"Вона любе сама їздити й поганять коні, неначе будлі-який москаль гусарин. Якось раз трапилась їй така пригода. Прочула вона од людей, що до однієї тутешньої сусіди удови хуторянки часто навідуються на хутір офіцери з лагеря, бо в тієї панїї дві гарні дочки. Вона дізналась за це, знайшла причину, щоб поїхать до тієї незнайомої панії буцімто купувати поросята. Вона вкинула в повозку мішка й покатала на хутір без погонича. Купила вона двоє поросят, побалакала з офіцерами, намилувалась ними й верталась додому. Але на шляху, коло самого рову, повозка наскочила колесом на горбок, підскочила та й перекинулась. Мішок з поросятами покотивсь у рів. Полетів туди й її капелюш. Підвелась вона з землі, закинула за вуха розпатлане волосся й мусила лізти в рів доставать поросята й капелюш. Після недавнього тучного дощу в рові стояло аж зелене багно. Вона влізла туди, витягла мішка, достала капелюш, задрипалась по коліна, обляпалась трохи не по шию. Поросята з ляку кувікають. Тоді вона давай підіймать повозку, але напружувалась довго, аж кректала, і нічого не вдіяла. На щастя, нагодився якийсь чоловік і підвів візка. Приїхала вона додому, уся обляпана. Отець Яків як углядів, то тільки руки зняв до бога!"
"Ото каторжний! І за це досвідчився звідкільсь! — подумала Надежда Мокіївна. — Не такі-то дурні провінціали, як мені здавалось!"
"Цій дуринді здається, що вона красуня навдивовижу! Але яка ж вона красуня? Очі витрішкуваті, як у сови, рот, як курінь на баштані, зуби, як лопатні, ще й до того вона низькоока та кислоока, неначе перепічайка; голова в неї завжди неначе кудлатий кужіль, а на потилиці все теліпається якесь кубло з одіржин або з пачосів. В цієї ледачої хвойди розум не в голові, а на язиці та в губищах. А їй здається, що вона найрозумніша од усіх".
"А ти, паскудний губань! Чи тобі ж пак цінувать мою красу? Тобі, поганому безусові? В моїх очах є такі чари, що як на кого пильно подивлюсь, то одразу й причарую й прилюблю до себе".
Вона аж скипіла, аж нестямилась і зопалу вхопила чистий конверт, що лежав напохваті, згорнула лист і всунула його в конверт. Помста й ревнивість забили їй памороки. Вона була зла на доктора, що він залицяється не до неї, а до Ліди, спохвату навіть забула, що було писано за Ліду й доктора, але й за неї, вхопила перо й почала черкать адрес: "В село Деркачівку, високоповажному добродієві Андріянові Кириловичу Гуковичеві…"
Аж дописуючи адрес, вона несподівано схаменулась й опам'яталась.
"Ой, ненько моя! Що ж це я роблю? Це ж я посилаю виказ на доктора й Ліду, і на саму себе… Оце була б встругнула штуку! Отой зателепуватий паскудний вухань зовсім забив мені тяму в голові".
Надежда Мокіївна достала з стола чистий листок паперу й написала до старого Гуковича лист, змінивши руку й підбираючись під тон старої досвідної та поважної людини, котра напевно знає, де його Ліда бачиться потаєнці з своїм коханцем, і застерігає батька.
"Будьте обережні! Оце посилаю вам клаптик листа, писаного до мене за вашу Ліду й доктора Уласевича. Наглядайте за Лідою добре, доки ще нічого поганого не трапилось. Палка любов завсігди буває скажена й безглузда, не тяме, що робе, і може допровадить і до лиходійства, і навіть душогубства. Спиніть загодя Уласевича й молоденьку Ліду на тій стежці, котра згодом може завести цих неміркованих та нерозсудливих людей і до лиходійства, а може, й до проступства", — так скінчила свій лист Надежда Мокіївна.
Потім вона одтяла ножицями клаптик од фершалового листа, де мова мовилась за Уласевича й Ліду, приклала цей клаптик до свого листа, надряпаного чудними буквами, ніби якимись ієрогліфами, приліпила марку й одіслала через наймитчука на пошту.
Приїхав отець Яків і вглядів на столі свіжий не пом'яшкурений конверт.
— А це до мене лист з пошти? — спитав отець Яків, вглядівши на столі конверт з написом.
— Ні, не до мене! Це Яковові Вербицькому, — сказав батюшка придивившись. — Як цей лист сюди потрапив? Мабуть, помилка поштаря? Але ж це тільки конверт. А де ж лист? Це вже ти попоралась і вийняла чужий лист та й… надісь, і прочитала, — по сільському звичаю.
— Атож! Я сама помилилась та й роздерла конверт. А тепер ніяково вже вертать назад. Я той лист вкинула в грубку й спалила. Де на пошті не запірвуть "Якова", то й пруть того "Якова" до тебе.
Через день до Андріяна Кириловича смерком принесли з пошти лист та газети. Він розгорнув лист, хапком перечитав його й одрізану дописку. Під листом підпису не було. На дописці, на клаптику був підписаний фершал Яків Вербицький.
— Анонімнийлист од когось на Ліду… Овва! Погана справа! Теклю! а ходи лишень сюди та прочитай оці шпаргали, — гукнув він на жінку з кабінету.
