни, робітники... Генерали і солдати, офіцери й урядовці, шевці і майстрові, домогосподарки і вчителі..." Софійка стикалася з подібними жахами в рідному місті, коли розплутувала тенета Щербанівського лабіринту. Але тут, серед цього раю, біля моря й казкових башточок?! Чомусь хотілося думати, що тут не могло трапитись нічого лихого!
— Ти що, на каменях блохи ловиш? Чи просто не всі дома і бабка в армії? — Ірку чорти принесли.
— Ну, не у всіх же діагноз на обличчі написано! — красномовно зміряла очима Завадчучку з ніг до
голови. О, таки вмудрилась косичок наплести! Нічого, вони ввечері з Лесею та Вітою посідають — ще кращих одна одній надріботять!
— Ти про себе?
— Ні, про медузу Горгону, чиї зміючки-антени пробують наловити інформації з ефіру, бо в голові порожньо! — трохи, здається намудрувала, але все одно краще, ніж змовчати!
— Ой, а ти, мабуть, якраз саме ефіру й нанюхалась — таке морозиш! Чи тебе зміїним ядом іще в колисці з соски поїли!
— А тебе — пепси-колою чи шампанським із, як ти колись казала, глиняних глечиків!
— Як хочеш знати, мої шнурки досі переконані, що я ніякого шампанського ще й не пробувала!
Це була Ірчина стратегічна помилка, бо Софійка знала, чим віддячити:
— Звісно! Ніякого шампанського: самогон-шмурдячок, а ще віскі й коньячок! Ну, ще зо два літри пивка у спеку!..
— Гаразд, поприколювались і баста! — раптово здалась Завадчучка. Роззирнулась і поманила Софійку на повалену й обплетену зеленню гранітну колону. — В мене до тебе розмова.
— Ну, чеши, — вдала сердиту, хоч цікавість до якоїсь Ірчиної таємниці розпирала ще від її натяків за вчорашнім сніданком.
— Коротше, тут таке діло...
Завадчучка нервово прокашлювалась, посмикувала себе за кіски і покусувала сережечку на кінчику свого нігтя. Щось, видно, таки серйозне
— Ех, закурити б! — злодійкувато роззирнулась довкола.
— Ти схотіла поділитись мріями про куріння? — навмисне під’юджувала, аби та нарешті приступила до суті.
— Тобі легко підколювати, а я, може, досі з собою борюсь! — образилась Ірка. — Тільки вже як, бува, присниться, що закурила, то це вже не кайфовий сон, а якийсь кошмарик! Типу: нащо ж було стільки себе мучити, стільки триматись, щоб отак просто взяти й усе зіпсувати! Навіть плачу від того, що так усе змазала. А прокинусь уранці — аж попускає: насправді усе нормально...
Що ж, хай виговориться. Софійка набралась терпіння й зосереджено спостерігала, як Іра сережкою-ніг-тем уже колупала подзьобану часом колону.
— Словом, я хотіла сказати... Тобто спитати... Ну, і сказати також...
— Софі-і-іє Щерба-а-ань! І-і-іро Завадчу-у-у-ук! — почувся поклик Ліди Василівни.
Гукали здалеку: довкола нікого з вишнопільців уже не було, всі перейшли на інший об’єкт.
— Де ви є? Бігом сюди-и-и-и!..
— От припекло! — аж плюнула з пересердя Ірка.
— Було ще довше вступну промову марудити! — не втрималась-таки від докору.
— Тобі щось не подобається? Можу й узагалі мовчати! — звісно, щоб Ірка — та не пирхнула!
— Та жартую, жартую! — позадкувала Софійка.
— Дівчата, де ви є-е-е-е?!
— Горлопанять, як на пожежу!.. — здається, й Ірка була не проти примирення.
Обірвали розмову й мусили доганяти.
17. СКЕЛЬЦЕ З КАЛЕЙДОСКОПУ
Усі збирались обідати, розташувавшись поміж кущів у легенькому холодку, і дівчата й собі долучились до розкладання припасів. Софійку відразу ж окупувала Віта.
— Що та Ір' з те’ хо’? Вона що, не зна’, що це я твоя подружка? — цокотіла, ревниво поглядаючи як на Завадчучку, так і на Леську, що тепер водилася більше з Іваненком, біля нього ж сиділа і зараз.
— Нали’ тобі чаю? — догідливо ухопила Софійчину пластяночку й термоса, наче вража Ірка чи хтось інший зараз мали перехопити й особисто надати Софії цю неоціненну послугу. У шляхетному пориві товаришка зачепилась за колючу гілку над головою і плюхнулась простісінько на Софійку, жбурнувши їй і собі в очі гарячим фонтаном. Поки Софійка поспішно змахувала з повік несподіваний компрес із заварки (такі практикувала на собі тітонька Сніжана), звідусіль посипались дотепи:
— Чай — це не лише цінний напій, але й цілий термос чудового засобу для вмивання!
