— Учні з села Васюківки, що приїхали на екскурсію до Києва, Рень і Завгородній, вас чекають на виході з станції "Дніпро"!
Наче хто нас зверху чимось важким тюкнув, аж ноги підкосилися. Так це було несподівано. Нам здалося, ніби всі оті сотні людей, що на станції і внизу на набережній юрмляться, всі одразу на нас подивилися.
І ми враз зробились маленькі-маленькі і наче голі. Вперше у житті наші прізвища назвали по радіо.
— Не бійсь, — отямився нарешті Ява. — То, напевно, Галина Сидорівна. Розшукує нас. Гайда!
Ми подріботіли до виходу.
Зирк-зирк: ні Галини Сидорівни, ні наших — і духу нема. А стоїть здоровеннецький вусатий міліціонер. Угледів нас і одразу:
— Стоп! — руку підняв. — З Васюківки? Рень і Завгородній? Вас мені й треба. Пішли.
От тобі й "не бійсь!" Попалися! За хуліганську нашу поведінку у "Динамо", за оті вудлища проклятущі!
Прикипіли мої ноги до землі і якісь ватяні зробилися — от-от на підлогу сяду.
— Ну пішли, чого ж ви, — обернувся міліціонер. — На руках мені вас нести, чи що! Ледве я з місця зрушив.
Вийшли ми з метро, дивимось — стоїть синя машина з червоною смугою на боці, і на тій смузі написано: "Міліція". І веде нас міліціонер до машини. Одчинив дверцята, сказав: "Сідайте", а сам — біля шофера. Зняв трубку (радіотелефону) і говорить:
— Товаришу лейтенант! Доповідає старшина Паляничко. Хлопців знайшов. Везу на оперативній машині куди треба.
Ми так і обімліли. Ну все! "Куди треба". У тюрму, значить, везе. Пропали ми.
Нам би оце зараз плакати, казати: "Ми більше не будемо, одпустіть", а ми — ані слова. Горді ми!
Один до одного попритулялись, їдемо і крізь заґратоване віконце на Київ востаннє дивимось. Закосичився Київ прапорами і святковими транспарантами. Першотравень же післязавтра. Всюди люди веселі, усміхнені, вільні. А ми… у тюрму їдемо. А справжні шпигуни на свободі ходять. І так нам прикро стало — хоч плач.
— Ех ви! — не витримав Ява. — Не тих ви взяли, кого треба!
— Тобто? — обернувся старшина.
— От вам і "тобто"! — закопилив губу Ява. — Може, ми за справжніми шпигунами стежили…
— Ну?! — ліва брова старшини вигнулася у знак запитання.
— От вам і "ну". Може, вони тільки що акваланг купили… для підводного плавання…
— Ого!
— От вам і "ого"! Може, вони гестапівський архів з дна підніматимуть.
— Ясно! "Акваланги на дні"? Бачив. А хто вони, шпигуни ваші? Звідкіля взялися? З-за океану?
— З нашого села.
— Ага, місцеві, значить. Колгоспники. Як прізвища?
Ява розгублено глянув на мене. Він уже шкодував, що почав цю розмову. Міліціонер говорив глузливо, видно, не вірив жодному слову.
— Як же прізвища шпигунів ваших? Га? — усміхаючись, повторив старшина. — Чи, може, це сам голова колгоспу? Або директор школи? Або колгоспний сторож, що яблука трусити не дозволяє? Га? Чого мовчите?
Раптом машина зупинилася.
— Ну, приїхали. Вилазьте, шерлоки холмси, — сказав старшина Паляничко.
Вилізли ми. Тюрму очима шукаємо. Щось не видно. Праворуч церква, а прямо — великий сірий будинок з колонами, на театр схожий. Невже в Києві така тюрма?
Тільки встигли ми про це подумати, як міліціонер, і каже:
— Оце, хлопці, Історичний музей, де зараз весь ваш клас разом з учителькою. Ходімо пошукаємо їх. А то вони, певно, хвилюються, думають, що ви зовсім загубилися.
"Так он воно що! — радісно попідстрибували наші душі. — Так ви, значить, не в тюрму нас, товаришу Паляничко. А в музей, до Галини Сидорівни! Ох, який же ви молодчинка, який же ви хороший чоловік!"
— І не переживайте, хлопці, — заспокоїв нас хороший чоловік. — Я вашій учительці скажу, що ви стежили за шпигунами. Вона не буде сваритися. Це ж діло серйозне! Державне!
— Не тре…
— Не ка… — одночасно вигукнули ми. А що як… На все село засміють. І нащо Ява сказав!
— Він… по… пожартував, — зиркнувши на Яву, поспішно сказав я.
— Умгу! — похнюпившись, підтвердив Ява.
— Ми просто хотіли… хотіли… — я ніяк не міг придумати, що ж ми хотіли.
— У Дніпрі скупатися, — підхопив Ява. — Тому й чкурнули. Бо Галина Сидорівна не дозволяє. А у нас же Дніпра нема. А Дніпро ж, знаєте…
— Знаю, — усміхнувся старшина. — Ну, гаразд. Бачу, хлопці ви ловкі, вигадливі… Сам колись таким був. Тільки брехати не треба. Пішли.
