Кінь схарапудився і шарахнувся вліво так, що і сідець мало не злетів з візка. Крім того, поява жінки у білій свитці, запнута по-дівочому білою хусточкою, на Скакуна війнула дивною незвичайністю, аж тіло отерпло від холоду, і він ще раз натяг віжки. І коли кінь цілковито заспокоївся, Скакун подивився на жінку. І та, ніби цього й чекала, заговорила: "Полікарпе, чи ви знаєте, чи ні, як мені дорога моя добра слава у наших людей? Але я прийшла вас прохати... Я ще ніколи з ніким у такій важливій справі і так пізно не була наодинці"...
Тут здивований Полікарп, упізнавши дівчину, заворушився і удавано співчутливо вимовив:
— Звичайно, Арсеня Горобчика в рахубу брати не треба...
Це зачепило Кужелівну, мабуть, дуже дошкульно, бо вона враз аж задихалася і стали у неї слова вириватись напружено і поодинці. Здавалося, вона від сорому або втече, або знесилено заплаче:
— "Еге ї... Справа у мене... Я з ним ніколи не говорила про важливе... І ви знаєте, чого він відсахався від мене... Бо я... Бо мене через те саме люди обминають".
І Скакун знову заворушився на возі, і щось хотів говорити, але дівчина, крок відступивши назад, провадила своє вже впевнено, перебивши його намір:
— А тут знов при всіх, при людях, сказали на весь лан: "Етой номер не пройдьоть". Неначе я справді прийшла до того матусівського чоловіка, аби в його ласки чи доброго слова запобігти... Ви того тоді й не згадали, що я на тім тижні помагала Теклі Вовківні; а ген аж на тім — помагала Кривому Мотюбурі вулички бити на спізнених буряках... Та загалом, чи хоч один день на лану так проходив, щоб я нікому ніколи не помагала? Помагала кожному, бо мені жаль своїх людей, бо їх ніхто не шкодує... Всі їх мають тільки за... За робочі руки, якими державі заробляють хліб. А я між людьми найшвидше роблю, це всі знають, і знають те, що моє серце найдурніше, і що мені шкода беззахисних, таких, як я. І я пожаліла... Щоб я з цього місця не зійшла, коли брешу. Я пожаліла і того чоловіка, і стала йому в допомогу.
Та Полікарп несподівано скочив із воза, і тримаючи віжки в руці, рушив до неї. Але Мархва швидко відскочила вбік і, ставши, на такій відстані, на яку він уже не міг досягти, не пустивши з рук віжок, заговорила:
— Не підходьте, я дуже, дуже вас благаю... Послухайте, навіщо ви його арештували? Це ж ви за те, що я йому помагала. Щоб мене уже обминали не то люди, а й собаки десятою вулицею... Врятуйте ту людину? Ви кажете, що я вас врятувала, нехай і так, але ж ви мене заженете на той світ тим, що так вийшло, ніби я стала черв’яком, за який риба хватається і опиняється на залізі... Врятуйте його і виженіть з нашого колгоспу, і я його бачити не покваплюся, аби тільки моє серце було спокійне, що та людина через мене не пішла на муки"!
І в цей момент завила собака в тім самім місці, де кричав розпачливо заєць. Мабуть, юна його з’їла й завила. А темрява була однієї чорноти і в яру, і над яром. Собака ж вила дедалі все моторошніше, мабуть, в її вічу стали ті кістки, що біліють удень в яру, серед дощових вимоїн, перемішані з тими, які їх гризли. І може якраз собака, це усвідомивши, і так розпачливо завила. Її голос виходив із безвісті і пропадав так само у безвість. Цю пустку собачого світу і давало відчути моторошне виття. І, мабуть, співчуваючи звіриній розпуці, переписала весь яр летюча зірка і розсипалася іскрами серед вечірньої темряви, далеко від того місця, звідки чулися звуки виття. І зірчин лет ударив по тім самім болючім місці у Скакуна, що і звірині звуки, бо зірка теж виникла із безвісті і зникла туди.
О, невгамовна і самонастатня безвісте нашого буття!
Як ти безумно моторошно впливаєш на те єство, що має спроможність відчути тебе, але не має спроможносте відчути за твоєю повнотою невідомосте нічийого великого серця, яке і людей пускає на світ і ними турбується!
І ніби в відповідь настроєві степу Мархва спиталася:
— І вже його одвезли в район?
— Ні, одвезуть зараз після півночі, а тепер вони стоять у полі під Гатаященою вербою: ще когось хотять вловити. Тудою ходять наші хлопці до дівчат у Ташлик... Ех, Мархво, Мархво, плакатимеш ти за мною, та буде пізно. Бачиш на візку дві борінки? — І він показав рукою.— Отож, як узавтра люди про них заговорять, то говоритимуть про моє діло, а зараз... Ти чуєш, як виє по той бік яру, ото моя доля!