Прийшла важкою ходою й Текля Опанасівна. Вона була низькоока й начепила на перенісся сині окуляри, трохи не притулила листа до лампи й перечитала його вважливо, не хапаючись, неначе цідячи слова й рядки.
— Я цього й сподівалась вже давненько, — сказала вона спокійно, — але хто б оце написав оцей лист? І звідкіль він посланий?
— Мабуть, пише якась духовна особа, бо писано в поважному моральному тоні: усе в його мова мовиться про мораль, про доброчинок, злочинок, лиходійство, навіть за проступство.
— Мабуть, дрижипільський протопоп, бо лист скинувсь трохи на проповідь. Певно, пішла вже по селах поголоска за Ліду, пішла чутка за її одвідинн до Матушевських і вже заскочила й до його. Спасибі, що застерігає нас зачасу. Це застереження треба мати на увазі. Он куди воно вже зайшло! Яків Кирикович людина чесна, статковита, поміркована. Мені здається, що він не повинен би занапастить і запагубити нашу дитину, — говорила Текля Опанасівна.
— Говори! Не запагубить! Він людина чесна й розсудлива, падкує коло лікарського діла. Це правда. Але палке кохання буває сліпе, а часом і безглузде. Воно може накоїть багацько лиха. Треба б Ліду якось одлучить од його; треба роз'єднать їх, та ще й таки зараз, не гаячи часу! — вже не казав, а ніби гукав Гукович на всі покої.
— Адже ж і я колись ходила на одвідинн до тебе потай од мами, бо гаряче й щиро кохала тебе, і вийшла за тебе проти її бажання й волі.
— Але ж Ліда не може вінчаться з Яковом Кириковичем, бо вона ж йому рідня! Ти за це, мабуть, і забулась! — гукнув Андріян Кирилович.
— Ох мені лихо! Я на це чомусь не зауважила! Що ж оце вийде з їх кохання?
— Може вийти те, на що натякає оцей старий бородань в своєму листі.
— Не кажи-бо так! Погана в тебе манорія! Як тільки зайде мова про будлі-якого батюшку, в тебе інших слів ніби й нема, тільки — патлач, кудлань, бородань, неначе ти пошився в штунди, абощо. Гляди лишень! Ще скрізь піде поголоска, що з нашої оселі пішла штунда по селі.
— Але ж що нам діяти? що чинить? — гукав Гукович на всі покої.
— А що ж діяти? Не пускать Ліди до Марусі та й годі.
— Але, як на мій погляд, тим часом за це не треба нічого казать ні Ліді, ні навіть Меласі, щоб вони до якогось часу нічого за це не знали. Може, воно перетреться, перемнеться та й так минеться й забудеться, — промовив батько.
— Чому ж то не казать Меласі? Не клопочіться за Меласю, бо Мелася вже все дочиста чула й знає, — залепетала Мелася, вскочивши прожогом в кабінет.
— А ти вже й чула? — спитав батько.
— Ще б пак не чула, коли ви розмовляєте за секрети нищечком так, що все чуть по всіх покоях. Я й не підслухала, бо як я одчинила двері в прихожу, то все дочиста було чуть аж туди, за що ви балакали.
Мелася сказала не всю правду: вона таки спинилась в прихожій на якийсь час та й доти підслухала, доки старі згадали за неї. Аж тоді в неї терпець увірвався, і вона вискочила, як козак з маку, та з нестямки шусть просто в кабінет на цікаву розмову!
— Ви Ліду приборкайте таки одразу, бо оті сьогочасні вчені лібералки не дуже-то церемоняться: не вважають ні на що в світі й ладні визаконити й знищить усякі закони й звичаї, скрізь заведені з давніх-давен, ніби якусь непотріб, трухлятину та гнилятину, як вони кажуть, — аж репетувала з злістю Мелася, мабуть, через те, що сама потаєнці любила Якова Кириковича й була ладна зрадить свого Мишука хоч і зараз для його брата.
— Як же ти її приборкаєш? Якби вона була курка, то я взяв би ножа, поклав би крила до порога та лезом і пообтинав би їх, щоб не дуже високо літала. А з паннами та ще й вченими інша справа: в їх хвоста й крил нема, — сказав батько.
— Забороніть їй їздить до Марусі, забороніть бачиться з своїм любчиком, то вона незабаром за його й забуде, — промовила Мелася.
— Ой не забуде, коли щиро любе! — сказала мати, пригадуючи, як вона колись любила Андріяна Кириловича й виходила до його в Києві в Царський садок сливе щовечора на розмову.
— Ба забуде! Мине якийсь час, і та палка любов прохолоне, зслизне й зсякне, як дощ на піску, що зараз вникає в грунт, бо все ж на світі холоне, навіть розпечене залізо, — лящала Мелася.
— Але людське серце не залізо, не сплоха воно й прохолоне. А муки, а сум, а туга! — сказала мати й стиха зітхнула. — Ой божe мій милий! Що ж це в нас скоїлось так несподівано й негадано!
— Є чого бідкаться! Мені аж чудно. Але чи так, чи інак, а з лібералками справа погана: вони нехтують людськими звичаями й звуть їх забобонами, ще й піднімають їх на глум та смішки, — лепетала Мелася,
В кабінет несподівано вступив Михайло Кирикович. Усі замовкли й ущухли.
(Продовження на наступній сторінці)