— Про мене, Лідо, заводь і тут вкупі з вчителькою таке пристановище, — сказала мати. — В нас молока доволі. Я не шкодую й не боронитиму тобі: братимеш, скільки схочеш. На якийсь там місяць найму за свої гроші дві бабі.
— А ви, Лідо Андріянівно, таки заїдьте до мене згодом, побачите, зацікавитесь і нам станете на підмогу, — говорила Маруся на розставанні. — Сподіваюсь вас до себе доконечно!
Ліда мовчала, похнюпившись, і легенько зітхнула: вона напевно знала, що упертий батько не пусте її до Марусі нізащо в світі, коли він раз сказав це.
Минуло чимало часу. Ліда перенудилась, перепечалилась, помарніла й зблідла на виду. І засумувала. Маруся аж влітку якось ненароком завернула до Гуковичів і знов запрошувала Ліду до себе на якийсь час або хоч на часок, щоб вона подивилась на пристановище й придивилась до порядків. Ліда попросилась в батька, але батько гримнув на неї сердито й не дозволив їхать.
— Та пусти-бо! Нехай поїде та хоч розважить себе трохи, — оступилась мати за Ліду. — Ти ж бачиш, як вона нудьгує та нидіє без діла! Ти ж бачиш, що їй все гіршає, що вона худне й тане, як воскова свічка! Нехай трохи провітриться.
— Одчепись! і не говори, і не мороч моєї голови. Нехай сидить вдома та не рипається. Так буде краще й для неї. Час усе переможе, все знесе й звіє, як порох на дорозі, і всі ті дурості щезнуть і зслизнуть.
— Ба нехай таки поїде! Не держать же її, неначе на припоні взаперті! Вона ж не дитина! От візьму та й не послухаю тебе, та й пущу її в гості, — промовила мати.
— Не вигадуй! Я гаразд знаю людське серце. Не давай йому волі та принадки, не потурай йому, то воно і вгамується, — сказав батько вже з криком невдоволення в голосі.
— Та й я знаю досвідом і своє й людське серце, але я добре пересвідчилась, що не завжди й не кожне серце можна вгамувать. Не до лиходіїв же та душогубів вона поїде, — змагалась мати.
Почалось, як і повсякчас, сперечання та змагання. Батько вийшов з дому й зараз покатав верхи на поле. Мати звеліла наймитові запрягти коника й дала дочці дозвіл поїхать до Марусі на часок.
Ліда поїхала. Маруся, й її сестра, і стара мати були такі раді Лідиному приїздові, що сливе знесли її з повозки на руках. Маруся одіслала погонича з кіньми назад додому й наказала через його, щоб не присилали коней, бо вона сама привезе панну додому через якийсь час.
Ліда пробула вже чотири дні в гостях і трохи побадьорнішала, посвіжішала, неначе одходила, як квітка на дощі після довгої спекоти. Вона ходила в дитяче пристановище, кмітила за всім, до всього придивлялась. Дітей назносили й понаводили мало, бо селяни все не йняли віри панам і ніби щось заздрівали. Одлучених од груді немовлят щодня приносили тільки три молодиці. Більшеньких дітей було десятеро.
Одного ранку Ліда вийшла в садок, а звідтіля пішла на прогулянку по квітнику та зільнику. Ранок був ясний, тихий. Сонце підбилось височенько вгору. Після тучного наглого дощу вночі земля одвологла. Одвологло й повітря. Усякі лікарські зілля й квітки в квітнику посвіжішали, неначе набрались живущої та цілющої сили. Квітки цвіли, зілля зеленіло. Вогка земля парувала. Повітря пропахалось духом резеди, левкоїв, важким духом зільника, ромашок, кануперу, м'яти та рути. Десь з-за тину легкий подих вітерця заносив гострий, наркотичний дух цвіту кропиви та бузини. Повітря пахло, аж душило. Бур'яни неначе дихали чадом. Голова в зажуреної дівчини аж морочилась од важких пахощів в вогкому повітрі.
Вона підвела голову, зирнула на подвір'я й побачила, що в двір в одчинену браму в'їжджає поштовий візок, а в візку сидить Яків Кирикович Уласевич. Ліда трохи не зомліла. Од важкого духу, од чаду пахощів та од несподіванки в неї закрутилась голова.
Яків Кириковнч вглядів її, мерщій зскочив з візка й попростував до неї. Ліда зблідла і, коливаючись на ході, неміцною ходою пішла до його назустріч, спинилась на кільки ступенів од його, а потім раптом кинулась, з нестямки припала головою до його плеча й стиха заплакала. Уласевич підвів її голову й швидко й гаряче цмокнув її в щоку.
— Я за все знаю. Нічого мені й не говори, — промовив він стиха, озирнувшись на візок, котрого одначе було не видно за кущами бузку. — Ти будеш моя! Ніхто й ніщо в світі нас не розлучить, хіба одна смерть. Ми житимемо в парі, хоч би твої батьки й не дали своєї згоди на наше одруження. Житимемо й невінчані, бо ти призначена мені якимись потаємними силами неба й землі. Я напитаю собі службу десь інде, не в цих краях, а далеко од батьків, од знайомих і візьму тебе з собою. І ми одружимось і житимемо вкупі.
— Ти хочеш завезти мене крадькома, потай од батьків? тобто викрасти мене? — спитала Ліда, трохи опам'ятавшись.
— Ні, серце! Я просто-таки поїду до твого батька й матері, попрошу, щоб вони тебе пустили зо мною й поблагословили нас, — сказав Яків Кирикович.
