Бути поміченою зовсім не входило в її плани. Лиш уявити: порозмовляти з тітонькою… кілька місяців тому!.. Добре, що сонце їй прямісінько в обличчя, а то…
Дівчинка шаснула через газон просто в кущі. І зіткнулася з печальним хлопчиком, якого бачила
на Сніжаниній світлині. Леле! В руці тримає камінця, мовби щойно збирався ним поцілити…
– Ти що?! – витріщилась на нього дівчинка.
– Яке тобі діло? – відрубав малий.
– Та… Нічого!.. Хочеш? – уже примирливіше простягла шоколадку, подаровану Валентином: Софійка ніколи не їла смакоту відразу – розтягувала насолоду. Ось і тепер, ковтаючи слинку, носила останню плитку в кишені джинсової курточки.
Хлопчину аж пересмикнуло.
– Вдавися нею! – гарикнув і побіг.
Обурена й зневажена, Софійка рушила услід за кривдником. Прокравшися звивистими завулками, з'ясувала, що хлопчина з матір'ю мешкають у дрібному півбудиночку над самісіньким крутосхилом, звідки вже починався парк.
Аж тепер зауважила, що навколо… жовтіло осіннє листя. У дворах квітували… не бузок, не ряст – чорнобривці! Зі школи поверталися по-літньому засмаглі школярі.
Справді, з женихом тітонька познайомилася восени! І, прийшовши зараз додому, Софійка не застане Ростика (адже восени він ще не народився)! Ба більше: цієї осені вони ще не переїхали до нової квартири!!! Як же дістатися до нового дому, до братика, до мами?
Намагалася згадати кожен попередній крок. Шафа! Гм, якби тут були дверці шафи чи хоч би світлина!
Хвилинку! Що сказали дверці, коли зачинялися? Кор-р-ралі!
– Кор-р-ралі! – гукнула щосили.
Але нічого не змінилося. Хіба перехожий озирнувся подивовано.
– Отже, не коралі… – Дівчинка гарячково потирала долоні. – Тоді що ж? Може, не коралі, а навпаки? Як буде коралі навспак? І-і… Ілар-р… Ілар-р-рок!!!
Боляче стукнулась об стінку шафи. Вона – вдома?! Яке щастя! Проте вийти з шафи не вдавалося. Дверцята послухались, аж коли прийняла з колін світлину.
– Доцю, ти вдома? – До кімнати радісно зазирнув тато. – Бо я приїхав, гукаю-гукаю – ніхто не обзивається.
– Я… у скверику гуляла.
– Видно, що в скверику. – Тато заходився розпаковувати сумки. – У нашому дворі соснових голок, що тобі до шортів почіплялися, немає. Ну, як ви тут без мене?
Софійка уклалась до ліжка й думала. Ти диви, як у комп'ютері! Відкриваєш спершу диск, тоді папку, тоді обраний документ. Тут же спочатку шафу, далі кладеш на коліна світлину… Потім Софійчині думки розхитало, закрутило поміж зірками і понесло-понесло-понесло до манливих незвіданих світів…
7. На хаті
Думала про чудасію із шафою, коли, повертаючися з уроків, піднімалася сходами.
– А здоровкатись не треба?
Це баба Валя стояла в прочинених дверях. До її ніг тулився знуджений Фантик, якого хазяйка притримувала за повідок.
– Добрий день! – відказала чемно.
Аж на вулиці спохопилась: на Фантиковій шиї була вив'язана бантиком блакитна стрічка – точнісінько така, як у тій квартирі на килимі…
А ще не йшла з голови ранкова пригода. Дорогою до школи мимоволі звернула на рідну стежку: це тут Кулаківський довірив свою таємницю!.. Серце тріпотіло і завмирало. Здавалося, навіть запахло тютюновим димом…
– То скільки даси? – почулося з-за куща жовтої акації.
У відповідь прозвучало щось невиразне.
– Тьху! Мені за це по дві за грам давали, та й то я їх послав! – Голос видався напрочуд знайомим.
Хтось знову щось пробелькотів.
– Короче, я до школи. Як розродишся, підгрібай увечері на хату!
Вадим?!
Не встигла й заховатись, як він ступив на стежку і, красиво сплюнувши, поспішив у бік школи. Не озирався, тож Софійки не помітив.
Трохи почекала, поки відтерпнуть ноги й розвидниться в голові. Цей Вадим! У нього таке розмаїте життя!.. Щось перепродує, щось організовує… Це вам не казочки про хмарки та русалок!.. Втім, і в неї самої наразі клопотів не бракує. Найголовніша турбота – коралі…
Мама поривалася дошивати сукню, а Сніжана впиралась:
– Немає коралів – не буде й весілля!
– Я піду іще пошукаю! – промимрила Софійка.
– Як собі знаєш!.. – холодно відмовила мама й так само холодно змовчала тітонька: вони вже ні на що не сподівалися.
Намагалася відтворити свій тодішній маршрут. Понипала біля під'їзду. Понишпорила під кожною лопушинкою, за кожним камінчиком.
