– Ти, племінничко, закохалась!
Тітоньці, звісно, тільки кохання в голові!
Ночами тремтіла від страху. Прокляття таки діяло. Родина розвалювалася, хоч, видно, грошики мала неабиякі. Як мовить Вадим, бабки є, щастя – ні грама!
Чи могла вона, Софійка, чимось зарадити? Якби, наприклад, випередила Фрола, відштовхнула його від скрині? Чи той шалапут послухався б її? А могло статися, що мама і тато марно шукали б у цьому часі свою загублену доньку! Та і небо з землею не сходилось ніде. Отже, тут вона діяти не могла.
– Уявляєш, того хлопця… з фотографії… що зі старшою жінкою… Він застрелився!!! – тільки й змогла сповістити Вадимові, коли знову зустрілися ввечері під акацією.
– Не пам'ятаю, про кого це… Тих же фоток – валом! Але чого так злякалась, наче він при тобі ласти склеїв? – заспокоїв Вадим. – Це було так давно, для нас уже – як серіал, в'їжджаєш?! Той фраєр досі все одно б не протягнув! Тож не розпускай нюні, а валяй далі: мене вже це прокляття задовбало!
Як не дивно, але Вадимові слова подіяли. Він, як завжди, розсудив правильно! Треба валя… ой, діяти!
– Чому не прийшла вчасно? – Немолода селянка у картатій хустині й свиті, накинутій поверх вишиванки, суворо дивилась на гостю. – Зілля вже перестояло, місяць спадає!
– Не могла. Хоронила брата: застрелився ненароком! – пояснила Франя.
– І що, після похорону – зразу весілля?
– То вже мій клопіт! Ти своє зроби!
– А як не захочу?
– Я гарно заплатю!
– Слухай уважно. Сьогодні по обіді Клава до ставка прийде шмаття полоскати. Налякай! Переляк на воді найтяжчий. Від нього ніхто не відволодає. Тільки повного кухля вже не лий Корнієві: лиш половину. Перестояло. Сили в ньому більше, ніж треба.
Франя сховалась за широким престарим деревом і стала чекати.
Тут зручно прати. Пласке каміння, чистий, не зарослий берег. Сизе осіннє небо плавно переходило в сірувату непривітну воду. Чи небо з землею сходиться?
Софійка забачила вдалині дівчину з пранням на коромислі, впівголоса озвалась:
– Не йди туди! Вернись додому! Біля води біда чекає!
– А-а-а-а!!! – заверещала дівчина і, покинувши коромисло, щосили побігла геть. – Нечистий промовляє! Нечистий!!!
Господи, вона таки перелякала нещасну! Мало не на воді! Звісно, хтось невидимий каже про біду – спробуй не злякатися!
Не встигла дівчина щезнути з очей, як із протилежного кінця, просто назустріч Франі, йшла, виспівуючи… прапрабабця Клава! Дівчатко зі сполоханими очима!!! Ось на кого панна Кулаківська зуби гострить! Ось хто перейшов їй дорогу! Що ж робити?
А Клава тим часом уже підтикає спідницю. Вбрана досить легко, як на погоду. Сирітка!.. Ступила на широкий камінь у воді, розмахнулася праником…
– Гар-гар-гар-гар-р-р! – вискочила з-за дерева Франя.
Софійці не вистачило якогось кроку!..
Клава сторопіла, звереснула. Замість утікати до берега кинулась у ставок. Дівчата, які, очевидно, теж ішли прати й усе бачили, вчасно витягли сердешну на сухе. Вона ж кричала щось несусвітне – можна було розібрати тільки слово "пес", – рвалася до води і безтямно відштовхувала подруг. Таки збожеволіла?
28. Побачення з бомжиком
– Як давно тебе не бачив! – Сашко, ніяковіючи, простяг Софійці півонії. – Щодня якогось букета приберігаю, а тебе немає!
– Дякую! – примостила квіти у візочку. Натомість дістала свій сюрприз – Чорнобілку, яка любенько спала дорогою. – Ми приїхали провідати колишнього хазяїна.
– А підросла ж! – Сашко вхопив кошеня й не тямився з радощів. – А в нас новина: третій сестрі теж купили взуття. Тепер вони всі при параді, хоч і кожна при своєму. Цього літа всі троє помагатимуть мамі на роботі: вони вже дещо вміють. А я влаштувався кур'єром на одну фірмочку, поки немає навчання…
– Так, воно в тебе завжди забирало дуже багато часу! – не втрималась від шпильки. – А кур'єр – це ж, мабуть, солідно?
– Мама каже, це старший, куди пошлють… Я там і мию, і прибираю, як треба… Знаєш, – перевів на інше, – хочу купити вам із Ростиком по морозиву!
– Ой! З якого дива?
– Це мій давній план. Вибирай, яке хочеш! – Червоніючи, додав: – У межах гривні…
– Знаєш, кахи!.. Щось горло… А Ростикові – зарано!.. Кахи!
– Ну, то, може… якесь тістечко чи шоколадку? – Сашко так щиро засмутився, що мусила погодитись.
Товар відвезли до старенького сараю. Коли йшли вулицею і Сашко, хвилюючись, поглядав на вітрини кіосків, перестріли… Вадима!
