– Не чекав такого від тебе! – глянув, наче на крадіжці піймав.
– Ні, та хіба я що? Просто запитала…
Кватирка була відчинена: хазяйновита баба Валя регулярно провітрювала помешкання.
Сашко поліз першим. Софійка й не зогледілась, як за склом щезла його голова, а за хвилю впірнули й вишурувані штанці та подряпані загорілі ноги.
Софійчині ноги чомусь безпорадно звисали з вікна, хоч як старанно пхалась у вузьку дерев'яну раму. Ніколи не думала, що така товста! Хай йому грець: здається, ноги так і стримітимуть під повним місяцем на вулиці! Як той Вінні-Пух у кроликовій хатці! Як та Аліса з Країни Чудес!.. Як…
– Штовхай драбину! Назад стрибатимемо вручну! – прошепотів Сашко, як тільки йому вдалось-таки затягти Софійку.
Драбина звалилася невдало, набакир. Здається, її край видно якраз із балкона баби Валі. Надія тільки на темряву!
Вазони поставили на місце, кватирку залишили напіввідчиненою, як і було.
У кімнатах, як завжди, чисто. Усе перевірили – нікого. Почали обирати місце засідки. Повагавшись, уподобали куток за розкладним диваном: і просторо, і захищено, і до кватирки близько. Якби ще стати невидимими! Шкода, що намисто помагає тільки в минулому. Ще до Половинчика зоставила його вдома – хоч комусь колись знадобиться!
Вмостилися на відстані одне від одного: якщо їх колись тут знайдуть неживими, щоб не подумали, ніби в них любов! Між собою поклали мотузок та сокиру.
Виявляється, чекати ой як нелегко.
– Знаєш, я почуваюся злодієм, котрий заліз у чужу квартиру! – по довгій мовчанці звірився Сашко.
– Чого б то? – ще знайшла силу всміхнутися.
Угорі заплакав Ростик.
35. Іди, іди, дощику!.
Це було схоже на сон.
У двері загупали. Чому не скористалися дзвінком? Стрілки настінного годинника показували за десять дванадцяту.
– Іду, йду! – пролунав наче зі спальні старечий голос. – Ось лиш намацаю свою палицю!
– Мамо, це Семенко! Я відчиню! – долинув із кухні інший – молодий – голос.
Загупали-зашурхотіли кроки, зарипіли одночасно всі двері.
– їсти зварено? – басовито спитав той, хто ввійшов.
– Борщику в горщику! Борщику в горщику! – заспівав молодий жіночий. – Ось тільки знайду свою блакитну стрічку!
До вітальні, де, прикипівши до підлоги та обливаючись холодним потом, сиділи Софійка і Сашко, вбігла… дівчина – розпатлана й украй бліда. Вона занипала кімнатою, шукаючи.
– Моя блакитна стрічка! – скімлила. – Хтось знов украв мою блакитну стрічку!
Їй вторив протяжний старечий стогін-завивання.
– Мила, я купив тобі нову! – почулося з коридора.
Леле, як увійде сюди!..
– Купив, Семенку? – подалась на поклик. – Як добре! Ха-ха-ха! Ха-ха-ха-ха!..
– Ги-ги-ги-ги! – засміявся хтось беззубим ротом.
Зареготали всі, кожен на свій лад.
– Яка я гарна! – Дівчина, вже зі стрічкою, знов убігла до вітальні, стала вдивлятись у стіну над диваном, наче у дзеркало.
– Яка я гарна! Ха-ха! – затанцювала на килимі.
Софійка наважилася підвести голову й обімліла: дівчина мала якісь моторошні, неприродне блакитні очі. На синювато-блідому обличчі вони здавалися не на жарт страшними!
– Їсти зварено? – вдруге запитав бас.
Дівчина знову заспівала:
– Борщик у горщику!
Зварю тобі борщику!
І підстрибці вибігла з кімнати:
– Іди, іди, дощику!
Зварю тобі борщику!
Та поставлю на горі!
Закусають комарі!
У-у-ух, закусають-закусають –
закусають комарі!
– Ги-ги-ги-ги! – прохрипіло, як відлуння.
Здійнявся гармидер, писк і ґвалт. Час від часу
влітали якісь блідо-синюваті люди. Незнайомі жоден не схожий на бабу Валю! Стрибали, танцювали, трощили меблі, обривали картини…
Часом здавалося, що привиди от-от викриють їх із Сашком. Хтось навіть зіперся на бильце дивана!.. Але ні, відступив, не помітив!
Скільки так сиділи, не знати. Може, вічність, а може, лише ніч? Усе обірвалося перед світанком після чийогось голосного довгого свисту.
– Ой, моя блакитна стрічка! – тільки й гукнула майже нечутно вже майже прозора дівчина.
І все стихло.
Ще довго сиділи нерухомо. Аж коли розвиднялося, зважились вийти зі схованки. Лиш тепер помітили, що сиділи разом, притиснувшись, міцно вчепившись одне одному в руки. Добре, що не померли, бо якби їх отако знайшли – сорому не обібрались би!..
