Ліда Василівна щось пояснювала, і Софійка з гуртиком дівчат-відмінниць намагалася запам'ятовувати, чим різниться веймутова сосна від кримської, а карельська береза – від завислої. Особливо сподобались пишно квітучі білі кущі таволги. Ліда Василівна спочатку назвала їх незрозуміло, латиною, а тоді по-народному – наречена! Цікаво, чи чує Вадим, чи нічого собі не уявляє?
Вадим не чув, бо крутився далеченько від учительки: великою лозиною полохав жаб понад зарослим осокою озерцем. Біля нього товклося кілька хлопців і… нахабна Ірка Завадчук, яка гонко й манірно пищала до кожної жаби. Ніяк не відчепиться від хлопця! Наче й не бачить, що вона Кулаківському тепер цілком байдужа.
Софійка вміла міркувати. Еге ж, нині все змінилось не на Ірчину користь. По-перше, і Вадимова поява у їхньому дворі, і його вчорашня ніяковість – усе свідчило про його небайдужість до неї, Софійки. По-друге, те, що він ось кидає по Ірчиних ногах соснові шишки (пацани наввипередки починають і собі кидати), даруйте, аж ніяк не межа Софійчиних мрій. Її мрія – аби під ноги кидали букети… лілей, білих садових лілей, яких найбільше любила з дитинства!.. А шишки… Хай ними Ірка тішиться!
На центральній алеї, заповненій численними ятками, Вадим купив Ірці морозиво. Паршивеньке, звісно, хоч і дороге: Софійка не любить із чорносливом. Навіть почула, як гордовито сказав:
– Чотири п'ятдесят? Фігня! Для мене гроші – не проблема, ще й трохи лівих учора перепало!
Ірка Завадчук бридко самозакохано хихикнула.
– Хочеш, і тобі куплю? – раптом при всіх обернувся до Софійки.
– Дякую, такого не їм! – пирхнула, мало не онімівши з несподіванки.
Ірка знову хихикнула – вже не так самозакохано.
Що таке ліві гроші, Софійка розуміла не зовсім, бо на уроках такого не вчили. Але щедрий Вадимів жест розчулював. І давав привід знову щасливо, до почервоніння кінчиків вух, думати: о тобою, Вадимчику, все не так просто!.."
Урок давно скінчився, і біологічка дозволила тим, хто живе неподалік, іти додому.
Здолавши перелазик, Софійка з подивом помітила, що опинилася саме на тій вуличці, де жив загадковий хлопчик зі світлини. Ось і той дворик, тепер – із тюльпановим квітничком! Спершу навіть не впізнала: бачила-бо востаннє в жовтому опалому листі!
– Скільки я тобі казала, щоб туди не ходив! – долинув із розчиненого вікна жіночий голос.
– Я тільки попросив грошей на цирк: ти ж не даєш… – відповів хлопчик.
– Ще й грошей просив! І що? Поживився?
– Нема в нього зараз… Може, коли цирк наступного разу приїде…
– Звісно, нема! Для нас у нього тепер нічого нема й не буде, як ти не розумієш! Тепер усе для Іншої! На весілля!
– Але ж він подарував тобі…
– Що? Отой копійчаний пучок рясту?!
– А мені колись – шоколадку…
– Отоді? Ще восени?! Працюючи на гуртовій цукерковій базі?! Щедрий татусь Валентин, нічого не скажеш!..
– Але…
– Годі! Щоб я про нього більше й слова не чула!
Софійці стало не по собі. Невже таке може бути? Варто все добре обмізкувати!
9. Чоловік із виколотими очима
– Ну як? – Сашко аж підскочив назустріч.
– Ніяк! – відповіла понуро.
– Що, не дозволили?
– Не дозволили чого?
– Ну, кошенят…
– А-а-а, про це я ще не питала!.. Коралів от досі не знайшла!
– Гм-м… Жаль. Бо вона вже одна зосталась. Чорнобілка.
– А тих – розкупили?
– Пороздавав!
Кошеня вже не чіплялося безпомічно кігтиками і лагідно муркотіло.
– Мені не дозволять, бо й так удома завинила! – На чорно-білу котячу шубку закапали гарячі сльози.
Сашко похнюпився:
– Що ж робити?
– Нічого! І цю віддаси, а я, так і буде, вікуватиму без кота…
Чорнобілка тихенько писнула.
– Я про намисто питаю. Де ж його шукати?
– Хіба у чиїхось кишенях! – про всяк випадок пильно глипнула на Сашка.
– Украв хтось, гадаєш? – невинно закліпав той. – Ну якщо так, пиши пропало!..
– Дякую. Порадив!
Удома все думала про кошеня. Отак щоби принесла – невже вигнали б? Можуть! Але ж яке гарнесеньке! Отут би й жило, біля батареї. Змостили б кубельце… Ні, краще під ліжком.
Бр-р-р! Знову це фото! Здається, кілька разів одкидала його подалі, а воно знову на світ вилазить. Такий зловісний цей чоловік без очей! А фотографію треба повернути. Просто підкласти в сумку Вадимові.
Чи таки зважитись? Цікаво, які все ж у нього очі? Ет, будь що буде! Ризикну!
Софійка бере світлину і зачиняється в шафі.
– Готово-с!..
