— Рідко. Світ такий великий, що дві людини в ньому — як дві піщини. А ще оті мої постійні хорування, через які доводиться їхати не туди, куди хотів би, а куди треба... — Леся замислилася, проте одразу ж заговорила знову: — І знаєте, я все-таки задоволена, що тоді не вийшло з вашим влаштуванням десь у великому місті. Чому? Не дивуйтеся... Хто знає, якого мали б гадячани учителя. Був би якийсь попович та вдовбував би денно і нощно в дитячі голови як не закон божий, то непротивлення злу. А так — я певна — з ваших учнів, Антоніно Семенівно, вийдуть люди, які цінуватимуть і рідне слово, і рідну землю. Так що, бачте, нема лиха без добра.
— Важко мені. Часами так зробиться важко...
— А кому тепер легко? І взагалі я не можу уявити якогось іншого, легшого для себе життя, крім того, яким щоденно живу.
— Ви — інша, не така...
— Хочете сказати: надлюдина? — засміялася Леся. — Ні, дорога товаришко, і я така ж, як усі. От тільки вогонь, що палає в моїй душі, можливо, й сильніший. То це вже залежно від самої людини, одна згоряє швидше, інша повільніше.
...Над Гадячем прозорими хвилями спадав тихий вечір. Яких тільки слів не чув він з тої розмови! Яких не наслухавсь речей!
IX
На початку вересня Леся Українка повернулася до Києва. Місто жило новиною: 18 серпня, ввечері, з Лук'янівської в'язниці втекли всі арештовані іскрівці.
Друзі розповіли подробиці: втеча готувалась давно. Ув'язненим вдалося передати мотузки для драбини і якірець, яким вона мала вчепитися і триматися за стіну. Один з арештованих, аби дезорієнтувати варту, щодня горланив: "Караул!" Спочатку наглядачі кидались на крик, а пізніше звикли, не стали звертати увагу. Політичні, або "політики", як їх називало тюремне начальство, оскільки їх було дуже багато і вони не вміщалися в камерах, допізна, навіть після зміни караулів, гуляли в дворі.
18 серпня, о дев'ятій вечора, іскрівці один за одним перебралися через стіну і розбіглися по заздалегідь умовлених явках.
Новицький, — він, виявляється, того вечора гуляв на весіллі, — мало не збожеволів, коли йому про це повідомили. Особисто примчав до в'язниці, але — шукай віт-ра в полі. Втікачів уже й слід прохолов. Ні того дня, ні пізніше, як не старалися, не знайшли жодного. Тисячі золотих карбованців, витрачених генералом-невдахою на арешт іскрівців, мов у воду впали... А скільки галасували навколо майбутнього процесу! Подейкували, що Новицький уже й дірочку провертів було в мундирі для ордена...
Втеча іскрівців ще раз засвідчила одностайність соціал-демократів, які мобілізувалися, готуючись до Другого з'їзду партії, давали відсіч усякого роду радикалам, лібералам, примиренцям та угодовцям, що гуртувалися під вивісками "української демократичної" та "робітничої української" партій.
За дорученням комітету РСДРП Лариса Петрівна написала кілька листівок, в яких викривалися намагання обмежити український соціал-демократичний рух вузькими національними рамками.
На одному із засідань Літературно-артистичного товариства, після реферату Читадзе про поезію нової доби, розгорілася гостра полеміка. Виступив критик Єфремов, почав валити до одної купи символістів і декадентів.
Особливо не сподобалися критикові писання Коби-лянської — її було поставлено в залежність і від німецької і від французької літератур, зведено нанівець всі щонайкращі твори письменниці.
Це вже було занадто. Коли ж під час перерви котрийсь із москвофілів єхидно кинув: "Чи не краще після цього взагалі перекреслити малоросійську літературу?" — Ларису Петрівну обдало жаром. Вона тут же, незважаючи на материне стримування, різко відповіла на репліку, а коли знову зайшла до залу, одразу попросила слова.
— Хотіла б я знати: з якого це часу нашу літерату ру, наших літераторів прийнято вважати залежними? — спитала. — Чи не від Котляревського? Не од Шевченка? Франка? І взагалі: навіщо вигадувати те, чого немає насправді? Нашій літературі, як і всякій, властиво постійно шукати. А в шуканнях завше знаходиться і краще, і гірше. Це вже клопіт історії, власне, критики, розібратися в тім.
Зал зосереджено мовчав. Правда, на передніх лавах помітне було нервування, проте ніхто, очевидно, зважаючи на загальну увагу, не насмілювався порушувати спокій. Нащо вже молодь, гальорка, яку завше доводилось закликати до порядку, і та була сьогодні якась терпеливіша.
— До речі, — говорила Леся, — декадентство і символізм були породженням філософії регресу, занепаду, автори і проповідники якої галасували про неминуче виродження світу. Нам це не загрожує.
Залом прокотився шелест.
