— У нас на обід сьогодні борщ і вареники з м'ясом, — сумно промовив Ява.
— А в нас суп з галушками і смажена курка, — сказав я, ледве стримуючи сльози. Ні, далі терпіти я не міг.
— Яво, — кажу, — давай гукати людей. Давай людей гукати, Яво.
Але Ява був стійкіший за мене.
— Ти що, — каже, — щоб сміялися? Здорові гицелі серед білого дня у колгоспній кукурудзі "рятуйте" кричать.
— Нехай, — кажу, — аби було кому сміятися.
— Ні, — каже Ява, — якщо вже так, давай краще співати.
— Нехай, — кажу, — хоч співати. І ми затягли перше, що в голову прийшло. А перша прийшла чомусь у голову пісня з мультфільму:
В траве сидел кузнечик, —
жалібно жалібно виводив Ява.
В траве сидел кузнечик, —
ще жалібніше підтягував я.
Довго ми співали. Всі пісні, які знали, майже всі проспівали. Особливо чогось добре співалися ті, що починалися з "ой". "Ой у полі могила", "Ой я нещасний", "Ой не світи, місяченьку", "Ой не шуми, луже", "Ой чого ти, дубе", "Ой одна я, одна", "Ой у полі жито". Оте "ой" ми рявкали так, наче нас хто в бік штрикав.
Добре пішла у нас також пісня "Раскинулось море широко" Особливо виходив куплет "Напрасно старушка ждет сына домой" Тричі ми співали цю пісню, і тричі, коли доходило до отого "напрасно", у мене починало дряпати в горлі. Нарешті ми зовсім захрипли і припинили співи.
Ми лежали, знесилені від голоду, від пісень, від безнадійних думок.
— Недарма я відчував, що сьогодні щось буде! — зітхнув Ява.
Я знічев'я засунув руку в кишеню і раптом намацав там щось тверде Витяг і аж підскочив. Та це ж цукерка, яку я ще вчора забув з'їсти! Та ще й м'ятна. Це ж і пити менше хотітиметься.
— Яво, — хриплю, — дивись!
Ява глянув і зітхнув:
— Одна?
— Одна.
Цукерка злежалася в кишені, підтала, обгортка прилипла так, що й зубами не віддереш. Раніш я б її, мабуть, просто викинув. Але тепер це була така цінність, що ой-ой-ой!
Я обережно перекусив цукерку пополам. Але невдало — одна половинка вийшла більша, друга — менша. А ще кусати — тільки покришиш.
Я зітхнув і простяг Яві більшу.
— Чого це? Давай мені ту.
— Ні, — кажу, — бери. Ти дужче їсти хочеш.
— Чому?
— Бо я, — кажу, — добре снідав. Яєчню їв, і ковбасу, і молоко пив.
— А я! Я картоплі цілу тарілку, і м'яса, і салат з огірків і помідорів. Значить, ти голодніший, а не я. Бери.
— Ні. Я ще пиріг з яблуками отакенний і варення блюдце. Бери ти.
— А я два пироги, І цілий глечик молока, і склянку сметани, і ще й сиру, і…
— А я ще млинців, і грушок-гниличок, і…
Наші сніданки збільшувались і збільшувались. Якби їх скласти, то вийшов би вже, мабуть, денний раціон слона. Кінчилося тим, що Ява від більшої половини дуже ловко відкусив маленький шматочок, і таким чином "порції" зрівнялися.
Ми намагалися смоктати цукерку якомога довше, але через кілька хвилин у роті вже й смаку не лишилося, їсти захотілося ще дужче. І їсти й пити Особливо пити. Незабаром ми навіть забули про голод. Пити, лише пити хотілося нам. Отепер тільки відчули ми себе по-справжньому нещасними. Ледь ворушили ми пересохлими губами. Сонце почало сідати, наближався вечір. Ми з жахом думали про своє майбутнє.
І раптом ми почули… пісню.
Три діди, три діди полюбили бабу,
А четвертий манюсінький причепився ззаду. —
виводив хтось хрипло й гугняво у два голоси.
Нас аж угору підкинуло, мов на пружинах. Люди!
— Гей! Гей! — скрикнули ми і замовкли, прислухаючись.
Нам здалося, що пісня, яка нібито наближалася, почала трохи віддалятися.
Трьом дідам, трьом дідам баба дулі тиче,
Четвертого, маленького, за чуприну смиче…
І тоді ми, забувши про все на світі, кинулися, ламаючи кукурудзу, на пісню і одчайдушне закричали:
— Люди! Пождіть! Людоньки! Сюди!..
— І здається, я навіть вигукнув оте ганебне "Рятуйте!" — я точно не пригадую. Пісня припинилася.
— Людоньки-и-и-и! Підожді-і-іть! — проверещали й замовкли, чекаючи відповіді.