– Що ти любиш? – якраз допитувався Сашко. – Можна в межах двох гривень: якщо Ростикові зарано…
Не міг вимовити цього тихіше!
– Вибери, що захочеш! – поспішно відмахнулася.
Сашко побіг до вітрини.
– Знову побачення з тим бомжиком? О, та тут і квіточки, і кіт на щастя!.. Діло вже до весілля, ще тільки обручки!.. С-с-супер!
Кулаківський уклав у ці слова всю свою в'їдливість. Кинув їх, як бомбу, а сам, гордо задерши свою вродливу голову, пішов далі.
Не знайшлася, що відповісти. А Сашка ладна була в цю хвилину… Не знати, що б йому зробила!
Він же біг задоволений і гордий:
– Я тобі таке купив!!! Шоколад із горішками! Це дуже смачно: колись я куштував!
І як на нього сердитись? Та ще й з горішками!
– Як ти вгадав? – порадувала Сашка ще більше.
– Не знаю, просто…
Софійка розламала шоколадку навпіл:
– Удвох їсти смачніше!
Сашко спершу відмовлявся, а далі щасливо погодився.
Веселі, вимурзані шоколадом, вони й не помітили Вадима, який пройшов повз них. Той хотів був іще підколоти, але тільки роззявив рота.
29. Приборкання непокірної
Частенько сумувала за Половинчиком. Згадувала, перебирала фотографії. Леле, що ж із Мальвою сталося далі? Про її появу розпитала, а про… А про решту сама дізнається – краще від усіляких розпитувань.
І Софійка, озброївшись уже знайомою світлиною – з Мальвою, прапрадідусем Павлом, прапрабабунею Горпиною і малою Ніною (прабабою), – подалася до шафи.
Вдалині залунали глухі постріли, і мандрівний фотограф поспіхом зібрав речі й попрощався.
Дівчина пригорнула свою улюбленицю Мальву і чимось почастувала.
– Ніно, годі розбещувати її цукром: закутає – робити не схоче! – вдавано сердито гримнув батько на дочку. – Тим паче, ми з нею зараз на працю: дооремо нивку.
– Може, не йшов би сьогодні, Павле? – забідкалася Горпина. – І так натомився!
– Тебе, любко, послухай, то на роботу хоч не ходи: лежи на печі та грій кості! – заперечив дідуньо (наразі молодий чоловік).
Софійка подибала вслід за ним і його конячиною. На саме поле не пішла: чого лізти в ріллю? Сіла обабіч, на вигрітому сонцем пагорку, дивилась на оранку.
На обрії з'явились вершники-червоноармійці.
Рухалися втомлено, повагом, очевидно, після недавнього бою. Раптом один із вояків щось гукнув і вказав на самотнього орача. Точніше, на його худібчину. За хвилину один із них, вусань, перебігши через поле, зразу взявся випрягати кобилу.
– Людоньки, змилуйтесь! – благав господар.
– Ти с кєм споріш, мужик? Да єслі хочеш знать, перед тобою – сам Будьонний! – не церемонився вусань. – Мєня і так каждий знаєт, а тєпєрь єщьо больше будут узнавать по такой красівай кабилє!
Софійка чула колись від дідуся, що через їхнє село проходила дивізія якогось там Будьонного.
– Це ж єдина моя годувальниця, людоньки! – прохав дідуньо.
– Ладно, нє плачь, ми тєбє замєну дадім! – помахував зброєю перед дідусевими очима.
І ведуть замість Мальви коня: сірого, волохатого. Таких Софійка на малюнках бачила, називалися кіньми Пржевальського. Але ж то дикі! Як не впрягав коня дідуньо, як не молив, не силував – усе марно! Може, він до бою і вдатний, але до роботи – ні се ні те!..
– Що це ти за чорта ведеш? – вжахнулась удома дружина.
– Правильно кажеш: чорт – він і є чорт! – сплюнув дідуньо, розказав свою невеселу пригоду і повів коня до стайні. Як гірко плакала Ніна!
Того ж дня в їхньому дворі отаборилися вояки, яких мусили ще й годувати. Ніна бігала то в погріб, то в комору, поливаючи дорогу солоними слізьми.
А на сусідній вулиці вже розпочалась ціла вистава.
– Семен Михайлович сказав: хто осідлає цю тварюку, тому вона й дістанеться! – кричали звідусіль.
Розморені недавнім боєм і обідом, червоноармійці усе ж вишикувалися в чергу. Кожен упевнено брався до діла, хвацько випробовував усі способи (їх давно перепробував Нінин батько!), щоб осідлати кобилу.
Софійка побігла за Ніною. Зняла намисто і вхопила за шорстку руку… свою прабабусю:
– Ходімо! Там твоя Мальва!
– Хто ти? Може, приїхала з тими чужаками? – підозріливо зиркнула Ніна.
– Е-е… – зам'ялась на мить. – Потім, зараз не до того!
Дівчата побігли на сусідню вулицю.
– Тягло, твоя очірідь!
До Мальви підступав пихатий опецькуватий чоловік.
(Продовження на наступній сторінці)