І він вискочив на візок і підібрав віжки. Кінь рушив. Але Скакун його здержав і, обернувшися до Мархви, сказав ніби байдуже, та в словах чулася тривога: "Варто було б їхати назустріч своїй долі з доброю сокирою, або хоч із залізним шворнем, а я їду з голими руками"... І враз Мархва рушила з місця до воза і ту руку, що вона тримала під свиткою, яку тільки тепер Скакун помітив, простягла до нього. В руці був величезний ніж-колодач:
— Візьміте хоч це, коли немає кращого.
— А це чого ти з ним? — здивувався Полікарп, беручи за носок ніж лівою рукою, а потім вже взявши за держак правою, замахнув ним для проби і знов сумно, з глибоким болем сказав: — Ех, Мархво, Мархво, будеш ти ще за мною плакати і тоді згадаєш, що не було потреби нагадувати про козацьке діло. А все ж таки, чий ніж?
— Та це ж наш... Тоді, коли ви підпалили хату і я сонна вискочила на двір. Це було торік восени; я тоді цим ножем калину стинала і калину повісила над віконницею, а ніж застромила за шалівку теж над віконницею. І коли я вискакувала з хати, то вхопила чогось із собою той кетяг калини, який я нарізала, і цей самий ніж,— одповіла Мархва.
— Но!.. прощай, моя дівчино... Я те зробив не по злобі.. Але так, чи інак, я вже й не знаю, чий номер не пройдьоть,— сказав Скакун, засовуючи ніж у солому і пускаючи віжки коняці, яка швидко рушила в яр. І стояла Мархва у білій свитці неначе привид і слухала, як по той бік яру затихали колеса однокінного візка. І коли їх зовсім стало не чути, вона втерла очі хусточкою тай пішла проз конюшні полем, десь ніби до Шиянової хати. Але чого ж вона пішла плачучи? Невже пророкування Скакунове отак навідлі і сповнилося. Прийшла з ножем, аби оборонитися на випадок напасти, і віддала його своєму ворогові, повіривши тільки почуттю власного серця. І те, що він не питався навіщо вона принесла свій ніж, і те, що він взяв від неї ніж, не кажучи навіщо,— вкинуло між ними обома зворушливо ніжну таємницю. І хоч би таємниця та не створила нічого реальнішого, але почуття про спільну мету для оборони занедбаної людської правди, яке об’єднало зараз обоє людських сердець,— утворило те, що Мархва пішла плачучи додому. Утворило більшу реальність за всі можливі інші.
Глава п’ята. Благородство перемагає
Коли Нерадько гуркнув на дно вантажного авта, він кілька часу лежав нерухомо, майже без пам’яті. Хоч і не можна було сказати, що він ударився об щось головою. Але коли підвів голову і глянув на світ, то побачив, що авто стоїть за селом на межі, в якої з обох боків неміренно широко, і оком неохопно повільно коливалися достигаючі вівса, а над а втом звішувала віти величезна верба. Він упізнав її. Нераз колись із батьком, ще малим хлопцем їздив у Рохмистрівку на базар і вона все оставалася праворуч від шляху, а коли він якось спитався батька: "Що це за верба?", то батько відповів: "Гатаящина". Цією відповіддю він тоді цілком задовольнився. А зараз він, її впізнавши, подумав: "Чого ж вона Гатаящина? І чого це якраз під нею зупинилося авто"? Крізь її гіляки було видно і церкву, і село. Він церкву бачив і близько від хати Шиянової облупану з порозбиваними вікнами і страшно обдертим сіро-жовтим цегловим стовбуром. І, мабуть, тоді, коли він гуркнув на дно машини, то і сонце впало за землю у якесь огненне озеро, хлюпнувши на весь захід неба вогнем, що зараз плямами та смугами стікало назад над чорною землею і світило на церкву. У банях були повибивані вікна; і якраз крізь обидві бані вогненна небесна пляма світилася через всю довжину села, серединою тієї чорної велетенської тіні, що теж падала на все село, від кам’яного церковного стовбура. Здавалося Нерадькові, що діра у двох банях наскрізь утворилася раптово од якогось пострілу, саме тепер, коли він лежав непритомний у авті і крізь неї розбризкане світло хлюпнуло з небес на все село, неначе з простреленої голови кров. А те, що фраза Скакунова: "Етой номер не пройдьоть" і те, що він шепнув на вухо, коли висаджував на авто, про втечу,— Нерадька просто придавили своєю суперечністю. І йому здавалося, що і його прострелено так само, як і церкву, і що із нього кров тече, похожа на важке вечірнє світло заходу. І він не має сили щось ясне навіть подумати через утворену непевність, не то що ще щось зробити. І у всім його єстві зашуміла тривожно кров, а в ошелешеній голові серед думок замигтіло слово "провокація".
(Продовження на наступній сторінці)