— Я поїду до брата й скажу йому, щоб він не збивав з пантелику Ліди, — сказав він в тон переднішої розмови Меласі.
— А ти це звідкіль дізнався про наші секрети? — спитала Мелася.
— Гарні секрети, коли ти за ці секрети так потаємно репетуєш, що аж за ворота чуть через одчинені вікна. Не чув їх хіба той, хто не хотів чути або кому вуха позакладало. Я стояв на ґанку в флігелі й недоброхіть вислухав ваші секрети, бо твоє галасування, мабуть, було чуть аж на всю оселю, а може, аж до Панасенкової садиби. Спитай в Панасенка, то й він, надісь, знає за це. На мене аж страх найшов.
— Чого це на тебе страхи напали? — спитала Мелася, вирячивши з дива очі.
— Того, що вчора в каші я бачив зарнятка отрутної собачої блекоти. Недурно ж ти сьогодні довго спала, сливе до півдня, і встала з червоними очима.
— Перехрести лоба! Що це ти верзеш? Яка там собача блекота в каші, та ще й отрутна? Чи не сам ти наївся собачої блекоти? Меле таке, неначе справді наївся собачої блекоти. Видно, що і в тебе голова половою напхана, як каже Надежда Мокіївна про своїх батюшок.
— Що це за знак? Тепер усі молоді жінки репетують, що в їх чоловіків голови напхані половою. Чим же то напхані ваші великорозумні голови? — огризався Михайло Кирикович, котрому вже давно остогидла опришкувата й криклива Мелася.
— Та годі вам змагаться! Он треба міркувать за щось поважніше, а не за те, чим в кого голова напхана, — обізвалась мати. — Міркуйте лишень, що нам робить з Лідою, доки вона десь никає по парку та не чує? Киньте своє сперечання на другий час!
Ліда в той час гуляла в садку, а потім сіла на ґанку й здалеки чула, що в покоях трапилась якась спотичка між ними, бо почалась голосна розмова, навіть змагання й галасування. Ці разуразні крики так їй осточортіли, що вона зумисне одмикувала од їх і тікала в садок. В той час горнична вскочила на ґанок. Ліда спитала в неї, що там скоїлось в покоях? Чи не трапилась якась шкода в покоях або в оселі?
— Та там, панночко, хтось прислав панові листа за вас та за доктора, якийсь бородань, чи патлач, чи піп, чи що. Я дещо чула, та не все второпала. Хтось пише до пана, що буцімбито ви змовились з доктором десь стикаться та бачиться, чи в Марусі Матушевської, чи що; та пан кажуть, що ви й доктор вже пристали до штунди, то вони через це й бояться, щоб за вас по селі поговору не було.
В Ліди швидко закидалось серце. Вона постерегла все й догадувалась, який то лист принесли батькові. Увійшовши в покої, вона на часок спинилась у світлиці й звідтіль чула останню розмову: її взяла цікавість, і вона не втерпіла й несподівано ввійшла в кабінет.
— Це в вас розмова за мене й Якова Кириковича? — спитала вона й одразу зблідла на виду.
— Та еге ж! — обізвалась Мелася. — За вовка промовка, а вовк у хату! Ось хтось пише потаємного листа за тебе, виказує на тебе, що ти нібито потаєнці бачишся з Яковом Кириковичем в Марусі.
Ліда зблідла, аж пополотніла. Взявши в руки листа й одтяті ножицями два клаптики, вона швиденько перебігла їх очима й поклала на стіл.
— Цей лист писав не бородань і не патлач, а безпремінно писала духовна особа, тільки не бородата, хоч і кудлата: писала його Надежда Мокіївна Ладковська, бо вона має якийсь свій інтерес, чимсь сама пришпиляна й притулена до цієї справи… — обізвалась Ліда якимсь пригнобленим голосом, неначе вона шепотіла нишком, а не говорила.
— Але ж чи вона писала, чи хтось інший, а то, мабуть, таки правда, що ти змовилась з Яковом Кириковичем бачиться в Марусі й їздить туди на одвідини не до Марусі, а до Якова Кириковича? — спитав батько. — Це тобі, як молодій панні, не личить! Нечля!
— Та хоч би була й правда. А що ж робить, коли ви сливе випихаєте його а свого дому? А мені тільки й радощів, що побачиться з ним та побалакать про щось путяще, за наші громадянські справи, — сказала Ліда, вже опам'ятавшись.
— Я не проти того, щоб ти балакала з ним за ваші усякі просвітні та громадянські справи. Про мене! Але навіщо тобі було змовляться та зумисне їздить на одвідини буцімбито до Марусі, але й справді задля того, щоб бачиться з Яковом Кириковичем? — сказала мати.
— Якби ж пак ви вдвох балакали там в Марусі тільки про громадські справи, то за це було б байдуже нам усім, — вставила своє слівце Мелася.
— А кому яке діло до того, за що ми вдвох балакали? Ви натякнули йому дуже виразно, щоб він не їздив до нас. От він і їзде до Марусі, щоб перекинуться в цій глушині живими словами з просвіченими людьми. А мені завжди цікаво послухать їх розумну розмову, — сказала Ліда, сівши на стільці. — От Маруся задумує на жнива завести денні пристановища для малих дітей і в себе в хуторі, і в нас на селі, щоб молодиці не носились з дітьми в поле. Ми й радились за це.