— Так, так, — підкреслила Леся, — історія невпинно рухається. І рухається не назад, а тільки вперед і вперед...
— Це агітація!
— Не заважайте!
Зал шумів. Голоси, думки ділились — двоїлись, троїлись...
Нараз поміж рядів виросла кремезна постать Старицького.
Михайло Петрович — один із засновників і керівників товариства — був чи не найавторитетнішою в ньому людиною. Тому-то, коли він підвівся, гамір затих.
— А на якого ж дідька ми тут збираємось, коли не можна висловити своїх думок? — просто і виразно, під схвальні вигуки молоді запитав Старицький. — Говоріть, Ларисо Петрівно... А кому невисидки, нехай біжить.
— Хтось тут закинув мені агітацію, — вела далі Леся. — А невже ж таки маємо бути сліпими й глухими до всього, що робиться в світі, чим живе люд? У всякі часи, у всіх державах поети були з народом, прорица-ли, мов одержимі. Такий наш фатум, що мусимо, коли е в тому потреба, гукати на майданах, сталити слово, щоб було крицеве, творити пісню — як промінь, що провіщає новий, світлий день.
Гальорка лунко зааплодувала. Заплескали в долоні Читадзе, Михайло Петрович, Лисенко, Квітка, що сидів поруч старого Косача та Людмили Старицької.
— І коли такий уже фатум співців, то нічого його цуратись, нічого, мовби той африканський птах страус, ховати голову в лози. Слова наші, коли вони щирі, мають стати нашими ділами, і судитимуть нас люди по ділах наших. — Леся Українка закінчила, проте не сідала. — Давно я не промовляла в цім залі, — додала по паузі, — а коли вже зібралася з духом, то хочеться і прочитати дещо...
Упала тиша. Леся втопила погляд у плетиво гілок за широким вікном і спроквола почала:
Де тії струни, де голос потужний,
де теє слово крилате,
щоб заспівати про се лихоліття,
щастям і горем багате?
Щоб понесли се приховане в мурах
геть на просторі майдани...
Голос потроху набирав сили:
...щоб переклали на людськую мову пісню, що дзвонять кайдани? Єрусалим мав свого Єремію, що голосив серед поля;
чом же свого Єремії не мав наша зруйнована воля?
Він уже дзвенів, очі зі спокійних, замріяних стали вогнистими.
Полум'ям вічним на жах всім нащадкам Дантове пекло палав...
Вона вдихнула на повні груди і кинула:
...пекло страшніше горить в нашім краю, — чом же в нас Данта немає?
Оплески бризнули, хвилею вдарили в стіни" у двері і попливли над верхів'ями Ботанічного саду, золоченими банями Володимирського собору... Разом з ними, назустріч багровим променям, що ткались на заході, линув тонкий, насталений голос:
Гей, блискавице, громова сестрице, де ти? Розбий злії чари! Хай ми хоч раз заговоримо громом так, як веснянії хмари!
Х
РЯДКИ З ЛИСТІВ
...А здоров'я тим часом, хоч і не здавало зовсім, все ж вимагало зміцнення. Лікарі наполягали продовжити лікування, щоб закріпити набуте... Отже, знову: Sаn-Rеmо, Villа Nаtаlіа.
Любі мої! Учора ввечері приїхала я в Сан Ремо... У Львові пробула тільки один день і дві ночі, зате аж чотири — у Відні. Жила в брата і братової Кобилянсь-кої... Записалась у бібліотеку (будуть сюди посилати книжки), запевнила собі посилку безплатну газети Цайт, куди мене запрошено співробітницею, була у писательки Dеllе Gratie, ну, словом, усе що треба, справила... В середу рано виїхала... В Мілані спинилась, щоб записатись в бібліотеці італьянській... в Генуї переночувала. І отож о 5 годині вечора була тут. Тут літо ще куди не скінчилось, і всі мешканці Villa Nаtаlіа возяться в саду, копають, садять, поливають.
2 листопада 1902 р.
Лілеїнько моя!..
Тут мене прийняли по-рідному... Я таки дуже рада, що маю таке добре пристановисько. Хата у мене торішня (найліпша в домі, надвірних робочих кабінети аж три — над морем, в саду і на найвищім балконі).
...Я зважилась, і вийшло, що на 3 кіло менше важу, ніж до виїзду звідси. Проте, вислухавши мене, лікар сказав, що в легких нема хрипу, тільки ще певна слабість дихання... Зрештою, почуваюся добре і маю енергію, а се найголовніше. До роботи ще навсправжки не бралась...
4 листопада
...Відсилаю Вам, з подякою, позичені книжки, бо вже скористала з них, — саме оце викінчила статтю про Конопніцьку для "Мира божьего"... В яку Ви сумну струну вдарили в своєму "Із дневника"!..
До Ів. Франка, 23 грудня
Дільнику мій дорогий!..
(Продовження на наступній сторінці)