— А це що за книжки? — спитався... Та Ніна скочила з лежанки і гаряче вигукнула: "Не беріте, не беріте, бо то мої книги, я з ними в школу ходжу"!..— "Ну добре, дівчино, ходи, ходи",— одповів міліцай. І кладучи книгу на ту саму купу, з якої взяв. "А в вас що це в головах"? — звернувся він вже до Нерадька... Та той мовчав і не ворушився. Він чув серцем, що з халепи не викрутиться і що холод, який розпливався по всім тілі, кинув у голову іскру свідомості того, що краще вже нарешті пропасти, хоч би і по-дурному, аби тільки не бути нещасною звіринкою, якій люди кидають то шматочок хатнього затишку, то роботи з окрайцем хліба, то сховок на якийсь час у клуні, чи в повітці. А природа ніби у змові з нещасними колгоспниками йому кидає, коли він у неї шукає допомоги, або теплого місця під скиртою проти сонця, або тільки затишку від холодного вітру, та ще спокою у спогляданні її просторів. І всім тілом почув, що не буде ні говорити до своїх напасників, ні слухати їх наказу. Він чув, що буде нерухоміший і безвольніший від усякої колоди, і що за це, як і буде йому заплатою смерть, то вона буде жаданою всім серцем і кожною цяточкою тіла. Він мовчав, а міліцай, висмикнувши йому з-під голови Кобзаря, передав його тому міліцаєві, що тримав на плечі рушницю, а сам, звернувшись до Нерадька, знов спитався: "Що ви хворі, чи що, що не встаєте? Ану вставайте та кажіте, що ви за оден"?
Нерадько ж абсолютно на це не Зреагував, неначе на річку пливак, яку тільки що переплив і на березі думає про суху путь, простелену перед ним. І через те він дуже яскраво в своїй свідомості відзначив, що Скакун, витягти шию, з закам’янілою увагою спостерігає і його, і міліцая. І навіть здавалося, що симпатія спостерігача на боці полоненого. Але це була єдина мить і Нерадькові знов стала рости в серці холодна млость непритомносте. А міліцай казився: "Ну, вставай, бо негайно зведемо так, що вже ніколи не схочеш лягати"! Нерадько мовчав. І той міліцай, що взяв з рук чорного товариша Нерадьків Кобзар і передав його Скакунові, тепер підійшов до Нерадька. А чорний, глянувши на нього, моргнув бровою, і обидва разом ухопили лежачого за ліву руку і рвонули з місця. Нерадько впав на діл, застелений соломою, так незрабно важко, немов мішок повний піску. І потім зараз же почув, як з очей біжать без плачу гарячі сльози від почуття безсилля і безмежного горя. Але вже вороття не було, аби якось зменшити свої муки. І він ждав ще тяжчих ще з лютішим завзяттям і ще з дурнішим розпачем. "Ач, собача душа, занатурюється. За дурнів нас узяв! Ану вставай, бо нам нема часу з тобою тут побачення справляти!" — крикнув чорний і вдарив ногою в бік мовчущого. Удар був швидше для застрашення, бо болю не відчув ударений. Але інстинктово відвернув голову набік і на мить угледів коло припічка тоненькі Нінчині ніжки. Вони тремтіли з переляку. І почулася її голосненька мова, повна почуття жалю і сліз, які десь накипівши в горлі не давали їй до ладу говорити:
— "Дядечки, не бийте їх, вони у нас тільки в’язали... Вони тільки допомагали, не бийте їх... Вони вже нікому не будуть допомагати, вони підуть собі від нас і в себе дома не будуть нікому помагати... Не бийте"! Та мати, що невідомо коли сіла скраю припічка і тепер обіймала однією рукою головку дівчини, а другою собі втирала сльози, бренькнула дочку по губах і промовила зниженим голосом: "Мовчи отам, не твоє діло, мовчи, як нічого не тямиш"! Але на них звернув увагу тільки присадкуватий міліціонер, що, подивившись з цікавістю на дівчину, одвернувся ніби зітхнувши тоді, коли чорний нічого не бачив і не чув, крім своєї жертви, бо, міряючи її очима, звелів Скакунові, який, здавалося, теж нічого не помічав: "Ану беріте його за одну ногу, а я за другу та витягнемо бісової душі стерво з хати... Він думає, що сприсне з мушки. Нє, брат, твої штуки тебе не врятують від тієї, що дивиться на тебе з холодної ями!"
І вхопив Нерадька за праву ногу, бо Скакун його вже за ліву почав тягти від столу до порога. І коли вже на порозі опинилася Нерадькова спина, підбіг присадкуватий міліцай і, підхопивши голову арештованому, поміг його перепровадити в сіни без особливих перешкод. Та чорний знов таки обізвався на таку допомогу: "Нехай би, собача душа, гуркнула головою, хоч раз та добре, ніхто вас не просив помагати"...
А вже, коли Нерадька несли від сіней до вантажного авта, він почув у всім єстві незвичайну легкість і глянув на небо, що від заходу в чорну ніч було переписано червоними смугами того сонця, яке вже було цілою своєю половиною по той бік землі.
