— Чи ви бачили коли–небудь на Великдень, як священик христосується з народом?.. Люди йдуть… ідуть. І старе, й мале, і кволе, і здорове, а він кожного цілує і каже: "Христос воскрес", "Христос воскрес". I здається, що він не витримає і знеможений упаде… Але ні… Він дотягає аж до того часу, коли вже остання людина йому скаже: "Воістино воскрес", а священик падає їй на вуста і відповідає: "Христос воскрес". Бачили?..
— Бачив.
— Я гадаю, що більшість священиків це роблять з обов'язку. А старі священики розуміють, що так вони роблять із жалю і до себе, і до людей, що він і вони такі беззахисні перед смертю… І що єдиний день у рік всі разом переживають перемогу над почуттям приреченості… Я думаю так і дивлюся на вас, і думаю і про наш народ, якого зараз ніхто не жаліє і віднімає у його добро, працю і гонить самого по–звірячому в тюрми, на тяжкі роботи і на смерть… І у вас, і в мене не хватить сміливості пожаліти вслух нашу націю… І я б хотіла… і дорого б заплатила за це… просто життям, аби тільки я могла перед усім нашим людом пройти і перед кожним сказати "Христос воскрес" і поцілувати, і почути: "Воістино воскрес". І я цілувала б і говорила б, аж доки не умерла б від знесилля… Бо ж чого ви мені завжди таке страшне говорите?.. Та того, що ви перелякані жорстокістю і немилосердям… І мені було б страшно важко, якби я була нежалісною до вас…
Чудієв уже стояв і ждав закінчення хазяйчиної мови. І коли діждався, то простяг руку на прощання:
— До побачення. Мені треба йти, а ви ляжте в ліжко… Пошукайте аспірину… чи чогось іншого. Ви знаєте… І ляжте…
Вона встала і стиснула йому руку, а він повернувся і пішов до пальта. Та Олена Антонівна хутенько вийшла із–за стола і вже вдягненого Чудієва перейняла і стала перед ним, спиною заступивши двері. В руках у неї був ключ, і вона попрохала:
— Візьміть ось у мене ключ від мого помешкання і прийдіть узавтра вранці о пів на десяту. Мене вже дома не буде. Ви візьмете на моїм столику вам адресовану річ…
І Чудієв сказав:
— А можна мені без неї обійтися?…
Слова були жорстокі своїм змістом, але почувалося, що їх сказано для маскування чогось глибшого. Може, й переляку. І стривожена жінка запевнила:
— Без неї вам не можна обійтися так, як оце мені без чуття жалості до вас. Адже ж ви в такому стані, як і вся наша нація. Ви приречені… І так, як ви прохали мене сьогодні вранці, щоб я дослухала тоді вас во ім'я того, що, може, хтось із нас не доживе до вечора на волі… І я зараз вас прохаю во ім'я цього самого… Може, хтось із нас не доживе до ранку… Попрощаймося отим поцілунком, яким священики і наш народ вітають себе вранці на Великдень… Бо любов одного до другого мало чим різниться від співчуття одного до другого під час великого горя.
І вона швидко взяла руками його за обоє плечей і потяглася до його устами. Він нагнувся, і вони тричі поцілувались. І вона, плачучи всім тілом, вимовила крізь зуби:
— Христос воскрес…
Та він уже переступив поріг у сіни і не чув. Він утирав собі очі правою рукою. І вона знов його догнала і впустила в кишеню ключ, і додала:
— Ключ у вас від моєї хати… Прийдіть узавтра о пів на десяту ранку.
Чудієв не оглядався, тільки всунув руку у ту кишеню, у яку йому вкинули ключ. Надвірні двері гуркнули, і Олена Антонівна лишилася сама.
