Парцюня від уваги аж витягся на своїм стільці через стіл, узявшись за його обома руками, і очі його сповнилися пристрасті і несамовитості хижака, який лапами відчув теплу здобич. І притис недосвідчену душу:
— А у вас свідки є на це?..
Гапуся, трохи помовчавши і повівши знесилено по підлозі очима, ніби щось там бажаючи наглядіти, яке б їй могло помогти, і не знайшовши, сама почала без нічиєї допомоги:
— У мене немає свідків… А якби ви хотіли переконатися, що я не брешу, то могли б поїхати до нас у село і подивитися Вигрі на чоло. У неї, мабуть, є досі та червона стрічка. Бо я вирізала її не всю ножничками, а тільки з грішми вузлик. І чолки нігде не підрізувала… Там немає кому виплітати, щоб не було стрічки.
Парцюня, відкинувшись на спинку стільця і мовчки, видно, щось почав міркувати, не спускаючи із дівчини свойого блискучого погляду. Гапуся важко дихала. І нарешті він запитався:
— А де ж ви взяли ножиць, щоб відрізати стрічку на голові коняки?
— Зайшла до тітки. Вони саме працювали на городі. І я ввійшла у хату і зняла із цвяха ножички коло вікна. Там висить і мірка, щоб мірити крам або якесь шмаття перед пошиттям одежини.
— Так то так, але ви мені казали, що додому не заходили і до тітки не заходили, а тепер кажете, що заходили… Отже знайте. Ви украли гроші у Маздигона, але мені жаль вашої недосвідченості, і я вас все–таки відпускаю додому, щоб надумалися і очистили свою совість та й призналися, що ви украли у Маздигона гроші. Я не буду вас викликати, а ви самі прийдете і признаєтесь мені. І я вас судити не буду. А як не признаєтеся, то ви попадете під суд і за те, що ви, згадавши коняку Вигру, утягаєте у справу і наймолодшого Брусового сина, Мадеса… Ідіть і не забувайте про тюрму… та й не говоріть нікому про це, що ми тут із вами говорили, бо вже із допру повік не вилізете… Ідіть, я буду ждати вас цілий тиждень, щоб ви самі прийшли, а ні, то я вас викличу. І вже тоді розмова з вами буде дуже, дуже погана…
І Гапуся встала і похитнулася. І трошки постоявши, поволі вийшла із кімнати. А Парцюня, вирядивши її поглядом переможця, припав грудьми до столу і почав записувати на папері швидко і нервово. І враз почувся стукіт у двері, та такий міцний, що Парцюня аж здригнувся, навіть не міг зразу сказати щось про дозвіл чи про не дозвіл, як відчинилися двері, і вихилився через поріг гепеушник у військовім одязі та й спитався:
— Чи оту громадянку, що вийшла від вас, можна пропустити?
— А хіба у неї немає перепустки?
— Ні, немає.
— Випустіть…
І двері зачинилися. Та Парцюня уже не писав. Він, провівши обома руками по тімениці, неначе пригладжуючи волосся, узявся за край стола і задивився на ґудзик Сталінової тужурки на патреті. Але вся чекістова вистать говорила, що той ґудзик ні до чого, що не там цікавість тієї людини, що зветься Парцюня.
Рік тому, коли Овсій Брус утік із лікарні, Парцюня зазнав багато турбот, не через те, що там щось із людиною сталося, бо і в катів таке буває. А через те, що він випустив, як він гадав, певну нитку до того, щоб найти золоті гроші. І це його мучило аж до самого того часу, коли вся таємна екзекуція над українськими видатними людьми у самім народі була закінчена. А вже коли він рушив до Москви із справозданням про свій район, то він рішив, що справа із Брусовим золотом пропаща. Але справа із справозданням у його в Москві вийшла так, як говориться у нашій приповідці: "Не так склалося, як ждалося". Його Єжов через тиждень просто витурив на Україну із тією метою, про яку ми вже знаємо. І їхав він із Москви тоді дві доби, і не спав за цей час ні хвилинки, і лаявся, що так поволі повзе, бісової душі, поїзд. Його тіпало майже як у пропасниці: найшвидше приїхати і конче знайти золото, що зібрав за все своє життя старий дурень… Та як? І він надумався заїхати просто до Маздигона і вже аж відти їхати до своїх обов'язків…
І в Маздигона він узнав, що Гапуся сповіщала фершала про Бруса, який умирав у полі, і що і її нігде не знайшли: ні в родичів, ні навіть десь мертвої. І Парцюня тоді ж упевнився, що вона у Києві у молодого Бруса по слову того, що умирав, і за його гроші. І Парцюня там же, у Маздигона, утворив собі план поведінки, як до Гапусі присікатися. Він її не знав у вічі, щоб хоч приблизно можна було догадуватися про таємні можливості її натури. Але певний був, що вона може спробувати і відпекатися від себе: і я не я, і хата не моя. І таке на самім початку могло б ускладнити всю операцію і нашорошити молодого Бруса, і через то можуть ляснути всі його мрії і запобігання. І він змусив фершала за допомогою Паркома написати ось такого листа, якого Гапуся читала і з яким ми уже знайомі, і який дівчину поставив перед чекістом на всю її життєву постать.