— Віка Кущ зашпортнулася за терен!
— Ні, це Віта Терен зачепилась за кущ! — Ого, Альбабарін доєднався!
— Подружки нерозлий-чай! —Леле, чи не той старшокласник звідкись намалювався? Боже, це ще ганебніше, ніж загубити черевичка!
— Вікука — вона і є Вікука! — мстився за мамаювання Кулаківський.
— Зараз як вікукну — аж тамо в ярку будеш кукати! — знов присадив його Алі-баба.
— А тобі, Софко, личить: мов так і народилась! — це, звісно, Завадчучка!
— її, бідолаху, як не бджола кусає, то окропом обіллють! Якісь двадцять два нещастя! — це вже забігала круг своєї учениці Ліда Василівна.
Біля Віти ж бігала медсестра.
— Дуже пече? — тихенько шептала над головами стурбована Радзивілка.
— Пробач, Соф, я не хтіла! — перепрошувала Віта.
Софійці пік зовсім не окріп, а чергова халепа, в яку
знов так публічно вляпалась. Утім, Сашків камінець, гойднувшись на грудях, мов нагадав, що треба вміти гідно вийти з ситуації. Тому видушила з себе усмішку, демонстративно-поважно струсила зі своїх та Вітиних брів рештки заварки й хрипко проголосила:
— Дякую за співчуття. Зворушена увагою. Пропоную од видовищ повернутись до хліба! — велично вказала на накритий стіл.
Усі розсміялись і азартно допались до їжі.
— На, це тобі! Я все одно більше воду люблю!
Альбабарін простягав Софійці свою непочату
склянку з чаєм і бутерброда! Наче знає, що вона, Софійка, може вмерти без чаю!
— Дя... Дякую! — аж затремтіла від зворушення.
— І тобі, Віто! — простягнув чай-канапку й подружці. — Кулаківський зумисне для тебе пожертвував, бо йому зажирно! Правда, Ваде?
Віку-куся розгублено дивилась то на Альбабаріна, то на Вадима. Другий явно не ждав, що так нагло позбудеться своєї порції. Але, зиркаючи на грізного ашника, поспішив улесливо погодитись:
— Бери-бери, я обійдусь без чайковського!
— Та є ще в нас чай, — заспокоїла Ліда Василівна, знову наливаючи Кулаківському.
Проте Альбабарін уже не дивився на нього. Повернувся до Софійки:
— Прикольне прізвище в твоєї подружки, егеж?
— Що ж прикольного? — запитала, делікатно дожувавши й проковтнувши відкушене (бо не плямкати ж і не давитись перед хлопцем!). — Терен та й годі! Кущ кущем, як мовить Ліда Василівна! Он у Лесі Радзивіл прізвище...
Тьху, та й чого це вона знову Радзивілку рекламує? Зрадила його Леська, до іншого переметнулась! Он як уважно Дмитрика очима вбирає, побрехеньки його вислуховує! До неї, Софійки, Алі-баба звертається, вона, Софійка, його й питатиме:
— Тобто, я хотіла сказати, що в тебе — оце прізвище! Звідки воно пішло?
— Я про батька нічого не знаю, це в моєї мами заборонений топік, — спохмурнів хлопець і вмовк.
Топік — це, очевидно, тема, але від того не легше... От невдача!
— Пробач, я не знала... А... А в мене от прізвище хоч і просте... Зате недавно я таке про нього повідкривала, до таких коренів докопалась! У мене, як хочеш знати, предки були знатними козаками, самій цариці Катерині наважились не присягнути!
— Це круто, це твоїм предкам пахлава, той, похвала. Коротше, респект, — зітхнув Алі-баба. — Не люблю я підлиз і шісток... І сам не з таких...
— Упевнена, що Кулаківський це давно оцінив! — усміхнулась Софійка.
— Ну, треба ж, щоб хоч хтось йому роги вправив! — хмикнув Альбабарін.
Не хлопець, а... дуб! Залізо!
— Алі-бабо, що це ти між дівчат пригрівся-пригодувався? — перервали їхню ідилію з гурту старшокласників. — Вали сюди, діло є!
— Пішов я, коротше! Смачного! — неохоче, але з гідністю встав і рушив на поклик.
— Ой Соф', який же він!.. Такий!.. — розчулено шепотіла Ві-куку.
Софійка нічого не відповіла, бо саме зиркнула в протилежний кінець столу. І її мов ще раз окропом ошпарило. Від пронизливого погляду сірих очей.
...Тим, хто оце зараз відібрав у неї Альбабаріна, виявився старшокласник — власник знайомого вже баритона.
і", прощальний вечір
(Продовження на наступній сторінці)