І ще болючіше йому стало, бо він добре знав, що ні плачем, ні крицевою витримкою супроти цієї скаженої сили жорстокості нічого не можна зробити… Вся Україна розбита на такі частини, що є завбільшки кожна окремо така, як оце й він. А він же легесенький перед нею, неначе вирвана чайчина пір'їна супроти океану і його хвиль. І хто його героїчний спротив бачитиме, і кому він собою додасть моральної сили?.. Чи хто збоку візьме його спротив у гаряче та сердечне захоплення, а самому Брусові чи кине у свідомість про святість його маленького діла?.. Ніхто, ніхто і нівідкіля… Але ж Москва свідомо стоїть своєю гігантською силою супроти його маленької, і він, маленький, свідомо стоїть перед нею, аж поки вона його не розчавить. Значить, ворог супроти ворога. Значить, він мусить, не охляваючи, тримати у своїй душі поле бою завжди готовим зустріти північний жах. І він, Брус, мусить вибирати найдошкульніше місце у тілі історичного і найпотворнішого у своїй гігантській силі ворога… Бо ж він, Брус, не тварина, яка іде однаковим кроком і в плуг, і в бойню. Він не може сидіти у арешті, ждати, їсти, пити, спати, уставати, вмирати, ходити в убиральню і ходити на допити, бо це значить дожидатися того, чого хоче від його московський жах Чеки. Він навіть не мусить сміти кинутися на слідчого і викликати собі раптову смерть… Бо це ж він сам дасть московській тварюці одним махом переступити поріг — Україну — і знищити те, навіщо оця потворно смердюча своєю моральністю сила сьогодні оглядається і ще сьогодні уповільнює акцію нищення людей. Значить, обидва ці випадки є жадані і бажані московській політиці з ним. І хоч яка вже не є його, Іванова Брусова, індивідуальна міць, то однаково йому боляче аж до сорому іти тією дорогою на смерть, яку москалі своїми засобами йому підсовують… Вони на цій дорозі будуть його і випроводжати, і зустрічати… А посеред дороги вони й контролюватимуть силу його духу і кризи його душі.
Значить, те, що він відмовився їсти, є правдивий шлях його боротьби… Його шизофренія є єдиним засобом до заспокоєння його етичних відчувань і рятунком його духовної незалежності. І втома, яку він мав у нервах на протязі цілого року після батькової смерті, іншого шляху для його боротьби не здатна була дати. Вона його упокорювала до того душевного стану, який зливається із Шекспіровою думкою "умерти — заснути".
Але любов і дружба, і зв'язки його з людьми, дорогою йому працею у цім місці його свідомості замовкають, розсовуючи простір світу аж до невизначених меж небуття… де зводить кордони перед останнім німінням думки тільки єдино відчутимий жаль і сльози — наймогутніший засіб до нового воскресіння душі… І ох, як шкода зараз йому себе, людини, перед свідомою московською політичною потворою… І гей, як то йому зараз жагуче хочеться, щоб його цятиночка — потуга — стала отруйна і своїм виглядом, і своїм разючо смертельним подихом для кожного ґвалтівника на Україні!..
І почулися коло дверей брязкіт і дзенькіт, і відчинилася камера, і ввійшло двоє військових, і стали біля нар над Брусовим лежанням, і були мовчазні. Двері із сіней вони лишили відхиленими. І відти падало в камеру світло назустріч тому світлові, що йшло від ліхтаря крізь вікно. І обоє світел осявали спини військовим. І блимали у їх ремінні черезплечники і ремінні пояси, і піхви з наганами. Один з них був високий, і він стояв першим коло нар. А другий, нижчий, стояв збоку, трохи ззаду у вищого. І першим промовив вищий. І по голосу було чути, що це був Борис Мосєйович Сіамський.
— Брус!..
А той тільки здригнув, але не змінив ні бокової вистаті у лежанні, ні навіть голови не повернув на поклик чекіста. І чекіст через якусь перерву часу знов обізвався таким голосом, який свідчив, що чекіст добре знає, що лежачий чує, тільки принадурюється і хоче щось непотрібне і дурне удавати перед тим, який і крізь землю бачить, не то що…
— Брус, скажіть нам, чого ви не їсте?.. Що у вас на совісті такого тяжкого є?..
І тиша, нашорошено смутна і чутка, напружилася на нарах. Під час такого стану буває, що чути, як б'ється й серце і в тієї людини, що з одного краю нар, і в тієї, що лежить на другім краю нар. І чекіст, видно, знав, що така тиша може до того здавити у арештованого серце, що воно навіть не витримає і трісне, бо, не поспішаючи, вслухався у цю тишу і спостерігав витримку лежачої людини. І звернувся вже тепер Борис Мосєйович Сіамський до свого товариша невинно наївним голосом:
— А візьміть арештованого за ноги і збудіть його, бо, може, він спить?.. І притягніть його за ноги сюди ближче…
І другий чекіст швиденько став спереді в Сіямського, який відступив один крок назад, нагнувся до нар, дістав за одну ногу Бруса, не будячи його, і потяг за неї лежачого до себе так, що він став наполовину ближче до нічних відвідувачів, та й гукнув:
— Гей, нема чого тут висиплятися… Тут в'язниця, а не спальня… Тут не відпочинок, а тяжкий труд людської совісті… Вставай!