Тепер чекіст сидів схвильований і задоволений, що мета опинилася вже в його на мотузку, і тільки треба зараз цей мотузок безнастанно намотувати, не випускаючи з рук кінця, і вже паном ситуації буде він, Парцюня!.. Але Гапуся і жінка Брусова у цім мотузку перед об'єктом його мети все ж були передостанніми вузликами. Значить, найбільші і найтрудніші до розв'язання. І от їх треба ізолювати від Бруса… А для цього він уже зараз по приїзді від Маздигона вивідав усі пружини поетового життя. Він узнав, що після смерті батька Іван Брус став страшно нервово хворий і що всяка згадка про батькову смерть його приводить до плачу, і що якби не його жінка, Олена Щоголова, яка уже працювала повноправним лікарем у Олександрівській лікарні, то він давно б уже умер. Бо він навіть не міг через недугу працювати на посаді. Парцюня узнав, що вона спочатку і Гапусю положила в лікарню для аборту, а після його влаштувала її в цій самій лікарні служити санітаркою. Він узнав, що Іван Брус має собі квартиру на вулиці Леонтовича, число 28, і що квартира складається з однієї кімнати і кухоньки… І що в кімнаті живуть вони обоє, а Гапуся живе у кухоньці, бо приміщень у Києві страшно тяжко знайти.
Для зібрання всіх цих відомостей він відвідав і Спілку письменників, і багато перевірив житлокоопських канцелярій. І був в Олександрівській лікарні на нараді "партячейки".
Вся справа тепер скупчувалася в Гапусі. Треба її перелякати, і вся родина Брусова піде шкереберть. Гапуся у їх житиме і щодня підточуватиме їх становище. Вона зможе бачитися з Парцюнею десь щовечора… І тут він згадав про те, що коли він був у Маздигона, то йому не прийшло і в голову побачити Мадеса. А це треба конче зробити… Бач, Гапуся узяла десять золотих карбованців просто на чолі в коняки!.. Якби це він узнав раніше, то вже давно б спромігся побачити Іванового братуху. Виходить, що треба їхати знов туди, і може, він там, на місці, узнає і не такі ще ознаки і про золото, і про те, де воно пробуває…
І він зачаровано схвильоване отупіння перервав і поглянув на шафу… І зараз же встав і кроком людини, якій страшно дорога кожна хвилина, опинився коло неї і відчинив. У шафі висіла одежа: цивільні костюми і пальто літнє і зимове. А з правого боку, на боковій стінці, на цвясі висіла сіра шинеля, і під нею червонів коміром чорний мундир. Під одежею внизу стояло дві невеличкі і гарні шкіряні валізки жовтої шкіри. Мабуть, десь реквізовані. І він мерщій відчинив одну і витяг з неї пляшку "риковки", що була вже відкубрена. І повернувся з пляшкою до стола і, поклавши її в течку, дбайливо зачинив…
І дивно. Він збирався їхати в село, а перед його очима то виникала, то згасала постать Гапусі, неначе в його душі була найголовніша турбота про неї… Її пухкенькі щоки і трохи розтягнений рот з тоненькими губами, і сірі, по дитячому заклопотані очі вабили і солодко бентежили. Він зітхнув і, вернувшись до шафи, надів літнє пальто захисного кольору і чорний бриль та й зачинив знов свою одежу… І довго ходив по кімнаті, заклавши обидві руки в кишені пальта. Він не мав клопоту, що хтось зайде до його із службовців, бо це була і його мешкальна кімната, і його робочий офіційний кабінет. І його праця ішла незалежно від загальних чекістських справ. Він певний був удач. Через те вся його істота пробувала у смузі переживань вдовольнення, похожого на відпочинок, який може переживати кожна людина тільки у своїй кімнаті… Він був пригрітий затишністю і розкошуючим егоїзмом… Йому тепер дуже хотілося побачити знов Гапусю і то якнайшвидше. І рішив викликати її зараз же по приїзді із села, не чекаючи і того кінця тижня, якого він призначив для каяття її.
І нарешті, схаменувшись, узяв із столу свою течку і вийшов надвір. Ключ цьовкнув у колодці і твердо замуляв у кишені його штанів. Із сіней і із воріт садиби обидва вартові чекісти його пропустили, віддаючи військову пошану.
Парцюня пройшов на Лютеранську і почав спускатися на Хрещатик. Люди його випереджали і йшли назустріч, щоб минати його, але він на їх зневажливо не звертав уваги. Сонце стояло над Києвом ясне і не пекуче. І здавалося, що воно є вершок велетенської шкляної бальцанки, яка сходилася конусом угору і якої дно зроблене із київських будинків і зелених смуг живих дерев. І що ті люди, які безнастанно ішли по Хрещатику і в один бік, і в другий — це самі Парцюні та ті, яких Парцюні допитують. І що іншої волі для людей немає, не було і не буде, крім оцієї шкляної посудини, повної людей, які один одного тягнуть до відповідальності. І він загнув матюка і приспішив свою ходу. І на розі Лютеранської і Хрещатика він зупинився і став удивлятися у натовп: і в напрямку Васильківської вулиці, і в напрямку до Дніпра. І нарешті він рвійно витягся і гукнув:
— Візник!.. Візник!.. Гей, сюди, візник!..
(Продовження на наступній сторінці)