На другий день о пів на десяту дня Чудієв увійшов у сінці помешкання Брусів і міцно причинив за собою двері. Сінці освітлювалися тим віконечком, що було вгорі над кухонними дверима, і через те в сінцях стало напівтемно. Тільки смуга світла з електричної лампочки виднілася із–під кімнатних дверей. Це його здивувало. Але коли він увійшов у кімнату, то побачив Олену Антонівну в ліжку з повернутою головою до стіни. Він рішив, що вона спить, і навшпиньках підійшов до шафи і роздягся. А потім так само обережно він перейшов до стола. На нім все було так, як і тоді, коли він учора лишав кімнату. Його шклянка, яку він другий раз наливав, стояла до половини не допита, а хазяйчина як була порожньою, так і тепер стояла. Шестеро яєць теж були цілі. Посеред стола лежав лист у білій конверті з великим написом: "Сергію Івановичу Чудієву". Лист був придавлений тим шматочком хліба, що Чудієв не доїв. І він узяв лист і, поглянувши на Олену Антонівну, що спить, розірвав конверту, вийняв і прочитав:
Сергію Івановичу!
Не прохаю вибачення, бо ніхто з нас не винен… Я тільки вас прохаю, догляньте мій похорон. І коли покладете мене в домовину, то складіть ви самі мої руки мені на груди. Iобидві долоні накрийте чоловіковим брилем. Я знаю, що це по–дурному, але що я робитиму? Я тільки раз в житті була розумною… Тоді, коли складала останній іспит у Медінституті. Гроші на похорон у мене у пальті, у правій кишені. Не плачте.
Олена Щоголова
І дико, і нервово Чудієв опинився коло вікна. Підтяг штору. І, повернувшись до кімнати лицем, перебіг очима її простір. І на мить знов став коло стола і, діставши лампу, укрутив світло… І довго дивився, не підходячи до ліжка, на мертву жінку. І покотилися в нього по обличчі сльози.
Нарешті він навшпиньках підійшов до мертвої. Під ліжком стояли її жовті черевики. А Брусів бриль лежав на підлозі трошки далі від них. Олена Антонівна була вкрита до половини білою вовняною ковдрою і видовжувалася закоценіла уподовж постелі. Голова була повернута і нагнута до стіни. Права рука, сумно виправившись у одну лінію із шиєю, тримала в кулаці кінець розплутаного банта, який був так натягнений від декольте, що навіть сукня перекосилася у напрямок руки. Тільки лівої руки не видно було із–під ковдри. І пишно занімівши своєю важкістю, коса лежала нижче потилиці, зсунувшися із подушки на простирадло.
Чудієв утер очі, нагнувся і поцілував у щиколотки правої руки, які випиналися над стиснутим кінцем банта. І зараз же спробував рукою те місце, де в живих людей кидається живчик. І там було тихо і холодно. Чудієв німо повернувся від покійної і, підійшовши до її пальта, витяг з кишені п'ять червінців і переклав їх у свою кишеню. Одягся і пішов. Але перед порогом знов зупинився… Повернувся, поклонився. І в його вирвався стогін:
— Про… щай…те…е!
А як виходив він із помешкання, то надвірні двері дуже хрьопнули, але вони нікого не стривожили у Брусовім помешканні.
Розділ вісімнадцятий
У кабінку
Було вже годин одинадцять ночі. Іван Брус живий лежав на нарах спиною до стіни. Кацап у протилежнім кінці спав. Його постать навлежачки ледве окреслювалася серед камерних сутінків. Знадвору у вікно простягалося світло в камеру від електричного ліхтаря. Він світив на стовпі серед тюремного двору. Увесь простір між нарами і другою стіною аж до "параші" і до вхідних дверей був у видноті.
Брус, користуючись тепер помірністю тьми і світла у своїй камері, давав думці волю у своїй напівсонній голові: яка вже не є жорстока і звіринно байдужа комуністична влада до людей, а все–таки не вбиває зразу своїх супротивників. Все–таки дотягає до якихось меж, після котрих дає вже собі волю до кровожерства. А чого б москалям не зразу винищити найактивніших думкою українців?.. Ні, вони тягнуть акцію знищення, оглядаючися на задні колеса свого державного воза. Значить, там, десь далеко за цим возом, є щось таке, що уповільнює їм винищування людей. І ось тепер Москва уже задерла ногу, щоб переступити поріг аж до того далекого. А цей поріг є Україна з її людьми… А як вона переступить і поріг і винищить оте далеке, чи й тоді вона даватиме такі права людині, як оце і йому, щоб користатися у камері сполукою світла і темряви і супокоєм перед тим, коли оформлюватимуть смерть? Чи і це не буде дане людині, і її обмежать до того, щоб убивати її там, де засплять? Даремне і безкорисне міркування.
(Продовження на наступній сторінці)