І крутнув ногу так, що у мертвого розсипалися б кості, а Брус від цього круту тільки тулубом раптово підвівся і, повернувши голову, став мовчки дивитися нерухомим поглядом на двох чекістів, спираючися обома руками на нари у такій вистаті, як ото буває в собаки з перебитими задніми ногами, коли її тягнуть за хвоста, а вона тримається за землю передніми лапами. І чекіст Сіамський знов спитався:
— То ви скажете нам, чого не їсте?.. Чи вам дають погану їжу?.. Чи справді у вас дуже обтяжена совість супроти Радянської влади?..
І щойно зачув Брус голос чекістів, та і відвернувся до своїх рук, і кожною цяточкою шкіри натягся, неначе чекав удару спотайна у якусь частину свого тіла. І як почала западати глухість мовчання у напруженість вичікування, то Брус із полегшенням повернув голову до Сіямського та й відповів таким стражденно драматичним голосом, ніби скаржився на те, що кому вже він тільки не говорив це, то однаково ніхто йому не вірить, але він, мовляв, буде й буде говорити, хоч би навіть із світа зігнали:
— Я боюся, щоб мене жиди не отруїли…
І той, що крутнув йому ногу, тепер аж не стямився, і знов ухопив його за ту саму ногу, і шарпнув з такою силою, що Брус опинився тулубом над кінцем нар, а ногами над простором підлоги. І щоб не впасти додолу, він, обкрутнувшись на руках, сів з краю нар супроти двох чекістів. І Сіамський зараз же поклав йому свою руку на праве плече і спитався:
— Ви розумієте, що ви говорите?..
— Розумію, — була відповідь.
— Ви розумієте, що ви говорите контрреволюцію?.. Слово "жид" заборонене. А Совєцький Союз масових отруєнь своїх громадян ще не практикує. І через те такого ніхто не сміє і в думці мати, а не то ще щось говорити. Від цього навіть можуть і губи побахкати, і зуби не зможуть утриматися на призначенім місці… Ви говорите для себе такий жах, якого ще й тіло людське ніяке і ніколи не переносило!.. Скажіть мені, що ви сказали?.. Щоб я міг переконатися, що ви людина як людина, а не таке щось, яке людям доводиться бачити і чути тільки раз у житті… Ну!..
— Я кажу, що мене жиди можуть отруїти, і через те й не їм.
Тепер той, що активно сікався до Бруса, відступив кроків два назад, ніби на те, щоб краще бачити цікаву прояву. І аж у боки взявся і з неприхованим подивом почав дивитися на Бруса. Мабуть, забув і де він, бо перша судома сміху, розтягши йому обличчя і на млі ока застигши, так і тримала увесь вираз потворно незакінченим. А Сіамський, явно зачеплений за щось болюче у єстві, яке було довго непорушне, бувши забезпечене у своїй інерції чимсь таким певним, яке було похоже на незрушиму святість біблійної та всім давно відомої історичної правди, почав тут, у камері, не властивим для чекіста та інтимним голосом усовіщати:
— Ну, й чого ви так говорите?.. Що ви таке знаєте, щоб говорити такий жах?..
І ніби справді цим інтимним підохочений, і ніби справді, повіривши у те, що справу треба з'ясувати і розв'язати узгіднено, Брус не зціпив вуст і не притлумив своєї відповіді:
— Жиди мого батька отруїли… І зараз на селах труять геть усіх тих українців, що ще не злодії і не душогубці… І тих труять, які ще знають, що вони українці і що їх немає за що садити у тюрму… І я гадаю, що жиди швидко почнуть і в городах це робити…
І вирівнявся Сіамський, і повернувся до свого товариша, і здивовано і збентежено почав приводити себе власними словами до норми, з якої був вийшов завдяки отакій дикій несподіванці:
— Ви знаєте… Я гадаю, що він божевільний… Таке говорити?.. Але, щоб бути певнішим, бо, може, справді тут діє невимовно нахрапна симуляція, то треба його психіку цілком оголити… Треба посадити у "мішок" і довести до тієї межі, щоб самі болячки його ротом говорили без жодної контролі розуму…
І, звернувшися до Бруса, він почав, ніби для того, щоб переконатися, чи він добре все чув, чи ні:
— Я тобі не вірю… Ми тут домучимо тебе до останньої ниточки твого єства… Ми доб'ємося, де початок правди тому, що ти говориш, а де її кінець. Ти мусиш знати, що ти лазитимеш навколішки і проситимеш, щоб тебе убили і не мучили довше… І будеш каятися кожним твоїм скривавленим кроком у тім, що ти, не довідавшися, з ким маєш до діла, почав розмову про жидів… отут у камері… Ну скажи, хто я?..
— Жид.
— А це хто?
Спитався Сіямський, показуючи пальцем на закам'янілого свого товариша так, як робив раніше це саме і Парцюня.
— Мені здається, що він переодягнений жид.
(Продовження на наступній сторінці)