Гладкенький лисуватий фотограф догідливо зиркає з-за фотокамери на високому штативі.
Софійка мерщій ховається за важкою ширмою. На світлині ширма чорна, а у світлі ламп – зеленувата, оксамитова. І пахне тут, як і в їхньому старому домі, вогкістю й пилом, а зовсім не цвіллю й нафталіном, як думала раніше.
Нарешті оглядає чоловіка, який позував перед об'єктивом. Той самий кожух, а от борода – руда, як вогонь. І очі. Жовті, хитруваті.
– Щоб мені, голубчику, було, як годиться. Не кому-небудь робиш!..
Згрібає шапку й тупцяє до виходу. Софійка, виплутуючись із ширми, крадеться услід. У сінцях той надягає шапку й весело бурмоче:
– Цілий Вишнопіль дізнається про Гордія Кулаківського! Тепер усі в мене отут! – показує великого кулака. І регоче: – В кулаці у Кулаківського! О!
Відчиняє важкі різьблені двері й – о жах! – ступає на засніжений, аж тріскучий від морозу поріг.
Чом одразу не здогадалася, що тут – зима? Убралась би тепліше! А так рипає по снігу в кімнатних капцях. Перехожі подекуди здивовано озираються. Ет, навчитися б ще ставати невидимою!
Це було мале провінційне містечко, більше подібне до села. Невже Софійчин Вишнопіль? Двоповерхові будиночки, магазинчики, присипані снігом фонтани… А вдалині за солом'яними стріхами поблискує ріка. Нині це місце зветься Холерним Яром. Від річки (її теж холера з'їла?) зостався наразі маленький засипаний сміттям струмок.
Далі йти не може: зм-м-мерз-з-зла! Навіть не шукаючи схованки, процокотіла мало не самими зубами: "Іл-ларр-р-рок!"
– Що з тобою? Ти вся гориш!!!
Тітонька Сніжана війнула парфумами з дверців шафи і легкою рукою, такою приємно прохолодною, мацала Софійчине чоло.
– Боже, долоні – як жабенята! Наче з полюса! Ледве тебе знайшли. Аж тут, у шафі, напівживу!..
10. День відчинених дверей
Яка там школа! Лежала, обмотана шаликом і напоєна Сніжаниними чаями та мікстурами. Боліло горло, розколювалась голова, але серце співало: мама не сердилася, з усіх сил догоджала хворій. Навіть Ростик перестав бути таким великим паном, як стало, відколи він з'явився на світ.
Годині о десятій, коли Софійка знову провалилась у важкий сон, подзвонили в двері.
Це баба Валя, сьогодні на диво привітна. Прийшла позичити цибулі на вітамінні котлети своєму Фантикові. На котові іменини вона, мабуть, торта зі свічками пектиме!
Щойно баба Валя пішла, коли знову дзвінок. За дверима – Валентин! Він мав падати мамі до ніг, але впав у крісло.
– Тільки ви маєте на неї вплив! Благаю, вмовте мою Сніжану викинути з голови те ідіотське… те намисто і не відміняти весілля! Я куплю їй таких тисячу, тільки хай не розбиває мого серця!
Мама розчулилась і заплакала, та, на жаль, сестричка була невблаганною. Хіба мама не пробувала її переконати? Сніжана як уб'є собі в голову…
Ет, все одно вже не засне! Софійка загорнулась у ковдру і вийшла з кімнати.
– Мамо, мені снилося… Тато покинув маленького хлопчика й одружується з іншою!.. А синові не хоче дати грошей на цирк! Мовляв, у нього немає. Уявляєш, і він тепер не піде в цирк!!!
– Софійко, то був тільки сон! – Мама рушила до Валентина. – Ходімте до кухні, за кавою поговоримо.
– Так-так… Тобто ні, дякую. Я пішов. Так-так… Наснилося. До побачення! – Ошелешений Валентин позадкував до виходу. І марно його вмовляли зостатись на каву!
Згодом повернулася з роботи Сніжана. Довідалась про Софійчине здоров'я, виклала перед нею цілу гору мандаринів та пляшечок з ліками, винувато рушила до мами:
– Знаєш, я все-таки вирішила дошити сукню. Праці твоєї шкода. Не вийде з весіллям – бодай продамо, гроші повернемо… Та й гарна ж сукня виходить!
Закуняти Софійка не встигла: у двері постукали. Не квартира, а вокзал!
Це був Сашко, схвильований і захеканий. Виявляється, годину тому до нього підійшов якийсь тип. Заявив, що бачить у хлопцеві клепку і хватку, тому хоче дати йому трохи підробити. Мовляв, шукає помічників для торгівлі коралями. Хай Сашко до нього зайде о сьомій вечора: побачить, що це таке, почує, що до чого.
– Ходімо разом. Скажемо, ніби ти теж хочеш підробляти чи щось таке… Тим часом подивимось і напитаємо.
Еге, Сашка таки замучила совість? Ич, як гарно придумав: "підемо", "напитаємо"!.. А там, дивись, уже підкинуті ним коралі – випадково – підлікують!.. Серце давно пекли здогади: при Сашкові-бо востаннє намисто було, тільки він знав, куди його сховала! Проте давня дружба!.. Як тут звинуватиш?
(Продовження на наступній сторінці)