– Ех ви, шмаркачі! – гигикнув і грубо потягнув за вуздечку. Потім різко вдарив Мальву по ногах і, поки та не отямилась, ускочив у сідло.
– От-так треба! – шмагонув нещасну тварину батогом.
Тягло гордо споглядав юрбу з незвичної висоти.
– Но! – з усіх сил бухнув чобітьми по Мальвиних боках. Мальва покірно рушила. – Кобилка сілу любіт! Бистрєй! Пашла, пашла!
Конячина пішла галопом, потім швидше, швидше, швидше!.. Р-р-раз! Мальва різко спинилася й нагнула голову – хвалькуватий опецько перелетів через неї, гепнувшись просто в калюжу!
– У-у-у, Тягло – дурак! Мальва – маладєц! – зареготали в натовпі.
Ніна, забувши про все, кинулася до своєї пестунки. Та і собі радо простягла до неї породисту морду. Потім спокійно дозволила осідлати себе й велично понесла десятирічну хазяйку понад заздрісними людцями, які згори видавалися такими дрібними!..
– Сто-о-ой! – Тягло рвонув було за ними.
– Хто осідлав цю тварюку, тому вона й дістанеться!!! – задзвенів звідкись дитячий голос (Софійка вже вбрала коралі).
Від несподіванки солдати вмовкли.
– Все одно пуття з неї не буде! – вихлюпнувся з шеренги якийсь п'яненький солдатик. – Це я вам кажу! Я, Мішка Міщенков!
На п'яничку ніхто не зважав, тільки Софійка підступила ближче й придивилася. Це був двірник, чи пак дворянин Мішель! Міщенків старший син!
– Не буде пуття з панської породи! – белькотів собі під ніс. – Ця скотина слухала тільки свою дурненьку Юзю! Бідна Юзя подарувала її мені! Бідна Юзя плакала: "О Мішелю! Я ненавиджу свого підстаркуватого графа! Я тільки тепер зрозуміла, що люблю тебе, о Мішелю! Хоч ти вже одружений!" У-у-у, ці брехливі жінки! "Дарую Мальву тобі, о Мішелю! А чоловікові скажу, що пожертвувала конячку на фронт!" Потрібні мені ти й твоя бриклива конячка, що боїться кожного пострілу! "О Мішелю! О Мішелю!" – чи то перекривляв колишню наречену, чи то докоряв їй двірник-дворянин Міщенко-в.
30. Назрівають важливі події
Вечоріло, коли повернулась додому. У вітальні наввипередки з телевізором виспівував тато, з усіх сил забавляючи плаксія. А в кухні тихо жебоніли мама і… Сніжана, яка вже приїхала з села! Вони в чотири руки не стільки мили посуд, як перемивали чиїсь кісточки.
– Знаєш, я вперше побачила, що Міщенський ліс такий красивий! – мало не витьохкувала щаслива Сніжана. – Старі дерева мають особливу магію. А краєвиди! Хоч малюй!
– Міщенський ліс? А чому він так називається? – всунулась із запитанням Софійка.
– Софійка? А з ким це вона так пізно вештається?
– Я серйозно! Тітонько, це дуже важливо!
– Звісно, якби хто неважливий, ти б не гаяла з ним часу. І не тримала би півоній у вазі на почесному місці – кухонному буфеті!..
– Ну, тітусю! Я про ліс! – аж тупнула ногою.
– А я ж про що? Втім, чому він Міщенський, не цікавилась. Хоча варто. Ми он із Софійкою в Половинчику та-аке про Відьмин ставок почули!
– Розказувала. До речі, як будеш іще їхати в Половинчик, прихопи її знову, будь ласка. Вона геть захиріла в цьому Вишнополі. Ага, то що ж там у Міщенському лісі?
– Нічого, просто красиво там! – Тітоньчин голос вирівнявся.
– Аз ким ви туди ходили? – не приховувала цікавості Софійка.
– Вмовила колишню однокласницю!
– Її не Пустельницею прозивають? – лукаво замружилась.
– Софійко! Як ти можеш? – геть почервоніла Сніжана.
– І я раніше не помічала в тобі особливого потягу до пейзажів, – хитрувато докинула мама.
– Як маленькі! Змовились, чи що?
Прощаючись, вона зазирнула до вітальні й трохи попідкидала Ростика.
– Славку, в тебе можна позичити альбом якого-небудь живописця? – звернулася до тата. – Для ознайомлення!
Тато подав їй кілька лискучих фоліантів.
– Обживаєтесь потроху? – окинула оком кімнату. – Скоро й тут буде тісно!
– Таки ж тісно! – погодилась мама. – Ото тільки й волі, поки меблів нема. Речі завжди норовлять вижити з дому господарів!
Щойно зайшла до своєї кімнати, як почула, що з балкона її хтось гукає. Хто? Голос наче не Вадимів.
– Привіт… – побачила внизу… Сашка! – Ти чого?
– Спустись, є серйозна розмова!
Ой, яке все у нього серйозне! Намисто викупили, шоколадку з'їли, чого ще тут вертітись?
