Анатолій Петрович після вечері знову пішов на верхню палубу, сподіваючись, що Григораш з'явиться біля бару; Григорію Тарасовичу теж не сиділося в каюті. Він постелив хлопцям, наказав лягати і, суворо заборонивши рипатися куди-небудь із каюти, подався нагору слідом за Анатолієм Петровичем. Хіба ж всидиш у такий дитячий час в каюті, коли там, нагорі, і "гурт", і Вороний, і Сокирко, і капітан Пилипей, — і хтозна-що може статися (хоча ні про Григораша, ні про "підприємця" Вітасиків тато нічого не знав).
Хлопці сиділи біля вікна й дивилися на річку. Був синій вечір. На небі вже миготіли зірки. А у темній воді мерехтіли, переливаючись, сяйнисті вогні теплохода. Вдалині бовваніли високі чорні береги, лише інколи моргаючи цяточками світла. Теплий вечір дихав у прочинене вікно лагідно і приємно-лоскітно.
На палубі перед вікном не було нікого. Ті, кому належало спати, вже повкладалися, решта була там, нагорі, звідки лунала музика, голоси і сміх.
— Гарно! Правда? — тихо сказав Женя. — Гарно! Отак сидів би й сидів цілу ніч, — теж тихо відгукнувся Вітасик.
І вони знову надовго замовкли.
Світло в каюті було вимкнуте, і з палуби здавалося, що там нікого нема. І тому…
Він з'явився так раптово, що хлопці відсахнулися. Вражений, завмер і він.
Завмер на відстані простягнутої руки, зовсім близько — так, що вони відчували його подих. Ципа отямився перший.
— Привіт! — сказав, затнувшись.
— Привіт! — відгукнулися вони, ледь ворушачи язиками.
— Ви самі? — спитав він після миттєвого роздуму.
— Самі, — сказав Женя.
— Ну, тоді нічого, — він враз заспокоївся. — Навіть добре. Ви ж не донощики, правда? І батьки не міліціонери?
Він не бачив у присмерку, як густо вони почервоніли.
— Ти — "заєць"? — запитав, щоб подолати незручність, Вітасик.
— А що зробиш… як треба…
— А де ти ховаєшся? — спитав Женя.
— У шлюпці під брезентом.
— І лежиш там цілий день?! — жахнувся Вітасик.
— Що ж робити?.. — усміхнувся Ципа.
— Ух ти!.. А як же… — Вітасик затнувся.
— А поліетиленові кульки нащо? — відверто сказав Ципа. — Я запасливий. І води пляшку маю. А от із їжею…
— Так ти ж, мабуть, голодний! — догадався нарешті Женя.
— Ти — розумний хлопець! — знову усміхнувся Ципа.
— Ми зараз… зараз… — хлопці кинулися до сумок, куди дбайливі їхні матері, не дуже довіряючи туристському раціонові, напакували різного додаткового харчування: печива, цукерок, фруктів, шоколадок…
— Та ви що? Куди мені стільки!
— Бери! Бери!
— У нас навалом!
— Ну, спасибі, спасибі, хлопці! — він так пожадливо кусав яблуко і жував печиво, що їм аж боляче було дивитися.
Він це, мабуть, відчув, бо, ковтнувши, промовив:
— Пробачте… Двадцять років не їв… Спасибі!.. Я вам чимось віддячу. Обов'язково! Ой! Хтось іде. Покедова!..
Він шаснув убік і пропав.
З протилежного боку повз вікно прочимчикувала пара — череватий дядечко й огрядна, з великим декольте дама.
— Це найщасливіший вечір у моєму житті! — бив себе однією рукою в груди черевань, другою обіймаючи даму за плечі.
— Ви — гуморист!.. Ви — гуморист! — сміялася дама, похитуючись і хапаючись за поручень.
Вони вже пройшли, але майже хвилину ще чувся її сміх і слова: "Ви — гуморист!.."
Хлопці мовчали, не в змозі отямитися від такого фантастично раптового знайомства з Ципою.
— Що ж робити? — сказав нарешті Вітасик. — Ти як хочеш, а я не можу сказати ні капітану, ні навіть татові.
— І я не можу, — сказав Женя.
— То що ж буде? — Не знаю.
— І я не знаю…
Вони знову замовкли.
— Він якийсь дивний, правда? — сказав Вітасик.
— Ага.
— І мені його жаль чогось.
— І мені. Я не вірю, що він злочинець.
— І я.
— Мабуть, його все-таки примусили.
— Ага. Бачиш, і не годують. І "зайцем" їде.
— А чому все-таки "зайцем"? Невже вони не могли його взяти просто так?
Важко було все це зрозуміти хлопцям.