Роззираючися, з теплотою згадала, як несподівано стріла тут Вадима. Вадим – дим!.. Чогось же приходив! Щось його тягнуло до її двору!
А коли зараз… піти до нього додому? Запитати, наприклад, що на завтра з… англійської. У неї таки не записано. Заодно, може, нове щось почує про таємницю його роду… Чому б і ні? Русалонька також першою пішла назустріч!..
Ще відтоді, як побачила Вадимову адресу на останній сторінці класного журналу, добре її запам'ятала. Аж ось і вона, вулиця Малофонтанна, заповітний третій номер. Великі залізні ворота нагадують палацову браму. За ними гримить ланцюг, у дворі пес. Повагавшись, натиснула кнопку дзвінка над хвірткою.
– Ша, Джиме, ша! В буду, кому кажу!
Стукнуло-грюкнуло, дзенькнуло-скрипнуло, хвіртка розчинилась, і перед Софійкою виросла бабера з непривітним поглядом і циганським волоссям. Привітались.
– Я… до Вадима… на хвилинку!
– А-а!.. Він казав, що до нього під вечір мають прийти. Заходь. Ноги витирай!
"Господи, чого я тут?" – почувалася Русалонькою, яка навідалась до відьминих палат за поміччю.
У просторих, пишно обставлених покоях – темно й моторошно.
– Ваде! – гукнула стара в темну пащу коридора. – До тебе, як ти там кажеш, соска якась!
– Взагалі-то я… я Софія! – спаленіла.
З пащі-арки – ні звуку.
– Щойно був. Уже десь, видно, мара взяла! Де хоче, там і бродить, нікого не питає! – досадно махнула п'ятірнею. – А ти пожди, може, заявиться. Ет, нема на нього доброї чоловічої руки!
– А ви… ви, бачу, Вадимові й за тата, і за…
– …І за дідькову маму, ти вгадала! – перервала стара. – Влипла з ними всіма, як нечистий у смолу!
– З ким – з усіма?
– З чортячим кодлом, із ким же? Казали мені: не виходь за того Кулаківського! Ні, на його смердючі копійки злакомилась, тепер сиди, нюхай їх сама в цьому гадючнику! Що ти очицями стрижеш, рада, що бабі язик розв'язався?
– Я просто вас не розумію, бабусю: ви наче добра, а лаєтесь…
– Ще пожалій мене, аякже! "Бабусю"!.. – Стара розм'якла: не часто, мабуть, чула добре слово. – Певно, гарно вчишся? Бо той люципер тільки числиться в гімназії! Могоричами з класу в клас перетягуємо: дуже таткові хочеться, щоби син престижну школу закінчив! А йому та школа потрібна? З престижем разом?
– Ну… Вадим – розумний хлопець. Якщо постарається…
– Де тобі втямити! В тебе, либонь, таких бісових предків не було, як у Кулаківських! На ось, дивись! – Стара швидко занишпорила в шкатулці па полиці. – О! Осьо воно, це нещастя!
Майже пожбурила Софійці прим'яту стару-престару світлину, з якої дивився… Власне, не дивився – очі на світлині виколото чиєюсь вправною шпилькою – ситий, з пишною чуприною, чоловік у кожусі.
– З нього все почалось! Якби тоді…
Раптом – як же невчасно! – зарипіли двері, й до кімнати зайшов… Вадим!
Побачив Софійку і, дівчинка з приємністю завважила, начебто аж зблід і остовпів.
– О, з'явився – не забарився! Гостей осьо приймай. Пронозлива дуже! Навіть я при ній мало, як ти кажеш, не розкололась!
– Що? Ти знайшла? Ти їй розказала? – Вадим зробився сам не свій.
У ворота подзвонили, стара побігла відчиняти. Софійка злякано прикрила долонею фото і, щоб не сердити хлопця, заховала під полу.
– Нічого особливого, не хвилюйся! Я просто ішла мимо і вирішила дізнатися, що з англійської…
Здається, йому відлягло від серця. Навіть подобрішав:
– Вау! Уроки! Ну, проходь до мене, бо та дракула зараз як розгавкається!
Скочив поперед Софійки до своєї кімнати і щось швидко згріб зі столу до шухляди. Звісно, хоче, щоб охайно!
– То його, кажеш, треба?
Домашнього завдання з англійської, виявляється, їм не давали. Розмова не клеїлась, Вадим сидів мов на голках, ніби когось чекав. Та й Софійці було незатишно і давно вже хотілося додому.
Як виходила, старої вже не побачила. Аж біля хвіртки здибала неголеного типа, який щось прогугнявив назустріч Вадимові. Та це ж той, кого чула сьогодні під акацією!
Вже біля самого дому завважила, що й досі стискає щось під полою. Леле, це ж оте старезне фото зі шкатулки! Треба повернути! Але вертатися? Нізащо!
Намиста, звісно, так і не знайшла.
8. Підслухана розмова
Біологічка Ліда Василівна на останньому уроці повела Софійчин 6-В на екскурсію до старого парку. Всі ніби вирвались із зимового полону і тепер сміялися, базікали, дивувались юній зелені старих дубів.
(Продовження на наступній сторінці)