– Ти про дрова? Де там! Адже тільки нашими дворами пройти – цілий кузов назбираєш! Гроші під ногами валяються – умій лише підняти! – І за хвилю додав: – Інша справа, що не сезон… Ех, мені б лише стартовий капітал зібрати! Я б тоді знаєш як розкрутився!..
Свого часу й Софійка збирала стартовий капітал. Дуже мріяла про комп'ютер. Батьки ж затялись: "Поки не купимо квартири…" Окрилена сподіваннями, взялася працювати в Сашка художником (підписувала картонки для товару) і реалізатором за сумісництвом. Більше двох днів не витримала. На сонці нашмалилась, ніс облущився, а вторгувала хіба на пачку морозива. Кинула це діло. Їй не вистачає лише комп'ютера. А Сашко – єдиний мужчина в сім'ї. Мама працює прибиральницею, та й то часто хворіє, а в сім'ї ще трійня малих сестричок.
Якийсь здоровань хвацько скочив на ваги.
– Дев'яносто вісім кілограмів! – мовив Сашко.
– Скільки з мене?
– А ось написано: п'ятнадцять копійок. Дешевше, ніж у центрі!
– Переб'єшся! – Молодик кинув Сашкові п'ятикопійчану монету і, вихопивши з відра букетик рясту, перевальцем пішов далі.
Сашкове обличчя палало. Така ганьба, ще й перед дівчиною!
– А… а в мене стільки новин! – Софійка мусила піднімати бойовий дух нещасного.
Вона заторохтіла про гімназію, про новий двір і його собак та котів, про тітоньчине заміжжя і пережиті нічні страхи. Переказала навіть казочку про Русалоньку, тільки очі ховала, як ішлося про принца, так схожого на Вадима.
– Хочеш, наступної повні підкрадемося до тієї квартири? – покругліли Сашкові очі. – Ночами я вільний від бізнесу.
– Жити набридло?! – зойкнула перелякано.
– Ні-ні, ти подумай!
– Думаю хіба про те, що вже додому пора, – спохопилася дівчинка.
– Так швидко? Ну, частіше заходь! Ти ж знаєш: я завжди тут, на точці.
Удома таки наполохались. Мама й тітонька нервово зметували тканину, по черзі термосили братика й висіли на телефоні.
Софійка мужньо витримала вливання тарілки супу (хоч мама у Софійчину миску не кидає цибулі, але суп від того не перестає бути супом). Витримала братикові рулади й енергійне стрибання" ним по кімнаті. Витримала й роззявлену пащу підручника з математики, з якого випав прив'ялий пучок рясту.
– Доню, коли звільнишся, полізеш до шафи. Треба дещо знайти.
О, з радістю! Хоч і до шафи! Заховатись і пересидіти цю колотнечу!
Прабабусина шафа не проходила в двері колишньої квартири, тож була зборищем старих речей у підвалі. Тато давно мріяв її реставрувати й зробити лялечку. Тому в нове житло шафу пропхали.
Під час переїздів уміст шафи неодноразово розпихався десь по ящиках. Навряд чи тепер хтось його відтворить.
А от широченну, на всю довжину шафи, різьблену шухляду не чіпали. Вона-бо замикалась, але мама загубила ключа, тато ж не хотів псувати старовинного замочка. Довелося тітоньці Сніжані поорудувати своєю легкою рукою, потицяти невидимкою… Шухляда відчинилась, і замок уцілів!
– А що шукати? – перепитала, коли тітонька поспішала до вітальні.
– Коралі, Софіє, коралі! – проспівала Сніжана, яка вже встигла ускочити в сукню для примірки.
А мама, підметуючи поділ, повідала, що кожна жінка їхнього роду під вінець одягала коралі. Намисто дісталося ще прапрапрабабі. Відтоді передавалося з роду в рід на щастя. Хоча Софійчина мама чомусь його всерйоз не сприймала. Вдягла тільки з поваги до реліквії. А по весіллі відразу кудись поділа, здається, таки до шафи. Якби не сестра – чи й згадала б?..
Стара шухляда неохоче, з басовитим рипом вилізла на світ Божий.
"Комедія! Прорипіла щось, ніби кор-р-ралі. Хитрюща, знає, що шукатиму", – подумала Софійка.
В очі порснуло пилюкою. Дуже зворушлива спадщина! Піти прозвітувати. Щедро сиплючи потерухою, потягла скарби до вітальні.
Одяг виявився ще пра-пра-пра…
– Швидше віднеси його на смітник!
Чобітки – Софійчиними:
– О, буде Ростику в чому по калюжах лазити!
Фотографії та газети – різних власників, різних часів:
– Поклади назад! Колись переберемо!
Коробочка – від маминих парфумів:
– Тато подарував ще до одруження!
Е, в ній щось наче торохтить? Софійка відкрила коробочку – випала маленька низка.
– Коралі!!!
Сподівалася побачити щось незвичне, розкішне. Як ото величні морські химери з книжок і телевізора. А з'ясувалося, що це всього-на-всього коротенька, на обхват шиї, низка дрібних вишнево-коричневих трубочок.
Сніжана приклала коралі до своєї ніжної шкіри, і низка немов засвітилась, ожила.