Ці смуги над ним гойдалися так, як у вічу гойдаються речі у тієї людини, що їде човном по високих хвилях широкої ріки. І побачив Нерадько той вершок вишні, на якім сиділа ворона. Тепер чорного птаха там не було. Він, мабуть, полетів туди, куди напевно повезуть і арештованого невмолимі слуги теж чорної та диявольсько-хижої сили, до якої кожний крук так стосується, як до апокаліптичного звіра кожна шерстина на його шкірі. І коли висаджували Нерадька на авто, то Скакун опинився в нього біля самої голови і прошепотів йому над вухом: "Скочиш із машини, як будуть везти Шохиновим яром і біжи праворуч лугом"...— і зараз же ударивши Нерадька в бік, гукнув: "Га, проклята душе, будеш каламутити тут воду"? Колись під час таких оказій народ завжди збігався подивитися, не кажучи вже про дітей. А зараз жодна душа не рипнула дверима з сусідніх хат, що були на одшибі, і жодна дитина живими сірими чи карими очима не зустрічала і не випроваджала тієї події. Навіть Софія не вийшла щось сказати бідоласі, і видно не пустила на вулицю і донечки.
Глава четверта. Благання там, де не треба
Цього вечора і колгоспні конюшні принишкли над Гайдамацьким яром, яким протікала якась болотняна річечка у Гнилий Тикич. Вся Попівка була переписана ним через луки аж до Ташлика. У двох свіжо збудованих конюшнях, що рівнобіжно йшли від селянського вигона в степ, було повно коней. А третя на найвищім піднесенні горба, ще тільки була зіпнята на стовпи, і коло неї цілими Днями тесали сокирами майстри та кричали селяни, возячи із села дошки, лати, крокви та стропи з поламаних клунь, хлівів та льохів. Вся ця рухлядь скидалася на купи, з яких уже собі брали майстри матеріал до вподоби. Між конюшнями стояли вози: один повний свіжого сіна, а другий порожній. З його щаблів звисали сінинки і поодинці, і горсточками, цим засвідчуючи, що в йому було сіно, але вже скинуте у якісь ненаситні ясла. Майстрів теж вже не було, і вже з полів перестали приїздити скотиною. Тільки всередині чувся ритмічний хрумкіт заспокоєних коней та часом чухання зубами боків якогось коняки аж бренькала шкіра. У прогалині між конюшнями над Гайдамацьким яром Скакун запрягав коня в однокінний віз і сам собі говорив:
"І то бісової душі хомут який тугий, і супоні як слід не стягнеш. О слава тобі, Господи, тепер закрутимо... А було ж колись, що прийдуть до людини, зроблять обшук і як нічого не знайдуть, то поставить людина могорич і справі кінець: ніхто не арештує. А тепер... Розсобача душа, просто вибирає, мов курей на заріз. І як уже вибере то й кінець: не одмолишся, ні одпросишся. Чи в тебе витрусять що-небудь, чи ні — однаково. Раз прийшли, то пиши пропало. Прощайся не то що з рідними або товаришами, а прощайся з душею. Бо скільки потім не шукай, не знайдеш... Мов задимить, мов за водою піде... Нє, комуна людини не зробила... Нє, нє, і той, що людину пустив на світ, дав їй в душу щось таке, через що людина очевидячки й не краде, і для того, щоб когось набити, то вигадує якусь приключку. Он що! Значить совість у людини є. Бог людині совість дав... Он і я пропаду к чортовій матері, а визволю, врятую, хоч мене і чекістом зробили... Ні, хлоп’ята, батьки мої і діди мої, і прадіди мої молилися Богу, не грабували людей... хіба, що якась неправда вклюнеться, то тоді вже... О, тоді вже начувайся"! Тут він, пристібнувши до гнуздечки вожжину і одійшовши трохи набік, подивився на свій візок. На йому було покладено в драбини соломи. І з одного боку з-під соломи виглядали дві борінки такі, з яких складають цілий ключ штук у п’ять і тягають однією конякою вслід за сіялкою. Над конюшнями уже були сутінки, хоч на заході ще небеса і рожевіли.
Але на самім дні в яру, кудою протікав струмочок, було цілковито темно. Тільки верх правого його боку досить ясно позначався відблиском ще рожевої далини. І враз звідти, де було найвидніше, розпачливо закричав заєць: "у-а, у-а, у-а", неначе дитина-немовля, коли раптом опечеться. І цей заячий крик сумно-тужливою луною прокотився над яром аж у село. Скакун здригнув і якось первою виплигнув на віз і шарпнув за віжки коняку: "Но-о"!
Кінь рушив, а заєць по той бік яру кричав: "У-а, у-а, у-а"... Це означало, що ніч випустила в степу своє хижацтво до розбою та злочину, і те означало, що ніч ніколи не була чутливою охоронницею безневинно-слабосилих істот, які із лютого дня завжди справляють думку у той бік, звідки витикаються зорі, пройнявши світлом глибінь нічної темряви.
І коли Скакунів кінь мав уже повертати за ріг конюшні, аби рушити на яр, перед ним раптово з ярової темряви вийшла жіноча постать і підняла перед конем угору ліву руку, крикнувши стишено: "П-ррр"!
(Продовження на наступній сторінці)