Піднялися ми по східцях на майдан, що перед музеєм. На землі щось камінням викладено — наче велетенські "класи".
— Оце, — каже старшина, — найдревніше в Києві місце. Тут понад тисячу років тому Десятинна церква стояла. Це її фундамент.
Навшпиньках пройшли ми по тому фундаменту. А за фундаментом велика трикутна галявина, кущами рівненько обсаджена, і посередині галявини — ми навіть очам не повірили — здоровеннецька копиця сіна. У центрі Києва на найдревнішому місці — копиця сіна, як у лузі. От здорово! І така нам та копиця мила, наче привіт з рідної Васюківки.
Дивимось, а за копицею, біля самого входу в музей, гармати стоять, п'ять гармат.
— Що то? — осмілівши, спитав я.
— Це, брат, артилерія, що була в нас на озброєнні у сорок третьому, коли ми Київ од фашистів визволяли, — пояснив міліціонер.
— А ви той… ви теж визволяли? — спитав і знітився Ява, що так нескромно спитав.
— Визволяв, хлопці. Що було, те було, — просто відповів старшина. — Навіть поранило мене тут, у Києві. В госпіталі тут лежав. Київ для мене кревне, рідне місто.
Ми якось зовсім по-новому глянули на нього. Он він, значить, який — старшина Паляничко. Хотілося ще щось спитати, та старшина вів уже нас у музей.
Треба було шукати своїх. Це було нелегко. Знаєте, скільки там кімнат!
Перший поверх (стародавні часи) нам не дуже сподобався. Там не було нічого цілого — все куски якісь, уламки, череп'я бите. І найпочесніше місце займає зотлілий почорнілий шмат довбанки. Теж іще цінність! Я вам такого у нас на річці скільки хочете знайду.
Але другий поверх… Оце да! У нас аж очі розбіглися. Он віз чумацький справжній. На таких возах наші предки колись у Крим по сіль їздили. А он карета золота, у якій митрополитів київських возили. Нічого собі карета. Ой, диви, зброя козацька, справжнісінька! Ого-го шаблюка! Дай таку в руки старшині Паляничку, він тільки — рраз!.. Ми уявляємо собі нашого міліціонера з оселедцем, у козацьких шароварах, з шаблею у руці. Нічого. Підходяще виходить. А он рушниця. Ох же ж і довга! А пістоль який!
Третій поверх. Велика Вітчизняна війна. Визволення України від фашистських загарбників. Тут від кожного стенда віє подвигами, геройською славою. Ондо трофеї — повна скриня гітлерівських орденів, хоч лопатою греби А он особисті речі славного розвідника Кузнецова, що діяв у тилу ворога і викрав німецького генерала. Ой, не поспішайте, дайте подивитися! Воно ж зараз нам таке потрібне таке потрібне. Ми ж зараз так усе це розуміємо, як ніхто… Ми ж може, зараз найсправжнісінькі розвідники (хоч би як ви товаришу Паляничко, сміялися!). І все це нам отак треба знати! О! О! О! Он же різні секретні документи. Он… назустріч нам поспішає Галина Сидорівна, а за нею всі наші. Обличчя в Галини Сидорівни аж пашить.
— Ви мене до інфаркту доведете! Де ви були? Де?
— Загубилися, — кається Ява.
— Заблудилися… — каюсь я.
— Загубилися-заблудилися! Двадцять дев'ять учнів на екскурсії. І ніхто, крім вас, не загубився, не заблудився… Мучителі! Мене параліч розіб'є через вас!
Ми зітхаємо. Ми не хочемо, щоб Галину Сидорівну розбивав через нас параліч. Хай буде здорова.
— Не лайте їх, дуже прошу. Вони більше не будуть, — говорить старшина Паляничко, підкручує вус, і очі в нього затуманюються.
— Ах, пробачте! Я навіть не подякувала вам. Спасибі! Спасибі! — враз почервонівши, говорить Галина Сидорівна, робить губи бантиком, і очі в неї теж затуманюються.
— Нема за що. Це наш обов'язок.
— Ну все-таки, все-таки… турбувалися, привозили… Спасибі велике! Не знаю, що б я робила.
Говорячи, старшина Паляничко не зводить якось по-особливому усміхнених очей з Галини Сидорівни.
А Галина Сидорівна, навпаки, то зиркне на нього то опустить очі, то зиркне, то опустить очі. І говорить вона з міліціонером якимсь надзвичайно мелодійним м'яким голосом — зовсім не таким, як з нами.
— Ви даремно так переживаєте, нерви собі псуєте. Хлопці вони меткі, нікуди не дінуться, — говорить старшина і дивиться на Галину Сидорівну по-орлиному.
— Ах, знаєте! З ними так важко, так важко… Я їх люблю, але… — наче горлиця, туркоче Галина Сидорівна і гладить по голові спершу мене, тоді Яву.
Ява підморгує мені. Я тихенько хмикаю у відповідь (я підморгувати не вмію, в мене обидва ока кліпають, як у діда Варави).
Молодець старшина! Спасибі! Геройська міліція в Києві.
(Продовження на наступній сторінці)