Кавказ... Рівно через десять років він стане її другою батьківщиною, місцем останнього притулку. А зараз вона їхала тільки "на зиму", на одну лише зиму. Однак треба подаватися в якусь полудневу сторону — полтавсько-київський клімат, видно, вже не для неї, то чому не звідати ще цього краю? Хвалить же його й Кримський, і Маня Биковська од нього в захопленні, й Квітка... Клименту Васильовичу він хоч і не здається чимось надзвичайним — гори як гори, і люди як люди, — все ж радить, запрошує. Буде, мовляв, до кого своїм словом озватися. Воно й правда. Бо поки вдома, поки поблизу тебе друзі, батьки, якось не відчуваєш тієї туги за рідним, котра охоплює тебе на чужині. А це велике горе — буть одиноким, самітним.
...На початку жовтня Леся була в Тифлісі.
Тимчасово зупинилася в готелі, бо Маня, яка прийняла б її з дорогою душею, сама жила в чоловікових родичів, а Квітка на власне житло ще не спромігся — теж тулився по людях. Зрештою, добре, що вони хоч зустріли її, допомогли влаштуватись, не залишають одну. Климент Васильович так той просто зі служби поспішає до неї... Бідний він: двадцяти трьох років, а як вимучений життям! От тобі й університет, коли нема "своєї" руки в якімсь відомстві чи департаменті. Шматкові хліба радітимеш...
Климент Васильович працював помічником секретаря окружного суду. Робота не так і важка, але і безгрошова. Шістдесят п'ять карбованців на місяць — не вельми розбагатієш. Бракувало не то що на одяг та матері в Київ — навіть на театр треба було економити.
Все ж у театрі він бував часто, не залишав ні музики, ні етнографії. В цьому значною мірою допоміг Климен-тові добрий друг Лариси Петрівни — Агатангел Юхимович Кримський. Квітка познайомився з ним давненько, ще в Києві, і таки в них же, у Косачів. Якою ж була його радість, коли, приїхавши до Тифліса, застав там славного земляка. Вчений працював над давніми східними рукописами, а поза тим вивчав живу мову, звичаї грузинів. В місті в нього було чимало приятелів. Якось, коли вони прогулювалися над Курою, їм зустрівся літній уже, досить симпатичний чоловік. Кримський гречно з ним привітався, відрекомендував Квітку. Незнайомець виявився етнографом і композитором Завадським.
Климент Васильович швидко завоював симпатію Завадського, і той, бачачи його незвичайний потяг до музики, ввів юного краянина (сам теж був з України) в ширше мистецьке коло. Таким чином Квітка запізнався з Захарієм Паліашвілі — молодим представником новітньої грузинської музики — і взагалі став своєю людиною серед її діячів.
Десь через місяць після приїзду Лариса Петрівна і Квітка гостили в Завадського. Композитор відзначав якусь свою родинну подію, власне, це був лише привід для широкого товариства. Зійшовся переважно музичний світ. Довго сиділи, говорили про різне.
Ще на початку вечора господар, з яким Леся раніше зустрілася, познайомив її з Паліашвілі, той — зі своєю дружиною, милою, тендітною Юлією Дмитрівною.
Разом вони сиділи й за столом. Молода пара викликала симпатію. Захарій Петрович, виявляється, знає Читадзе. Як він там? Лариса Петрівна розповіла, що недавно з ним бачилась, що Шіо — як не дивно — досконало опанував російську мову, вважається в Києві чи не одним з кращих її викладачів.
— Скоро ми його цієї честі позбавимо, — мовив Паліашвілі.
— Як? — не зрозуміла Леся.
— Заберемо до себе. Досить йому там одсиджува-тись. Нехай приїздить і учить тут... Так і скажіть йому, як побачите... Ви надовго до нас? — поцікавився.
— Не знаю, як далі, а зиму перебуду. Клімат ваш мені підходить... І люди до душі. Двічі я була в Італії, у Сан-Ремо; добре там, але чужина... А тут як дома.
— Значить, подобається? — серйозно перепитав Захарій і голосно звернувся до присутніх: — Друзі! Нашій дорогій сестрі Лесі Українці подобаються наш Кавказ, наша Грузія, Кура, наші гори... — Він був трохи під чаркою. — За давнім східним звичаєм, усе, що подобається гостеві, хазяїн повинен йому дарувати.
Присутні заплескали в долоні.
— В знак нашої одностайної згоди, — вів далі Паліашвілі — пропоную... Зачекай, Юліє, — лагідно обірвав він дружину, що намагалася його стримати, — тут таке діло, а ти хочеш, щоб твій Захарій мовчав... пропоную підняти бокали.
Гості сипали жартами, дотепами. Лариса Петрівна взяла бокал, наповнений іскристим вином, підвелася.
— Ми, українці, теж гостинні і щедрі, — мовила. — Я хочу, коли вже вельмишановний Захарій Петрович проголосив такий тост... хочу, щоб наші народи завжди ділилися тільки добром... Я вперше на вашій землі, і мені радісно, що ми, такі далекі відстанню, близькі, рідні серцями... Нехай же вічним буде наше єднання!.. А за дарунок велике спасибі, — додала жартома.
