— Віднесіть його у ту камеру, з якої його сюди і припровадили. Живчик у його живий, і до вечора у його відійдуть зашпари… А те, що в його позаклякали ноги й руки, то це через те, що він дуже рано відірвався від дірки. Я зразу навіть думав, що він уже мертвий… Чи ноші тут?
Та й кивнув головою на заперті червоні двері. Вартовий зауважив, що треба піти у сусідню камеру по них. Лікар вийшов, залишилися тільки вартові. І той, що відчиняв дверцята кабінки, показав пальцями на лежачого:
— Дивися, у його вже й соплі почали текти.
Та той, глянувши, тільки й промовив:
— В тебе ключі. Піди візьми, та віднесем його.
І той вийшов.
Розділ дев'ятнадцятий
У тюрму
У вікні камери відбивалися із протилежної цегляної стіни такі кольори вечора, як ото бувають від сонця береги чорних дощових хмар, які виступають із темноти, коли не можна розібрати, чи ті хмари злилися з вечором і вже без його буде ніч, чи то сьогодні ніч межує не з вечором, а з завмираючим днем. В камері було тихо й понуро. Іван Брус лежав на тім самім місці, де лежав і першого дня, але тепер був повернений обличчям до стіни. І ті складки пальта, що переписували спину, лежачу впоперек, говорили про те, як він у кабінці, скоцюрбившись, кам'янів. Тіні складок на пальті були ширші, ніж складки, і зливалися з темністю нар. Здавалось, що Брус ними прив'язаний до свого місця. У цій камері вже нікого не було, крім нього. Навіть кацапа кудись перевели. І тиша була однією суттю невеселих сутінків цього приміщення. Іван почував потребу їсти і вів боротьбу з цією потребою. Скраю нар, якраз напроти його ніг, стояла дерев'яна миска з двома котлетами, з купою смаженої капусти, перемішаної з присмаглими вишкварками, і з дерев'яною ложкою зверху спокусливої напоготови. З півгодини тому чекіст йому вніс оту їжу. Брус тоді лежав спиною до стіни… Чекіст поставив під самий ніс тарілку, повернувся, скочив з нар і вийшов з камери. Ув'язнений, полежавши кілька часу, дивлячись на гріх перед душею і поковтавши трохи непокірної слини, з великими болями в ногах і в спині підвівся та й відсунув усе це добро собі аж під ноги. І вже ліг лицем до стіни, а спиною до камери. Він боявся не того, що він почав би їсти. Ні. Він би цього не зробив. Він того боявся, що увесь час мучився б, тримаючи себе на певнім рішенні. Та, правду кажучи, і ті, що хотять страшно їсти, або бояться, що в їжі є отрута, то теж не їдять. Значить, його страшна гра спадається із згаданою можливістю. Та ось де жах. У його від бажання їсти і ноги почали дошкульніше боліти. Навіть та думка, що проскакувала запереченням до їжі, не зменшувала його загальної і болючої мізерії всього тіла і духу. Він себе не врятував від бажання їсти тим, що відсунув їжу аж у ноги. Він знав, що їжі й не торкнеться, але знав і те, що він буде нездатний думати ні про що інше, а тільки про їжу. Значить, буде прив'язаний тільки до неї, тільки вона буде в свідомості. І він буде тільки манісінькою тварючкою, ще меншою, ніж маленьке телятко, прив'язане в лузі мотузком до прикорня, яке може збавитися від мотузка тільки за допомогою хазяйки. І він тепер з усією своєю свідомістю є прив'язаний їжею до волі чекістів, до волі своїх наглядачів, катів… Ну й що ж?.. Нехай навіть так. Нехай його уява і почуття стають у допомогу чекістам, нехай вони за спільників катам, але його воля поведе його душу до незалежності, навіть і на смерть… І чекісти із сучасного його стану не матимуть задоволення, бо не знатимуть про дійсне становище його духу, а тільки догадуватимуться. Догадка ж і певність все–таки вороги між собою. І яка б людина не була маленька своєю свідомістю та інстинктом, вона все ж таки хоче, щоб хоч краплинка її психіки була таємницею для зовнішнього світу. І завдяки їй вона буде наймогутнішою серед тієї голоти, що ділиться кожною решткою своєї душі з такими, як і сама.
І затих, і мовчки став частиною мороку в камері. Він був дуже ослаблений. І думкою своєю шукав серед тих душ, що втеряв, найдорожчого образу, аби з ним стати поруч і разом з ним гинути. І не мав сили і цього зробити. Йому страшно не хотілося умирати самотою, яка похожа на смерть і за наймолодшого віку людини. Ось бляшана коробка з рукописами, і батько, що закопує її, неначе якесь золото… І образ Оленки, і чекіст над нею з ліворвером. І йому так тяжко вибирати між ними обома собі товариша у путь до небуття… І чого в людей у такий час немає можливості тримати своєю уявою разом всі милі серцю образи у одному світлі своєї прихильності?..
