І візник під'їхав однокінною бричкою. Парцюня, не питаючись за платню, вискочив на східець брички і, тримаючись за сидіння візникове і за ту залізяку на крилі брички, до якої припинають ремінний фартух, що накриває східцями ноги, звелів:
— На вокзал…
Візник ударив коня, і Хрещатик заклацав ще одним неспокоєм серед тисяч неспокійних людських і кінських ніг. А Парцюня аж тепер ускочив у бричку, сів і став застібати пальто, поклавши поруч себе течку.
Розділ дванадцятий
"Стуця"
Через те, що поїзди завжди спізнялися, то Парцюня приїхав до Брусового хутора аж на другий день о дев'ятій годині ранку. Ізлізши із станційної хури і підходячи до Мадесової хати, Парцюня помітив добру коняку, запряжену у візок і прив'язану до акації. І рішив, що оця вже готова підвода стане йому новою хурою назад, і поглянув із доброзичливим та злагіднілим настроєм по всьому хуторі.
Навколо садиби торішнє житище чорніло вогкою землею. Тільки акація та стежка коло хати зеленіли крайками своїх набубнявілих смужок. І хата мала вигляд смутний і непривітний. Особливо цей настрій дуже підкреслювало на хаті чорногузяче гніздо. Воно було напівзруйноване і розтягнене своєю руїною від гребеня до половини покрівлі. На мить у серці чекіста теж ворухнувся смуток. Але він був недовго. І мав таке саме значення для всього його нормального самопочуття, як і тіні хмар для становища всього дня. Хмари не беруться в рахунок, коли люди рахують дні. Через те Парцюня, порівнявшися з хатою, уже жив тільки потребою знайти ще якусь ознаку певної стежки до знахідки золота. Для його не важне було те, кому воно дістанеться: чи державі, чи йому, бо він добре знав, що той, який бере з криниці воду, може перший її і напитися і перший нею забризкатися і помочити свої руки.
Чекіст не пішов у хату звичайною утоптаною стежкою. А обминувши її, пішов поза хатою проз запряженого коня. Це був ситенький рудий жеребець з білою плямою на чолі. Він був розгнузданий і прив'язаний поводом гнуздечки до дерева. Перед ним лежав оберемок сіна, і він супокійно їв. І Парцюня, притишивши ходу, з увагою оглянув конячу чолку, гриву і хвіст. Селяни, як і морські хвилі, що викидають на берег і всякі відламки, і дорогоцінні речі туди, куди й не потрібно. Просто для того, аби їх знайшов звичайний дурень… Але ні в чолці, ні в гриві, ні в хвості чекіст не помітив жодної стрічки. І, обходячи причілок, щоб іти до сіней, він у причілкове вікно побачив двох селян за столом і жінку. Він тільки не вхопив оком, що у їх було на столі. Перед хатою стримів росішок для горшків. Але тепер на нім висіла пострьопана з ряднинки ганчірка…
І нарешті Парцюня постукав у сінях у хатні двері. І почув усередині ходу і голос:
— І хто воно тут такий?
І відчинилися двері, і молодий чоловік років двадцяти, блідий і зарослий поганенькою борідкою і вусами, став перед Парцюнею, який тепер спитався:
— Чи можна до вас у хату?
Але аж від столу почувся веселий голос:
— А чого ж не можна? Хата зроблена у першу чергу для хазяїна, а в другу для гостей… Хазяїн у хаті, а гості, як мають щось у кишені і не скажені, нехай заходять, будемо раді.
— Ой, Господи, хоч би був хазяїном чужої хати, а то ж ні, та ще й вивозить, неначе з попівського двору.
Озвалася жінка, пильненько оглядаючи Парцюню. Той селянин, що обізвався, сидів на лаві, спершись ліктями на стіл, застелений не дуже чистою скатертиною. І коло його правого ліктя лежав на рушничку порізаний на скибки хліб, а посеред столу стояла миска з печеним салом. Селянин був одягнений у піджак з такого сукна, з якого на Україні селяни шиють собі свитки. А штани на нім були з грубого полотна, пофарбованого бузиною. І холоші зараз при халявках черевиків підв'язані були мотузками. Селянин був довгобровий, з моложавим обличчям і теж з вусами і нестриженою чорною бородою. На лаві поруч з ним лежав його солом'яний бриль.
А жінка, русявенька і невеличка, в косинці, а не в очіпку, сиділа супроти його, одягнена в кохту і спідничку — і полотняну, і бузинову. Видно, вони щось випивали, але, побачивши, що хтось іде проз вікна, сховали випивку страха ради іудейська. Самогон владою заборонявся, треба було купувати "риковку". Але через те, що Бог високо, а влада була ще далеко, то селяни ще могли гонити його собі на втіху та на розвагу… Все це з одного погляду Парцюня змикитив і, скидаючи свій міський бриль і кладучи його супроти вікна на лаві теж, заговорив:
— Прийміть вже і мене у кумпанію… Я лишній не буду.
І на лаві розстібнув свою течку, витяг пляшку горілки та й поставив на стіл. А селянин з чорною бородою, побачивши таке, вигукнув:
— Ну, Мадесе, тепер стій… Пропало твоє місце!.. Воно для нового придсідателя… Сідайте ось на стільці, та нехай наша кумпанія буде такою густою, як і ті лози, що люблять вовки!