— Я серйозно, — знову підвівся Паліашвілі. — Коли вам тут подобається — залишайтесь... Переїздіть назовсім — все буде ваше... — повинні ж ми коли-небудь віддячити Україні за нашого Гурамішвілі...
— Спасибі" Тільки без України я не можу, тим більше зараз, коли над нею забриніло світання нового дня. Там мене ждуть.
— Але ж писати ви зможете й тут.
— Одного лише писання зараз не досить.
— Розумію. Як це в Шевченка? — Паліашвілі замислився. —"Поховайте та вставайте, кайдани порвіте..."
— Звідки ви знаєте "Заповіт"? — поцікавилась Леся.
— Ваш "Заповіт", дорога сестро, з однаковою силою будить струни і в наших серцях. А чув я його з уст нашого Акакія. Він бачився з Шевченком раз, у Петербурзі, але спогад про ту зустріч Церетелі береже як святиню.
Підійшов Вано, брат Паліашвілі.
— Захарію, тебе просять заграти. — І додав вибачливо: — Вечір без музики — що маран без вина. Паліашвілі підійшов до фортепіано.
— Легенди оповідають, що Гурамішвілі дуже любив українські пісні, —мовив задумливо. —А одну—"Ой на гору козак воду носить", — здається, так її називають? — найбільше. Ми віримо легендам... Я віддаю свою першість нашим дорогим гостям і прошу виконати цю пісню.
— Сідайте, Кльоню, — шепнула Леся Клименту Васильовичу.
Квітка подякував, сів.
Пісня про нерозділене дівоче кохання, про козака, що кидає свою наречену і їде в далеку дорогу, зачарувала слухачів. Не всі розуміли її зміст, але мелодія, музика, повні задушевності і тихого смутку, проймали кожного.
Кажуть люди, що не буду я твоя!
Кажуть люди, сама бачу,
Не раз, не два на день плачу, —
стиха підспівував Квітка.
— Молодець! Добре граєш! — похвалив Захарій Петрович і додав: — Гарна пісня... Отак, мабуть, тужила десь і Давидова наречена — грузинка... Грайте ще, будьте ласкаві.
Климент Васильович виконав варіації на теми народних пісень — присутнім вони теж вельми сподобались — і уступив місце Захарію. Тіснувата як на таку компанію кімната завирувала звуками — шумом зелених картлінських долин, ревом водопадів, задумою величних вершин гірської Сванетії.
Як він грав? Як легко, ніби стрімкий потік по камінню, бігали його пальці. Коли б їй хоч трохи його віртуозності,.. Власне, коли б їй... Лариса Петрівна аж повела плечем, — воно чомусь сіпнулося, і, щоб не повторилося, схрестила, міцно затиснувши, руки на грудях.
...Стало душно, і вони вийшли на веранду. Жовтень видався теплий. Гірко пахло пожухлим листям, з ущелини, де в темряві сердито билась об скелі, шуміла Кура, тягло холодком... Місто ще спало. Сотні яскравих і слабших вогників миготіли, переморгувались, п'ялися все вище на гору, що здалеку нагадувала прибрану до свята ялинку. Ніч була сіра, і прадавній Метехський замок на вершині гори (Леся вже встигла побувать біля нього) здавався ще таємничішим. Скільки набудував їх народ на цій багатостраждальній землі! На власне ж горе. Колись гинув на мурованих стінах від рук чужоземців, а нині гниє у вогких підземеллях, закинутий своїми ж єдинокровними катами... Півтора місяця тому там обірвалося прекрасне життя Кецховелі... Вона пригадує цього безстрашного юнака, пам'ятає ще по Києву.
Паліашвілі спитав:
— Гарно тут, правда? А мені все хочеться осідлати свого мерані, пуститися по горах і долинах... Скільки там ще не відомих пісень! Зібрати б їх, видати...
— Ми з Квіткою таку книжечку вже зладили.
— А я і фонографа з Москви привіз, — їдьмо літом у гори? Вам ще ніхто не розповідав сказання про Абесалома і Етері? О, це чудова легенда! Це, коли хочете, другі Ромео і Джульєтта, Трістан і Ізольда... Це — опера! Наша, грузинська.
— Ви хочете її написати, Захарію? — запитала Леся.
— Так. Але — між нами. Поки що я сам цього боюся. Перша національна опера!
— Тим більше, Захарію, треба братися. Дорогу перших не завше встеляють квітки, частіше — терни, каміння, а все ж вони — перші. Я чомусь вірю, що вам опера вдасться... От послухала ваших речей, вашої гри — і вірю.
— Спасибі" Ларисо Петрівно. Я писатиму... неодмінно! Це буде опера про нездоланну силу любові, що може перемогти неправду і зло... і навіть смерть... То як: їдемо влітку в гори? — запитав зненацька.
— Зараз про це думати рано. А ваш фонограф можна використати й тут. Климент Васильович хвалився, що вже зазнайомився з кількома старими піснярами, записати їх було б цікаво.
(Продовження на наступній сторінці)