І враз сяйнуло світло тієї лампочки, що була вкручена над вхідними дверима в камеру. Ув'язнений здригнув і перемінив лежаче становище своїх ніг, і зігнув голову до грудей, і став дивитися, ждучи. І цьовкнув ключ, і гуркнув засув, і відчинилися двері. І ввійшли Сіамський і Парцюня, а з ними ще й два рядові чекісти. Вони заступили парашу. Сіямський, не змигуючи погляду, дивився на їжу, що стояла скраю на нарах. А Парцюня щупав очима лежачого. Брус звівся і руками потяг себе далі в куток і там сів. Він був зарослий бородою і очі мав глибоко западені. Під ними стояли чорні дуги, неначе навмисне змальовані, аби були очі більшими. Із–під зарослів волосся на обличчі над скивицями блищали чорні плями шкіри від пилюги, поту і від сліз. Чуб розділявся по проділу на два боки. Але від того, що був непричесаний, він стирчав збитими ковтками різної грубизни. Розстебнуте пальто відкривало піджак і штани, зведені охайно кругом тіла на всі ґудзики. Тільки права холоша від самого коліна аж до черевика, із халявок якого видніла нога у білій шкарпетці, червоніла засохлою іржею, неначе бляха. І розведені ноги, не потягнені у згин колін — все це робило з Бруса страшно жалюгідну постать. І Парцюня, чи навмисне, чи від справжнього почуття, скривив обличчя і спитався:
— Чого це ти відсовуєшся?.. Не впізнаєш?..
А Брус поважно, ніби оскаржуючи, йому зазначив:
— Я не хочу, щоб ви мене смикали за ногу…
— Коли ж я тебе смикав?..
— Учора.
— А ти хіба й досі слабуєш?..
І відповіді не чути було з нар. Парцюня швидко і значуще скинув очима на Сіямського, якого лапідарна Брусова відповідь, видно, дуже здивувала, що й він розуміючим поглядом відповів на погляд Парцюні, та й почав слухати і слідкувати за розмовою їх обох. І, ніби доказавши свою правду, Парцюня тепер став певнішим:
— Мені не подобається, що в тебе з голови повискакували всі події останніх днів. А нам дуже, аж он як, потрібно, щоб ти все те пам'ятав, що ми з тобою робимо. Бо без цього в тебе не буде розуму, щоб триматися за те, що лякає твою шкуру. Ми тут з тобою забавок не робимо. Комуністи з кожної окремої людини творять собі державу і кожну маленьку перепону, що виникає від найменшої людини, нищать, аби кожний крок своєї держави творити легшим… Отож прохаю тебе пригадати, що після того, як я тебе крутнув за ногу, тебе повели в коридор. А в йому ти ішов, освітлений синім і звичайним світлом, у світляне коло… А з його тебе повели в кабінку… Пригадуєш?..
Брус, який дивився на його непорушними очима у такий спосіб, який говорив, що добре розуміє своїх катів, а особливо його, висловив жаль:
— Мені ви робите кривду, що гадаєте, що зі мною щось сталося… Ні… Я все пригадую. У мене ще глузду є досить, щоб дошкулитися у вашій поведінці своєї вини… Я перед державою нічого не завинив, бо розуму ще не втратив.
— А чого ж ти не їси, якщо ти розумний?.. Якщо ти безвинний?.. Не проведеш. Я добре знаю, що ти перелякався за свою більшу провину, ніж та, за яку я тебе арештував… І зараз ти крутиш, бо боїшся справедливого закону за сподіяне, яке ти приховав… Хіба не так?.. Чого ти не їси?..
— Не хочу, щоб отруїли мене жиди… От і все…
І Парцюня, неначе з раптово увігнаним шилом у бік, крутнувся до Сіямського:
— Ач, що меле, гадюча падлина!.. Як на мене, то з ним тільки одна мова… Мова останнього слова, останнього аргументу, яким володіє непереможна Чека… Я не можу допустити, щоб інтелігентна людина… Та що інтелігентна?!.. Замурзаний куркуль з порепаними пальцями, які смердять гноєм своїх діл, не посміє на такі алюри!..
Сіямський, здавалося, не чув обурення Парцюниного. Він ввесь час дивився враженим поглядом на Бруса і удавав, що не знає, на яку ступити, аби вийти на ясний висновок і діяти по звичці, що утворилася від поділу: або ворог, або ні, або ліквідувати, або нехай живе, і спитався лагідно, ніби обвинувачуючи різкість свого колеги:
— А справді, чого ви не їсте?.. Їжа свіжа і смачна. Я вважаю, що ви недужий і дуже інтелігентна людина, і тому всі ваші грубіянства складаю на рахунок вашої недуги. Вас треба врятувати, бо у нас так мало інтелігентних робітників на селах. Ви ж можете бути добрим учителем, їжте. Я хочу вас бачити дужим, і для цього ми вам будемо давати щодня таку їжу.
І як перед цим Сіямський не дуже зважав на Парцюню, так само і Брус зараз дивився тільки на Парцюню, а не на Сіямського, а Парцюня не спускав очей з Бруса. І тепер, коли начальник Гепеви замовк, Брус мовчки і таємничо почав кликати пальцем правої руки до себе Парцюню. І той просто отетерів від несподіванки та й гукнув:
— А це ще чого тобі схотілося? Що це ще за штуки ти починаєш сотати очима?.. Гіпноз?..
— Ідіть сюди, я щось вам скажу…
(Продовження на наступній сторінці)