— І охота ж тобі морочиться з чужими дітьми! Он в мене одно пищить в флігелі, та я й тому не дам ради. Насилу те пискля оце уколошкала! — сказала Мелася.
— Та він залицяється до тебе! Але що вийде з того залицяння, коли він тепер тобі не чужий. Побратись вам не можна! — обізвався батько.
— Хіба ж я знаю, що вийде? Певно, нічого не вийде, — сказала Ліда смутним, ніби розбитим з одчаю голосом.
— А як нічого не вийде, то ти його залиши. Не бачся з ним, не стрічайся з ним, не єднайся, то те єднання й роз'єднається само; а далі й забудеш за його, як усе на світі забувається, — сказала мати.
— Я можу не стрічаться й не бачиться з ним, але доки й мого живоття, я його не забуду. Ми поєднались думками. Не моя воля, не моя сила його навік забути. І не кажіть, і не радьте мені нічого, бо ваша рада нічого не вдіє і не направе мене кудись по вашому бажанню.
Сльози здавили її в грудях. Вона трохи не заридала, схопилась з місця, хапком вибігла з кабінету й сховалась в своєму покоїку. Очі одразу зайшли слізьми, і вона заплакала й захлипала, як мала дитина, затуливши долонею свій вид.
В кабінеті всі замовкли, неначе дух затаїли. Щире кохання й сльози щирої любові взрушили серце в усіх. Мати згадала свої літа молоді, свою давню молоду щиру любов, як вона колись кохала, як вона силоміць зламала волю своєї матері, щоб вволить свою волю й постановити на своєму. Мелася уявки побачила, яка буває в людей щира любов, така палка та щира, якої вона й досі не зазнала. Усіпочували, що в покоях неначе пішов подих чогось пишного, наче по покоях повіяло пахощами запашних квітів. Усізадумались. На всіх найшов смуток.
Мати зітхнула й вийшла з кімнати, щоб втішити Ліду і вгамувать її горе. Батько сидів зажурений та засмучений. Навіть на очах легкодумного Михайла Кириковича з'явився якийсь легенький сутінок жалю та задуми.
Мати впійшла в темний Лідин покоїк. Лідина постать ледве мріла од сірого одлиску з вікна. Молода дівчина плакала, аж хлипала, аж побивалась.
— Не журись, доню! не вдавайся в тугу. Я знаю твоє серце й спочуваю твоєму безталанню, бо колись і зо мною було сливинь те саме, що з тобою. Зазнала й я такого горя. Чи так, чи інак воно вийде, а я тобі не ворог, а мати, і встоюватиму за тебе й за Якова Кириковича. Про це так і подай йому листом звістку, коли не матимеш сили перемогти своє серце й роз'єднаться з ним, — сказала мати, засвічуючи світло на столі. — Не плач, не журися. Може, воно й вийде на добре.
Од того часу Ліда перестала їздить до Марусі на пораду й для розмови з милим. Маруся ждала її якийсь час, а далі сама одвідала Гуковичів. Ліда, посидівши з нею в залі, пішла з нею в парк і на самоті розказала Марусі про свою пригоду, про чийсь потаємний лист до батька.
Вернулись вони з парку й сіли пити чай на веранді. Весела й говорюча Маруся сиділа, неначе пришиблена, і тільки приставлялась невесело. Вона розказувала, що на час жнив має на думці вкупі з сестрою та вчителькою завести в себе на хуторі дитяче денне пристановище.
— От і ви, Лідо, заведіть вкупі з Меласею та вчителькою в себе в селі принаймні на жнива таке пристановище для дітей. Менше було б каліцтва й пожежі на селі, а для вас буде якесь діло, — промовила Маруся.
— Он в мене пищить одно дитинча, та й те мені остогидло. Цур тим писклятам! — обізвалась щиро лепетлива Мелася. — Це виходе, що "не мала баба клопоту, та купила порося!" Діло це добре; нема що й казать. Хоч я й люблю дітвору, але я не здатна пильнувать та доглядати цих писклят та опеньків. Коли вже ходиться про добродіяння та філантропію, то я вибрала б собі щось інше, а не це.
— Ти бо все вибираєш щось інше і ніяк не спроможешся вибрать і спиниться на чомусь! А я була б здатна доглядать дітей, якби мала засіб для цього діла, — сказала Ліда.
— Про мене, й заходжуйся. Але на які гроші? Я не маю нічогісінько зайвого з свого надбання, то й нічого не постачу. Нехай громада розстарається грошей. Треба ж буде найнять хату та дві бабі за няньок та доглядачок; треба настачать грошей і на харч, — говорив Андріян Кирилович.
— Як не спроможетесь, Лідо, завести в себе це пристановище, то прибувайте до мене на жнива й станьте на якийсь час за доглядачку нам на зміну, бо для вас нема тут ніякісінької роботи. А після жнив ми причепимось до земців: поїдемо в Полтаву, повеземо свої верстатики й запросимо на науку охочих молодиць, щоб вивчити їх вироблювать полотна, ще й заохотить їх, щоб вони розповсюджували це ремество по всій околиці й по всіх усюдах на Україні.
(Продовження на наступній сторінці)