І він мимохіть оглянувся. У авті були по боках лавки і в задку одна. З правого боку задка сидів чорнявий міліціонер і вдивлявся в сутінки пильно на дорогу і видко прислухався: На колінах у нього лежала рушниця і він її тримав обома руками, а його товариш, присадкуватий міліціонер, тримав теж обома руками рушницю, тільки що вже між ногами сторч, неначе палицю, поклавши голову на руки, і солодко спав. Його сопіння носом так безжурно одбувалося, що чорнявий міліцай позирав на нього вряди-годи з напруженою неприхильністю. Нерадько відчув холод і став шукати коло себе своєї свитки. Вона лежала в його ногах. Він зараз же надів її, і зараз же хотів сісти і собі на лаву і став відповідно рухатися, та чорнявий гостро завважив: "Сидіти не можна ні на лаві, ні так, щоб тулитися спиною до кабінки. Лежіть. І то тільки або на правий бік, або на лівий. Лежати ні ниць, ні горілиць не можна". Нерадько ліг. І, щоб затамувати в душі своє образливе становище, почав мацати руками навколо себе, чи немає при ньому часом і Кобзаря. Та чорнявий знов з досадою і роздратовано прошепотів:
— "Тільки будете ворушитися, чорт би вас узяв, то я негайно так вас заспокою, що будете заказувати й двадцятому".
В’язень подивився інстинктивно на присадкуватого, а той собі мирно спав. Чорнявий же, вловивши погляд Нерадька, роздратовано штовхнув сонного міліціонера своєю рушницею і звелів: — "Ану вставайте та підіте заляжте у вівсі над дорогою, коло межі, та швидше". Штовхнутий кинувся: "Що, га, залягти там"? І зараз же встав і, взявшись за переньчата авта, скочив на межу, а потім потяг і свій кріс до себе. Він загуркотів. Це розлютувало чорного і він знову завважив: "Та не гуркотіте ж ніби, щоб нас почули... і не засніте там, бо цілу ніч простоїмо дурнісенько"! А той, уже ідучи межею, говорив собі під ніс, але так, що чули й ті, що були на авті: "Неначе я йду на тік стерегти від курей намолочену пшеницю, де справді можна заснути. І то таке говорить, аби говорити"... А потім чути було, як над шляхом зашелестів овес і видно було, як темна постать присадкуватого упірнула в гущину. А той, що сидів на авті і тільки пильно слідкував за ним, побачивши, що товариш зник, заговорив тоном ображеного обвинувача:
"Ніби не засне? Засне. Така морда, що на шиї тільки й теліпається аби спати Оце недавно він і на варті спав". І, поглянувши знов у ніч на мовчазні вівса і ніби отямившись, знизив голос: "У камері сиділо щось із двадцять штундистів, а йому доручили їх глядіти... І він, так само спершись на кріс, задрімав, а потім похитнувся і рушниця впала додолу. Він же замість того, щоб узяти її в руки, безжурно нагнувся до неї, ніби церковний сторож до ковіньки і ліг під дверима камери спати. А рушниця лежала собі осторонь. Тоді один штунда крізь очко в дверях своїм паском від штанів виудив рушницю і нею розштовхав сонного. Каже не засне... Засне підлої душі ледащо"... І замовк. Нерадькові одлягло од серця. Він почув себе на цім світі, тут вночі під вербою між сонними нещасними селами якусь рівноправність людяносте, з тим, що пішов вартувати над шляхом, і з тими штундами, які не втекли з камери, а збудили сонного вартового і віддали рушницю, врятувавши його від воєнного суда... Із цим, що оце сидить з ним на авті і нервово реагує на оточення. Відчув і зараз же, підвівши голову із свого лежання, спитався так само просто, як і міліціонер, осуджуючи свого товариша: "Вибачте, товаришу, мене дуже турбує, де мій Кобзар, бо це тільки й розради в мене в турботах"... Але як колись із шкільним інспектором, так само і тут помилився хлопець, що людяність, блиснувши з серця, засяє на авті між його душею і душею тієї людини, яка привикла арештовувати своїх земляків нізащо і возити днями і ночами у балаклейську тюрму, аби потім уже розвозити їх по сибірах, по колимах, по соловках, а інших то й супроводити на той світ… Помилився, бо міліціонер свою людяність стріпнув, неначе якусь ганебну охлялість, і гукнув придавленим, але зловісним голосом:
— Ляж і не писни, і так лежи, як я тобі вже раз сказав!
І на авті настала тиша між двома людьми. Верба стояла з правого боку машини і половиною своїх гіляк схилялася над нею, а кінцями звисала нижче від крис автових перенчат, ніби вона хотіла свої віти з розпуки звісити аж у темряву земну.
Нерадько дивився боком крізь гущавину верби і там у просвітах галуззя блищали живі зорі на темних клаптиках неба. Із степу, з-над просторів повних вівса не чути було жодного звуку. Нічне повітря своєю рухомістю все перейшло в тишу. Бо ті птахи, що цілий день були в ньому, покинули повітря і перелетіли під хатні стріхи, і в ще цілі повіточки, і в гнізда серед рогози над болотами, і посідали на землю під полукіпки, і під покоси ще не зв’язаного жита. Цю тишу Нерадько чув своїм лежанням і чув, що це та тиша, серед якої деспоти поволі слабнуть, здаючи міць своїх нервів потужному сну, а ображені душі ширшають і наливаються розпачливим завзяттям для останньої сутички з гнобителями.