– Не забула? – прошепотів таємниче, коли зійшла донизу.
– Про що?
– Я порахував: через два дні, тобто ночі… Повня!!! – Його очі покругліли на все дрібненьке личко.
– Ти таки надумав? – Холодні мурашки побігли спиною, аж пересмикнула плечима.
– Могла б уже й вивчити, що я своїх рішень не змінюю! – Хлоп'як злегка образився. – Драбина
в нашому сараї вже підремонтована. Вліземо через кватирку ще завидна.
– Що ж, поживемо – побачимо! То я пішла?
– Стривай, а… а Чорнобілка як поживає?
– Чудово! Передавала тобі мурковітання!
– Добре! А… а що там Ростик?
Поруч на квітничку раптом щось зашаруділо. Серед пахучої матіоли та вже добряче помітного бур'янцю розігнулася чиясь постать.
Софійка похолола, та й Сашко на мить перестав корчити героя.
– Добривечір вам! – пролунало кисло-солодке.
Це була баба Валя! З якимось горщиком під пахвою!
– Д… доброго!.. – сторопіла Софійка. – Ви що це тут… людей лякаєте?
– Сусідський аспарагус підсихає чогось. То я землі свіженької набираю, пересадити! – Відколи це баба зробилася такою привітною?
– Стережімось її! – майже просичала дівчинка, щойно баба зникла в під'їзді. – Ой, стережімось!..
Знайшла в "Губернських відомостях" у рубриці "Вісті зі столиці" повідомлення:
"Двірника з маєтку барона N після невдалої спроби викрадення баронової єдиної дочки панни Ю заарештовано й відіслано до Сибіру на три роки. Все майно злочинця перейшло до рук його опікуна пана К".
Не інакше, як Гордій Кулаківський! Ось чому в його нащадків і досі валяються світлини Міщенка-молодшого! Ото вже загребущий! А Міщенко, виходить, потрапив на фронт після того, як відбув покарання. І, як сам зізнався, встиг із кимось одружитися. Утім, двоїста душа – питома риса Міщенків!
Кулаківська ж тим часом підпоює Корнія приворотним зіллям. Парубок Франі не цурається, ба більше, підтакує, коли Франя обзиває Клаву дурнуватою!
Що ж робити? Часу мало. Мерщій у шафу…
31. Що значить загнати економію?
– Гроші за карточку віддам пізніше! – недбало кинув Кулаківський-молодший.
Софійка йшла услід за Кулаківським, його дружиною і сином. Бруківки позолотило опале листя. Осінь стояла дзвінка, сонячна й тепла.
– Ну, Лизавето Львівно, це ви нині розорили нас не на жарт! – гнівно мовив чоловік до дружини.
– Якове Гордійовичу, але ж Васюня так рідко приїжджає на канікули, хай хоч якась пам'ять буде! – заперечила та.
– Приїжджає рідко, бо нема чого на дорогу тратитись. І так, Богу дякувати, недороге училище напитали, та й удома на один рот менше!
– Але ж бодай сьогодні, на Покрову, можемо купити якої-небудь лакітки?
– Лакітки? І де лиш такі слова берете? – розізлився Яків. – Забули, що мені на зиму треба нової шапки? Що я загнав економію? І так ниньки вам до обіду виділив півфунта борошна й ціле горнятко олії!
– А ще пучку солі та повний кухоль води! Коли б ми часом не виздихали од вашої щедрості!
– Ліпше вгамуйте свій апетит. Погляньте, які часи! Усі бідують, війна, сирітські притулки по вінця заповнені! Кажіть спасибі, що нам спокійно, що маємо повні засіки. А ви нарікаєте! Все, годі! – Кулаківський зібрався повернути в інший завулок. – У мене справи! А ви йдіть додому, порайте господарство й лягайте спати: і вечеряти не схочеться, і гасу не будете палити!
"У Васюні та його мами навряд чи буде цікавий вечір", – подумала Софійка і рушила за Яковом Кулаківським.
Той дійшов до кінця завулка, постукав до якогось тихого дому.
– Якове Гордійовичу? Знову? – усміхнулася, правда наче якось нещиро, із дверей сухенька літня жіночка. – Просимо, просимо!
Софійка прошмигнула за Кулаківським у довгий коридор. З кухні смачно пахло святковими наїдками, проте у вітальні столу ще не накривали. Молоді чоловіки й жінки, з яких дехто доводився господині дітьми, зятями й невістками, жваво перемовлялися, грали в карти.
Кулаківський приєднався до них.
– З Покровою будьте здорові!
– І ви будьте здорові! Як поживають Лизавета Львівна, Васюня?
– Спасибі, не скаржаться! Хоча, при нашій бідності…
– Батько не сниться?
– А чого має снитися? Поховали, як належить. І на дев'ятини, й на сороковини милостиню роздав.
– Ніколи б не повірив, що мішок з кукурудзою може впасти з горища і вбити.
– Кому що судилось.
– Як там Франя Гордіївна?
(Продовження на наступній сторінці)