У кімнатах нічого не змінилося. Порядок, чистота. Меблі цілісінькі. Вхідні двері замкнені.
Тільки на килимі… блакитна стрічка!
– Тікаймо… Тобто ходімо швидше звідсіля! – прошепотів Сашко.
Він по-джентльменськи пустив першою Софійку. Цього разу вона трісочкою вилетіла через вузьку раму. Потім спустилась по мотузці, яку Сашко з усіх сил тримав за протилежний кінець.
У будинку ще спали, коли двоє дітлахів, пригинаючись, витягли з колючих кущів драбину й поволокли геть. Один із них тримав під пахвою ще й сокиру. За драбиною тяглася мотузка, лишаючи в пилюці зміїстий слід.
36. Таємна вечеря
Цього разу потрапила одразу до оселі Якова Кулаківського.
В темній вогкій кімнаті край голого столу при кволій свічці латала щось Лизавета Львівна. Яків Гордійович ходив круг неї з клаптиком паперу й пером.
– Сала в діжці поменшало на два пальці! – супився невдоволено.
– Змилуйтеся! Таж Васюні треба щось у дорогу!
– П'ятьох яєць не дорахувався!
– Хто винен, що в коморі миші й щури завелися? Ви ж не даєте кота впустити: щоб вершків не поспивав!
– Цукор закінчується!
– Закінчується?! – Лизавета Львівна стрепенулась, аж колихнулося полум'я свічки. – Ще два мішки у вас у коморі! Та хай би воно вам поскисало! Казала мені ворожка: "Не виходь за того лічокрупа, бо під повного замкненою коморою у великий голод помреш!"
– Ворожки брешуть, лиш гроші видурюють!
– З вас видуриш, аякже!
– Досить теревенів: із ними каші не звариш! – тупнув Кулаківський. – Швидше дошивайте й гасіте свічку. А в мене – справи!
Софійка сьогодні залишиться тут: подивиться, як бідна родина виживає. Все одно хазяїн сьогодні вечеряє у якихось Їжакевичів. Краще за ним вирушить завтра до тих… Дульських, чи як?
По тому, як за Яковом зачинилися двері, жінка ще хвилину-другу посиділа за шитвом. Коли вже рипнула й хвіртка, Лизавета Львівна поспішила до плити і заходилась мерщій топити. Поки розгорялось, дістала з-під рясної спідниці ще одного ключа: такого, як у чоловіка.
– Гарний майстер із нашого Васюні! – Помилувалася ключем і попрямувала до комори.
Швидко на припічку з'явилося кілька картоплин, цибулина, полумисок зі сметаною. Незабаром і в горщику забулькотіло.
– Піднімайся, Васюню! – гукнула в темряву кімнат. – Вечеря готова!
Хлопець, очевидно, й не думав спати – просто лежав у темряві. Удруге кликати його не треба! Він уже сидів біля столу і тримав ложку!
Їли поспіхом, озираючись і прислухаючись.
По трапезі мати перемила й поховала посуд. Узялася гасити в плиті.
– Мамо, я ще трохи погріюсь! – запросився Васюня.
– Коло грубки грійся, поки ще тепла! – гарикнула мати, хлюпаючи на жар водою з чавунка. – Мушу якнайшвидше сліди замести!
Ще за якихось п'ять хвилин у плиті стало чорно, мовби ніхто ніколи там і не топив. Лизавета Львівна хотіла було відчинити двері, вивітрити запахи, та не ризикнула напускати холоду. Мати й син пішли спати, і Софійка вірила, що тепер, після вечері, їм таки вдасться заснути.
У тиші кімнат чулося сите сопіння. Запах страви ще нагадував про себе, однак хатнім затишком тут і не пахло. Софійка з радістю покинула це місце, повертаючись додому.
37. Що ж далі?
– Софійко, чи не хочеш… – стояла в дверях мама, тримаючи новеньке дитяче покривальце.
– Погуляти з Ростиком! – докінчила дівчинка.
– Так! Він сьогодні у новенькому костюмчику, гарненький, мов лялечка! – Мама прагнула догодити Софійці. – А я займуся пранням!
– Звичайно, як у казці: хату заметеш – сядеш посидиш, посуд помиєш – сядеш посидиш, хліба купиш – сядеш посидиш, з Ростиком погуляєш – сядеш посидиш. Відпочивати, то відпочивати! Канікули ж!
– Останнім часом у тобі наче поселився якийсь буркотунчик! – сумно похитала головою мама. – Що ж, і справді. Яке маю право когось просити? Моя дитина – мені й гуляти! А ти, донечко, полеж, подивися телевізор: таки ж канікули!
– Ні, мамусю, вибач – піду-піду!
Сашко продавав пакети з липовим цвітом.
– Як пишеться "на здоров'я"? – запитав одразу.
– Тобі для чого?
– Ну ось, поглянь: "Предбайте липовий цвіт" я написав, а як додати "на здоров'я"? Разом чи окремо?
– Не "предбайте", а "придбайте"! Давай виправлю і домалюю!
– От спасибі! А то старенькі купують, а молоді… не знають і для чого!..
(Продовження на наступній сторінці)