Але Нерадько, знаючи це, був у розпачі, що він не має ґрунту для боротьби, що він в руках совєтського урядовця, до чийого серця немає стежки нічому людському, навіть тоді, коли цей урядовець і покаже щілину до живого ще чуття. Бо держава і він уважає його каригідною кволістю. Нерадько почув своє нещастя, яко совєтського громадянина, який тільки потрібен на деякий час державі, а не держава йому, і який знає, що ця сама держава поводиться із своїми людьми, неначе свиня з тією їжою, що в неї в кориті. Вибирає з’їсти спочатку те, що смачніше, а решту або зовсім не їстиме, або тільки пожвакає брудним рилом і помочить тягучою слиною, гай покине лежати на дні корита, поки наймит або невільник не викине спаскудженого у гній. Нерадько вже пересвідчився, що совєтська вдасть винищує найперше найрозумніших, а між ними нищить тих, що одверто стають ділом чи словом проти неї. А потім уже добирається і до тих, що ніколи не виявляють себе нічим супроти влади ні за владою. А що до найнижчої верстви населення, то і там відкручування голів ведеться тим самим методом. Причім воно ведеться широко і без жодних обвинувачень, а просто через те, що прийшла черга. І таким чином совєтська власть себе навіки забезпечує від жодних нарікань і повстань. І мого героя знов аж затрясло нервовим морозом. Він давно знав, що ця машина діє скрізь: і серед Гепеви, і серед міліції, і серед партії, бо внизу державної піраміди не мусить хтось бути розумніший за вершок її... За державну купку, яка сидить в Політбюрі. Нерадько знав, що прийде черга і на чорнявого міліцая, який його так немилосердно образив; і на присадкуватого, не за те, що він розумний, а за те, що він дурний. Бо совєтська влада не вірить і дурості дурнів. І якби обом цим сторожам про таке сказав, то вони негайно такого арештували б і віддали б тюремщикам та катам. І Нерадько розпачливо рішив, що коли справді трапиться нагода тікати, хоч і провокаційна, то тікатиме. А там хоч і недовго буде на волі, то зате хоч один день, хоч одну годину, а таки буде на волі!
Зашелестів овес, видно проліз їжачок, а на Цвітковій загув поїзд і стало чути рвучку ходу паровика до станції Ладимировки. А небо вбік Кам’янки було торкнуте яснотою першого подиху літнього досвідку. І ніби все це підсумовуючи, міліціонер звелів:
"Шофере, дайте задній ход до шляху"... Із кабінки почулося шарудіння, а потім кашель і нарешті авто рушило по межі споришем, мокрим від передранкової роси. Машина, вийшовши на шлях, справилася на Балаклею і стала. Міліцай притуливши праву руку до рота, почав напівголосно гукати: — "Кирченко, Кирченко!.. От натура стареча, видно таки заснув. І їдь з такими ловити бандитський елемент. Спить, як зарізана, іродова кров"! Тай взяв рушницю, і притуливши приклад до грудей, а ствол трохи піднявши над автом, вистрелив. Із вівса вилетіла луна, єдиний птах цієї ночі, який мав у крилах таку швидкість, як далекі сполохи блискавки. І обрій галаснув на ввесь степ широкими перлинами такого гуку, неначе лет великої падучої зірки. І саме під цей гук із вівса вискочив і Кирченко. Він тримав у лівій руці рушницю, а правою протирав очі і силкувався щось казати, але в нього виходило із уст щось похоже на "ур..." і на "мир..." і більше нічого. І чорний його товариш не дав тим диким звукам оформитися в якесь слово, проговоривши розгнівано: "Про сон хочете говорити, годі, наслухався вже. Затуліть рота та сідайте там швидше. Шофери, рушайте помалу"... І авто рушило на Балаклею.
* * *
Небо вже добре рожевіло на сході, але сонце ще не сходило. І всі ташлицькі луки сивіли від роси та туману. Над ними недалеко в полі, під самим селом, стояв хутір, на диво ще не зруйнований: криниця в дворі, хатка і повітка, а за хатою широкий горб з трьома полукіпками жита, і тополя між ними над садком і всім подвір’ям. А внизу коло воріт у двір друга тополя торкалася ранішнього леготу то одним боком височини, то другим. І по ній проходив дзенькіт руху то в тій купці листя, то в іншій. Обидві вони рожевіли так само, як і схід.
Але радісний блиск лугових вод вирізняв обидві тополі на тлі поля, неначе невидані своєю величиною і красою дві свічки. Або швидше два дивовижні пломені тих свічок, які були закопані в землю, аж по запалені ґноти.
І ось до цього хутора і приїхав однокінним візком чоловік, і коло воріт спинив коняку. Зліз із юза та відчинивши двір, в’їхав туди. І, покинувши коло повітки віз і коня нерозпряженого, підійшов до хати і постукав у вікно. Із хати зараз же вийшла жінка, років 45, яка впізнавши гостя і не привітавшись з ним, спиталася: "Що це вас так рано принесло"?
(Продовження на наступній сторінці)