У становище вони потрапили справді скрутне. І розказати про зустріч із Ципою вони не могли, совість не дозволяла ("Ви ж не донощики, правда?"), і приховувати — чи мали вони право, чи не зашкодить це розслідуванню справи складної і, можливо, небезпечної? Дуже шкодували хлопці, що прямо не встигли спитати Ципу, хто ж такий Вороний і чого так злякалися тоді капітан Пилипей і артист Сокирко. І Женя, і Вітасик чогось були певні, що Ципа сказав би їм правду. От були переконані в цьому обидва. Хоч не могли б сказати, на чому це переконання ґрунтується. Щось було невловиме у голосі, в інтонації того Ципи. Якась переконлива щирість. І він же довірився їм — сказав, де ховається.
І хлопці вирішили, що завтра вони обов'язково знайдуть Ципу і спитають про все. А тоді вже буде ясно — говорити дорослим чи ні.
На тому й поснули.
Анатолій Петрович і Григорій Тарасович повернулися в каюту після одинадцятої.
"Гурт" поводився на танцях, як усі: танцювали, реготали, галасували. Але не бешкетували й не билися. Обійшлося, як то кажуть, без ексцесів.
Григораш у барі не з'являвся. Вороного не видно було теж. Не вгледів Попенко й "підприємця".
Капітан Пилипей ніяких ознак занепокоєності не виказував. Анатолій Петрович бачив його сьогодні кілька разів. І в рубці, і на палубі, і в коридорі. Обличчя впевнене, вольове, незворушне. Одного разу навіть усміхався. Хоча взагалі, видно, вдачі суворої.
Одійшов і Сокирко. З кают-компанії не раз протягом дня чувся його спів і оплески. Видно, прихильниці його таланту перемогли-таки.
Хоча контактів з Анатолієм Петровичем тенор явно уникав. А може, то здавалося, бо Іван Романович весь час був в оточенні дівчат і ні на кого іншого його просто не вистачало.
Одне слово — нічого вартого уваги за весь день не відбулося.
"Завтра хоч і не телефонуй Горбатюку. Крім появи "підприємця", нічого й розказувати", — подумав засинаючи Попенко.
Розділ XII
"Облава буде!" — "Облаву одмінили!"
Шлюпки були на кормі одразу за верхньою палубою, обабіч труби — висіли на рострах, наче люльки, по дві з кожного боку. У якій із них ховається Ципа? І як із ним законтактувати?
Зранку на верхній палубі людей було небагато, але все-таки були. Он біля поручнів стоїть старенька, яку так брутально облаяли дівчата з "гурту". Замріяно дивиться вперед, підставивши обличчя стрічному вітрові. Щось, мабуть, згадує хороше — усміхається. А он біля протилежного борту вчорашня пара — череватий "гуморист" і декольтована дама. Він щось говорить вибачливим тоном, вона ображено смикає плечем. Обличчя в обох несвіжі, набряки під очима.
Ще кілька пасажирів походжають туди-сюди. І хоч усі вони не звертають на Женю й Вітасика аніякісінької уваги, все-таки треба бути обережними, щоб не зрадити Ципу. А так же ж хочеться хоч пошепки поговорити з ним трохи. Та й не те що хочеться — треба. Заради зустрічі з Ципою їх же й узято на теплохід. У Ципи ж ключ до розгадки таємниці. А вони замість того, щоб допомогти розслідуванню, унеможливлюють його. Треба, неодмінно треба законтактувати з Ципою. Але як?
— Давай підходити до кожної шлюпки і тихенько стукати, щоб ніхто не бачив, — прошепотів Женя.
— Давай, — погодився Вітасик.
Вони вибрали момент, коли поблизу нікого не було, постукали об дно шлюпки, і Женя тихо проказав:
— Ципо, це ми! Не бійся!
— Озовись! Треба поговорити! — проказав Вітасик.
— Ти не вилазь! Тільки озовись! — Дуже треба!
Але Ципа не озивався.
Вони підійшли вже до третьої шлюпки, як раптом почули ззаду:
— Що, хлопці, думаєте, там хтось є?
Вони рвучко обернулися.
Платоша усміхався. Вони так розгубилися, що не могли сказати ні слова. Зрадили! Таки зрадили Ципу!
— Я теж думаю, що він у шлюпці ховається, — стишивши голос, сказав Платоша.
— Хто? — розгублено спитав Женя.
— "Заєць"…
— Ні-ні! Там нікого нема! — гаряче прошепотів Вітасик.
Платоша пильно глянув на хлопців:
— Ви не думайте… Я… — він заперечно похитав головою. — Але капітанові хтось сказав, що на теплоході "заєць". І капітан хоче сьогодні вночі зробити облаву.
— Що?! — хлопці з жахом перезирнулися. — А хто сказав? Хто? Коли?
— Не знаю. Сьогодні вранці. Зараз робити не можна, щоб не привертати уваги. А вночі, коли пасажири спатимуть… Отже, до ночі в нього ще є час… — Платоша усміхнувся, підморгнув і, кивнувши хлопцям, побіг до трапа.
Хлопці знову перезирнулися.
— Ципа подумає, що це ми, — безнадійно похитав головою Вітасик.
— Що ж робити?
Став накрапати дощ. Верхня палуба вмить спорожніла.
(Продовження на наступній сторінці)