— Я теж піду з вами. Я не хочу нікого обіжати… Бо, коли хазяйка казала, що від чоловічих рук лисіють у чоловіків голови, а ви мене не потягли, то в мене не полисіє, а в вас у обох полисіють. Доля робить навпаки. Не попадеться вона кому треба, то її беруть ті, кому вона не призначена. І через те, щоб сужене нам не сталося, я хочу, щоб воно на скотині окошилося. Я мушу зробити собі найгірше… Я мушу скотину поглядіти за гриви і за хвости… Хе–хе–хе…
Сайко Олександрович глянув на його вовком і буркнув:
— Я ворожкам не завжди вірю, але нехай буде по–вашому.
— Тим більше… — провадив Парцюня, — що скотина не доживає до того віку, у якім людина лисіє, то й не страшно, коли вроки перейдуть на скотину…
Хазяйка з чоловіками не вийшла. І вони, минаючи візок із жеребцем, пішли просто до повіточки. Тут, всередині, боком до дверей стояла коло ясел прив'язана Вигра. Парцюня спитався:
— Що, ви її будете виводити?
Хазяїн сміючись відповів:
— Треба вивести. У повіточці можна спаровувати хіба що псів…
І зайшов, і через хвилину вивів сірої масті кобилу. Вона була і гарна, і супокійна, і тримала і шию, і голову бадьоро і бистро. Парцюня спитався, підходячи до її голови:
— Як її звуть?
— Вигра.
— Вигра? Яка чудна назва…
Виговорив, неначе луна, на хазяїнові слова, непроханий гість. І вся його увага була на чолці. І справді він помітив там між волоссям червоненький шматочок стрічки. І швидко простяг свою він руку до конячої морди і почав гладити, проказуючи:
— О, моя прекрасна конячка… Яка в тебе благородна голівка і який у тебе довірливий погляд!.. І де ви могли дістати таку чудову скотину?
І, намацавши вузлик перев'язу стрічки з волоссям, розгорнув чолку і переконався, що справді вона була відрізана. Гапуся не брехала. Тільки шматочок там тримався на волосинках чолки. І Парцюня, узявши між ноги течку, обома руками досяг шматочок стрічечки і виплутав. І потім, не дивлячись на його, упхнув його у кишеню свого пальта. І далі лівою рукою, вихопивши течку з–між колін, почав правою рукою так мацати по всій гриві, як він робив уже з чубами селян. А скінчивши мацання, відійшов убік та й знов заговорив:
— А стать яка!.. Царівна, а не конячка…
— Де там царівна?..
Ніби боронячи саму скромність, відказав хазяїн:
— Вона вже мала двоє лошат…
— Двоє лошат?.. Ніколи не сказав би… Ніколи!..
І знов підійшов до Вигри і почав плескати її по крижах, добираючися до хвоста. І, взявши хвіст посередині його довжини, завернув до себе і підхопив лівою рукою та й почав його розчерепішувати, не випускаючи течки з рук і примовляючи разом з цим:
— Їй–богу, хвіст такий пишний та чарівний, що, мабуть, знавці конячої краси його прирівняли б до мальовничого хвоста павички… Гарна конячка… Дай вам Боже, прийняти від неї ще й третє лоша, але вже таке гарне, як і мама…
І, не слухаючи того, що говорив хазяїн, повернувся до візка Сайка Олександровича та й наткнувся на господареву дружину, яка в руках несла австрійські обмотки від жовнірських черевиків, та й спитався її здивовано:
— Навіщо це ви їх несете?..
— Та ж треба кобилі хвоста обв'язати, щоб жеребець не покалічився…
І зараз же сюди підійшов Сайко Олександрович і взяв у руки обмотки і так їх потер пальцями, як ото колись на базарах терли селянки пальцями крам, вибираючи його на кохти та спідниці, і висловив своє побоювання:
— Ці обмотки для жеребця так само страшні, як і кобиляча волосня… Обмотаний хвіст цими обмотками треба так само загинати набік, як і необмотаний. Інакше я не пустю жеребця.
І хазяїн тривожно, але удавано зневажливо став заспокоювати Сайка Олександровича:
— Нема чого сумліватися… Я сам хвоста загну і триматиму… І що це з вами враз таке сталося?.. Ці обмотки я тільки й тримаю для Вигри… І ними я вже двічі обмотував їй хвіст: і перед Седиковим жеребцем, і перед Каптуровим… Якби не Вигра, то я б цими обмотками так само, як і люди, обмотував би собі калоші до черевиків…
І враз заторохкотів візок і заіржав жеребець, і перервав непорозуміння, яке почало було виникати в селян. Сайко Олександрович поспішив до свого коня. Він рвався від акації, аж саме дерево здригало і листям, і гілляками. А Вигра була супокійна, тільки й того, що, піднявши вище голову, дивилася на незнайомого зальотника.
Сайко Олександрович ухопив жеребця за гнуздечку та й повернув його разом з возиком до сіна і там його так тримав, аж поки він геть утихомирився і почав знов їсти сіно. Парцюня теж підійшов сюди і вклякнув до своєї течки, умостивши її на коліні, і щось там шукав і муркотів собі під ніс:
— Десь у мене був цукор… Десь у мене був… О, є. Слава Богу…
І, застібнувши знов течку, з цукром у правій руці підійшов до коня і простяг йому до губи, питаючи хазяїна:
— А як звуть оцього молодого?