— Мій панотець зроду-звіку на це не пристане! Він упертий, дерзкий та міцний на вдачу. Що він раз постановив, що задумав, того він не зміне ніколи, доки й його живоття. Треба нам передніше побалакать з матір'ю. Мати багато здатливіша од батька, щиро мене любе й спочуває до нашого кохання. Може, вона й сприятиме мені в цій пригоді й пусте мене з тобою. Принаймні я певна в тому, що вона не зважиться мучити мого серця й заважать нам в наших замірах.
— Наприкінці літа або з початку осені я прибуду в Деркачівку до твоїх батьків сам, без сватів, як напитаю собі службу десь далеко, певно, на Кавказі. Південні краї надять мене, поривають до себе мою душу, бо я їх люблю по своїй природженій вдачі: я, бач, трошки поетичний на вдачу, — сказав Уласевич.
Серце в Ліди взрушилось од палкого й щирого кохання молодого хлопця. Вона обняла його русу голову й вп'ялась устами в його високе гладеньке чоло.
— Я заздалегідь даю тобі своє певне слово й обіцянку їхать з тобою хоч би й на край світу, аби нам вдвох жити вкупі й не розлучаться ніколи до кінця нашого живоття. Я отут в Деркачівці незабаром занидію, зачучверію, як трава в спеку. Я тутечки до решти знікчемнію. Цвіллю та бур'яном заросте моя голова. Марно пропаде та моя просвіта, котру я придбала не без труднації й напруги. Життя моє буде тут неприємне й важке. Мама й тато раз у раз тільки те й роблять, що змагаються або сваряться. Мелася з чоловіком не мирить і так само все лається. Я заздріваю, що Мишук її не любе. Мишук і Мелася попередили нас і вихопили в нас наше щастя, нашу долю, та й дурнісінько, бо й самі не живуть в згоді та в щасті. Без путящого діла я тут, мабуть, незабаром занидію або й збожеволію. Ходжу та світом нуджу часом без ніякої думки в голові, мов неприкаяна. Я тутечки буду не варта навіть оцього помічного зілля, бо й воно стає комусь на поміч, на ліки. Оці гарні квітки принаймні тішать та звеселяють чиїсь очі… а я…
— А ти ж, моє серце, хіба не звеселяєш людських очей своєю красою, своїми ясними очима? Хіба ж ти не звеселяєш мого серця? Я тобою тільки й живу, тільки й дишу. Ти для мене усей світ закрасила, неначе розсипала по йому квітки для моїх очей. Ти ж найкраща квітка! Ти ж окраса цього пишного квітника! — перебив її молодий хлопець.
— Я тепереньки не варта отого бадилля на городі, бо й з його є якась користь для людей. Оті хмарки, що пливуть в синьому небі, і ті вартніші за мене, бо вони десь розіллються тучним дощем, поллють суху землю, принесуть вогкість на ниви та левади, дадуть родючість та плодючість. А я на всьому світі неначе зайва, бо нема з мене користі ні собі, ні людям. Дармує моя просвітність, до котрої я стільки доклала праці. Мама оце присилувала мене вишивать вже третю подушку на нові канапи, а мені ця робота не дуже приємна, бо я маю потяг до книжок, до науки. І полегкості для себе не жду ні од чого в цій глушині, а усяке силування мені не подобається.
Рипнули на ґанку двері, неначе заскрипів немазаний віз. З дверей вигулькнула й залисніла на сонці сива голова Марусиної матері, Ганни Прохорівни. Ліда одскочила од Уласевича й похапцем попрямувала до ґанку. Попліч з нею пішов тихою ходою й Яків Кирикович. Стара мати прикрила очі долонею зверху, придивилась до гостя стемнілими очима, впізнала його й радісно привіталась. Незабаром вернулася з дитячого пристановища Маруся з сестрою. Яків Кирикович хапавсь у дорогу. Усіпосідали на ґанку на лавках, побалакали з півгодини, і гість раптом підвівся з лавки й попрощався.
— Я оце зрання виїхав з дому, бо хапаюсь в Березань. Там прокинувся дифтерит на дітях і ще якась пошесна слабість на дорослих людях, їду, щоб докладно дізнаться за це все й стати до рятунку, — говорив доктор на прощанні й побіг до хвіртки так швидко, неначе хтось гнався за ним.
Ліда стояла на східцях ґанку ніби в чаду. І кохання, і запашний та душний опар з землі запаморочили їй голову. В неї думи неначе повились туманом та мрякою, через котру невиразно визначувалась неясна надія на якесь таке велике щастя, якому й міри й ціни не могла вона скласти.
Через тиждень Маруся одвезла Ліду додому. Ліда посвіжішала на виду, стала жвавіша й веселіша. На її чолі неначе вияснилось, як на небі після довгої негоди та сльоти. Смуток та журба зникли з очей. Блідота щезла з лиця. Уста знов стали червоні, як калина. Очі заблищали, заграли, як було колись давніше. Вона неначе перебула якусь важку слабість і одужала одразу. Мати була рада такій зміні.
— А ба! — казала вона Андріянові Кириловичеві. — Я ж тобі казала, пусти її до Марусі, нехай трохи повештається між людьми, розваже себе в товаристві, то вона й одійде, як одходе в дощ прив'ялена в спеку та сушу квітка. От вона й одійшла! А ти, бач, все по-своєму гнеш і мене ніколи не слухаєш.
(Продовження на наступній сторінці)