І Парцюня, не роздягаючись, сів на табуретку дуже витерту і стару, яка стояла перед столом.
— А відкіля ж це вас Бог несе?
Спитався уже той, що впустив Парцюню. Та Парцюня, незважаючи на питання, звернувся до чорнобрового, попрохав:
— Відкубріть…
А потім уже до того, що питався, почав оповідати:
— Та я оце іду у справі вашого учителя, Маздигона… Та щось сталося з возом… саме напротів вас. І візник уже ні за що не схотів далі їхати. Та й вернувся в Насачів… А я бачу, що коло вашої хати стоїть коняка, і думаю собі: а дай зайду, та нехай мене відвезуть, якщо далеко до школи. Дурно людині не буде. Заплатю.
І озвався чоловік у тім піджачку, що із того сукна, з якого шиють селяни собі свитки, але уже без всякої іронічної приправи:
— Ні, чоловіче добрий… Ви змилили. Візок і моя конячина тут не на те, щоб когось кудись возити. Мене хазяїн, Мадес Овсійович, попрохав приїхати та злучити мого жеребця з його кобилою… Оце на те я тут, як бачите. А до Маздигона відціля ближче, як рукою подати. Залюбки дійдете й пішки.
— Е–е–е… Про що нам сперечатися? Нема про що. Ось на столі стоїть наша розрада і наша злагода. Ану лишень, товаришу, чи як вас звуть?..
Парцюня, перервавши мову, запитався суконного піджачка.
— Сайко мене звуть, а по батькові Олександрович. Це щоб наші не забувалися і там, де людей глитають і хвамилії не питають…
Відповів селянин і, взявши пляшку, вдарив дном об ліву долоню, аж пробка бренькнула об стелю і зробила там мокрий знак від горілки. І Парцюня не витримав свого захоплення та й вигукнув:
— Ну, ви вже, мабуть, у селі найперший по горілчаному ділі!..
— Не вірте своїм очам. Он сонце на ввесь світ гаряче, а нікого ще не спекло, і наші батьки нам про це не розповідали…
Парцюня аж нестямився. І удаючи, що він страшно провинуватився, став прохати, схиливши до Сайка Олександровича свою голову:
— Потягніть мене за чуба так само, як учитель тягне школяра… Нехай я знаю, як помилятися перед статечними господарями…
I селянин здивовано промовив:
— Та що ви, пане–товаришу… Та ж ви ще не випили і по чарці і не закусили з дороги, щоб ото я вас та зобижав… Ні, ні. Так не годиться…
— Ну, коли ви мене не хочете, то ж я смикну за чуба вас… Та не тільки вас, а й господаря… Дайте–но мені випити по чарці.
І попрохав:
— Ану лишень, хазяєчко, знайдіть нам стаканчик чи чарчину.
І налив у подане біленьке горнятко, і простяг до хазяїна:
— Випийте, господарю, щоб лошата родилися у ваших кобилок і щоб у вас не переводилися ніколи й жеребці, ще твердіші від гетьманської булави!
Мадес Овсійович випив і, скривившись, почав закусювати. І коли вже Парцюня всіх обчастував і сам випив, навіть не закусивши, то зараз же і пригадав:
— Не схотіли ви мене скубнути за чуба, то потягне за чуба хазяйка… Ануте…
Та й похилився до неї. А хазяйка:
— Хіба це таки так і треба?
— А треба. Без цього ми не будемо і приятелями.
І хазяйка, сміючися, узяла Парцюню правою рукою за чуба і зараз же, пустивши, промовила:
— Від мене ви ніколи не полисієте, а від їх може й голова облізти.
І чекіст, ніби від великої приємності, загигикав і схопився на ноги:
— А давайте, Сайку Олександровичу, вашу кучму, якої ви, мабуть, ще від Різдва не стригли, нехай я вас покараю, що ви від свого права відмовилися мене карати…
Той ні в сих, ні в тих, і ніби в жарт, і ніби почуваючи повинність, якої він не розуміє, трошки нагнув голову, дивлячися скоса на Парцюнину руку. І Парцюня обома руками обхопив селянинові чуб і, перебігши пальцями від тімениці аж до потилиці, геть його облапав… А потім і хазяїна, і наприкінці зупинився перед хазяйкою. І в чекіста мигнула думка, що чоловіки часто жінок хапають за коси і б'ють. І жінки між собою теж не раз водяться вручки і хапаються до голови… А найвиразніше йому заясніло те, що жінки частіше миють голови, ніж чоловіки. І він зітхнув, а далі, засміявшись, сів на своє місце та й проказав до чоловіків, ніби тішачись перемогою:
— А свого чуба я вам не дам, щоб не облізла голова…
Сайко Олександрович був понурений і сидів мовчки. Видно, йому Парцюнині штуки не сподобались. А потім він, рішуче кашлянувши, почав уставати із–за столу, кажучи:
— Ну, хазяїне, ходім до скотини, бо мене дома будуть ждати і лаяти…
Всі встали, встав Парцюня і, взявши течку, говорив:
(Продовження на наступній сторінці)