– Ще дібрати помаду!..
– Тітусю моя хороша, можна і мені приміряти?
Сніжана ласкаво смикнула небогу за пишний хвіст, охоплений металевою заколкою:
– Поноси, поки я добра! Але на весілля…
– Гаразд, гаразд, тітусю! Дякую, обіцяю їх не з'їсти!
Вибігла на балкон, задивилася на захід сонця і уявила: вони з Вадимом Кулаківським стоять у церкві перед вівтарем, а на ній – коралі…
Коли нарешті зібралась поскладати назад газети й фотографії (роздивитись би їх до пуття – таж математики не довчила!), помітила, що шухляда… замкнена!
– Навіщо було замикати? – сердилась тітонька Сніжана, знову колупаючи невидимкою в замковому вічку.
Та не замикала Софійка! Навпаки, залишила висунутою, щоб усередині протерти!
– Все шкереберть! – нервувалась тітонька. – Мені сукню переробляти, а тут грайся з вашими замочками!
– А шафа ця таки загадкова! – бубоніла Софійка, запихаючи до шухляди старі папери.
3. Розмова під акацією
Спускалася сходами – здибала бабу Валю. Та саме виходила з сусідської квартири. З порожнім кухлем: видко, поливала вазони. Чи не зачасто? А під ногами – Фантик, ще ситіший і ще чорніший, ніж учора. Цікаво, що йому було робити в чужій хаті?
Баба Валя дуже уважно і не дуже зичливо зміряла поглядом Софійку.
У дверях класу зіткнулася з Іркою. Та й собі пройняла Софійку очима. Тьху на всяких кралечок з розмальовками на плечах! Справжні принци мусять колись-таки надати перевагу тим, хто штурмує храми науки! На жаль, справжній принц уваги не звернув. Бо Софійку не викликали. Ні з ненависної математики, ні з улюбленої літератури…
Уже коли рушала додому, розминулася з Вадимом у коридорі. І він подивився! Вперше за весь день! Погляд, від якого хотілося вирости, вирівняти плечі, розправити… розправити комірець. Але що це? Коралі?! Вчора забула зняти! Ось чому всі її розглядають…
Але ж Вадим!.. Він же подивився не тільки через коралі?! І вона зараз у цьому переконається!
Навпрошки подалася парком і ніби випадково опинилася на стежці, якою ітиме Кулаківський.
А він уже сидів на пеньку, під кущем квітучої жовтої акації. Сидів і… димів цигаркою! Ні, Софійка, звичайно, все розуміла. Деякі в їхньому віці не лише почали, а вже й зав'язали з курінням. Як-от Сашко. Але хлопець Софійчиної мрії не мусив би палити. Як не палять ні тато, ні Сніжанин жених.
– Засуджуєш? – спитав ніби покривджений.
– Кожен живе, як хоче, – ледве стягнулась на відповідь.
– Не темни окуляри, я ж бачу – засуджуєш! Це легко таким чистьохам, як ти!
Дівчинка опустила очі. Може, вона таки занадто сувора?
– А що ти про мене знаєш, аби судити? – Хлопець картинно випустив дим. Знову затягнувся. – У мене, може, дитинство було – куди твоєму братись! І молодість – не легша!
– Це ж чому? – Помітила, що красунчик устиг її розжалобити. І що він украй вишукано струшує попіл.
– Гм… Предок лиш бабки висилає, а сам чортзна-де. Мати сто років не з'являється. Кентуюсь біля старої – до живих печінок дістала. Усе ниє, все дорікає! Що нав'язався на її голову! А мені по барабану: хай би валила на всі чотири боки, була б квартира – сам проживу. В мене, як хочеш знати, рід проклятий. Гроші ведуться, щастя – ні грама!
– Як це – проклятий? Звідки ти взяв?
– Елементарно! До сьомого коліна! Стара не признається, за що. Мовляв, зібрались якісь ханурики і прокляли. Відтоді той спився, той убився. Татів брат від наркотиків помер. Дід щез. Баба казиться, що з нашим проклятим родом зв'язалась. Тут, скажу тобі, не тільки закуриш… – Хлопець ефектно сплюнув убік. – Коралі в тебе класні!
– У шафі знайшла… – перебирала низку Софійка, не в змозі відвести очей від Вадима.
– О! А я ні чорта знайти не можу! Ні в шафі, ні на вулиці! Сама туфта попадається.
Дівчинка співчутливо всміхнулася. Вадим притоптав кросівком недопалок. Устав із пенька.
– Короче, пора мені на хату. Ти ж, гляди, нікому й не пікни. Ні про те, що бачила, ні про те, що чула!
– Як можеш сумніватися?!!
– Прикинь, що стара теж не любить, щоб язика розпускали!
Вадим давно зник у гущавині. А Софійка ніяк не годна дати раду численним думкам. Це ж треба! Вадим довірив їй таємницю! Ірці, певно, таке й не снилося!
4. Прогулянка з Ростиком
Навіть із найромантичніших снів людину здатен вихопити запах – звичайнісіньких, свіженьких, із хрумкою шкірочкою – котлет!
(Продовження на наступній сторінці)