Але хазяїн мовчав, дивлячись на Парцюнині витівки. Кінь дістав губою цукор і схрумав його, і почав водити голову за Парцюниною рукою, якою чекіст ловив конячу морду, щоб погладити її. І тільки аж тепер Сайко Олександрович понуро промовив:
— Його звуть Стуця.
— Що ж це за слово таке "Стуця"?
Запитався знов Парцюня, уже діставши і почавши облапувати чолку.
— Та це його моя жінка так називає, коли вранці дає йому з відра води… А по–настоящому його звуть Стукан…
— Стукан?..
Грива у Стукана була довга і густа. Такі гриви мають тільки огирі арденської породи. І хоч кінь сам був рудуватий, але вона була дуже темного кольору. Із неї поміж вухами на чоло і від чолки аж по холку звисали вниз трьохсталкові заплети, але без косників. А вся грива разом із заплетами перегиналася з шиї крутою дугавістю на зразок тієї хвилі, що під час великого вітру на березі моря перевертається через моли, і надавала дуже мальовничого вигляду усій конячій постаті, а особливо могутнім грудям і гінкому животові, що мав хупаво–сухорляву форму. Парцюня, спочатку помацавши заплети на гриві і мацаючи потім гриву, поглядав на хвіст. Він не помічав, що кінь зараз же прищулив свої вуха як тільки почалося мацання гриви. І вигляд у коня став зловісний.
Він уже нічим не був зацікавлений, тільки слухав Парцюню. Вуха його, щулячися, лежали нижче дугастості гриви. І голова мала вигляд не конячий, а якоїсь звірини, похожої на казкового гада, що, виткнувши голову із нори, цілиться вилетіти одним плигом на свого ворога. А вже коли чекіст лапнув верхньої частини хвоста, то кінь, прорізавши повітря пронизливо отрутним криком, а не іржанням, від якого може зворушитися і чуб, сковуючи морозом переляку: "І–і–і–і–і"… несамовито пацнув задньою правою ногою і вчистив Парцюню по стегні так, що навіть течка у його вилетіла з лівої руки. І він, простягтись на землі і ухопившись її обома руками, гріб судомно пальцями пил. А потім, звиваючись кружка на лівім боці і повзучи кружка, почав видавлювати із себе крізь тяжко зціплені зуби:
— Ох, ти ж курвої душі Стуця… Ох, ох… Контра… Прикличте швидше фершала… Привезіть… Ох, ти ж, пекельна твоя кров!.. Ох, ох, ох!..
І підскочив до поваленого Сайко Олександрович, і закричав над ним, ніби перелякано:
— Його звуть, бісової душі коня, Стукан, а не Стуця!.. Стуцею зве його тільки моя придуркувата жінка… Він, Стукан, бісової душі кінь!..
Та Парцюня, не перестаючи крутитися, стогнав божевільним стогоном:
— Та не Стукан, щоб ти кругом світа стукав!.. Не Стукан, а фершал… Гідра… Контра… Привези фершала!..
І Сайко Олександрович кинувся загнуздати свого Стукана, гукаючи до переляканих Мадесів:
— Пропав чоловік!.. Щось страшне. Мабуть, живіт пробитий… І не знаю, чи я встигну Онопрейовича привезти… І не знаю, що йому сказати, і він не знатиме, яку масть із собою захопити болящому…
— Та не живіт… Ні, ні… У–у–у… Кістка!.. Курва твоїй матері!..
Та Сайко Олександрович уже з воза, який почав добре котитися, ще гукав:
— Та заведіть кобилу в повіточку, щоб вона чоловіка не наступила в дворі!..
Та й пустив огиря на ввесь його тюпак. І гуркіт возових коліс, здавалося, трохи заспокоїв постражданого, бо він, скоцюрбивши ліву ногу, а праву витягши правцем, уже й не лаявся, а тільки головою крутив і клав одну щоку на землю, то знов повертав голову і клав другу… То підклав під щоку ліву руку, то п'ятірню правої руки. І ввесь час, стискаючи зуби, стогнав і сичав крізь їх. А Мадеси, завівши кобилу у повіточку, боязко з неї визирали, дивлячися, як лежала у їх серед двору незнайома людина.
Сонце на небі, мабуть, уже показувало дванадцяту годину, бо тіні від хати, повітки і від акації лежали на землі найкуцішими плямами. І скрізь на почорнілій землі по той бік і по цей бік Оникієвого Яру купки димків синенької пари хвилювали рівними та прозорими натовпами по обрію. А десь із далеких зарічків чувся самотній крик якогось дикого гусака, що, мабуть, відбився від табуна. І луна його крику розходилася по полях і гойдала сонячне проміння у теплі земних випарів. А обоє Мадесів стояли не витикаючися з повітки, і не йшли у хату, а дивилися зажуреними та зляканими очима на людину, що лежала і не вставала. Ну що, як умре?.. І обоє шепотіли і не рухалися від своєї скотини.
(Продовження на наступній сторінці)