І десь зовсім уже недалеко почулися голоси:
— Гу-ук-ає хтось…
— А, пішли!
— Нє! Кр-ик-чить хтось… Щоб я бога не бачив!
Ми так і присіли.
Лишенько, та це ж Бурмило! І Книш.
— Та пішли! — каже Книш. — То хтось балується.
— Нє, не балується. "Рятуйте" кр-ик-чить… Агов! Хто тут є? Де ви? — загукав Бурмило.
Ява глянув на мене і приклав палець до губів: "Цс!" Та було вже пізно.
— Тут! — писнув я. Воно якось само вирвалось, мимохіть.
Кукурудза над нами розсунулася, і ми побачили червоні пики Книша й Бурмила.
— Го-го! Дак це ви?! Голубчики! — розплився у єхидно-радісній посмішці Книш і підморгнув Бурмилові. — Що я тобі сказав. І заблудилися? У кукурудзі? Га-га-га-га! Го-го-го! Ге-ге-ге!
Він аж удвоє згинався, тримаючись за живіт, так реготав. Бурмило сміявся не підряд, а через певні відрізки часу. Він був п'яніший за Книша. Сміх у нього булькотів десь глибоко всередині, а назовні виривався невеликими порціями, як пара з чайника, що тільки-тільки закипає:
— Ги-ш… ги-ш… ги-ш!..
— Ех, ви… ш-шмаркачі! — нареготавшись, сказав Книш. — Ну, хапайтесь ондо за дядькові штани та міцно держіться, бо знову загубитесь. І, обнявши Бурмила, він повернувся до нас спиною.
Розділ XІІ
"Не зви мене більше — Ява, зви мене — Кукурузо!"
Я іду в сільмаг. Мене мати послала. По олію! Це на другий ранок після тої трагедії в кукурудзі.
У сільмазі і біля сільмагу повно людей — сьогодні неділя. Хто щось купує, хто пиво п'є, хто просто балакає, насіння лускаючи. Сільмаг у нас проти клубу — тут завжди збіговисько, а в неділю й поготів.
Помітивши мене, люди враз починають усміхатися, перешіптуватися, переморгуватися.
А дід Салимон каже:
— А, здоров, хлопче! Щось я тебе давно не бачив?
— Та його ж не було в селі, — підкидає Гриць Чучеренко.
— А де ж? — "дивується" дід Салимон.
— Таж у кукурудзі блукав… тиждень чи два.
— Гга-га-га! — реготом вибухнув сільмаг. Тут і продавець дядько Кузьма не витримав, собі встряв:
— Ми недавно компаси одержали… Не треба?
— Га-га-га!
— Го-го-го!
— Ги-ги-ги!
— От хлопці!
— От артисти!
— І кіна не треба!
— Ге-ге-ге!
— Гу-гу-гу!
Взяв я олію і прожогом на вулицю. А за мною слідом регіт котиться. Хто не зустрінеться, слово кине:
— Привіт кукурузнику!
— Здоров, козаче!
— Наше вам від королеви полів!
Може, хто й просто так вітається, а мені здається, що глузливо, насмішкувато. І, може, хто десь сміється зовсім з іншого приводу, а я все на себе приймаю.
Біля клубу здоровеннецька реклама кінофільму "Тарас Шевченко" (сьогодні йтиме). Намальовано, як проганяють крізь стрій солдата.
І враз здається мені, що оживають тини обабіч, висмикуються лозини з них, шпіцрутенами свистять у повітрі. І горщики, макітри на тинах — уже не горщики й макітри, а солдатські голови в безкозирках… Як той солдат, біжу я крізь стрій — вулицею…
Вскочили ми в халепу. Це кілька днів сміятимуться, не менше. Хоч на вулицю не виходь. У нас такі!
Заніс я олію, пішов до Яви одвести душу. Зустрів його у садку — він до мене якраз намірявся.
— Здоров, Павлушо! — серйозно-серйозно сказав він. — Я до тебе.
— Здоров, а я до тебе!
— Попрощатися йшов, — одвів убік очі Ява.
— Що, посилають кудись? — здивувавсь я.
— Та-а! — махнув рукою Ява — Зовсім з дому тікаю.
— Куди?!
— На який-небудь безлюдний, необітаємий острів.
— Тю на тебе, дурний! Мелеш таке, що й купи не держиться. Де ти візьмеш той острів? Тепер таких островів і не буває.
— Буває. То ти не знаєш.
— Як же ти втечеш, коли ми й до моря з тобою не змогли доїхати? Тебе ж на першій станції зловлять.
— А я й не піду на станцію. Нащо мені станція?
— А що?
— У плавні подамся. Скільки там островів, необітаємих…
— Але як же ти там житимеш? Пропадеш же, як руда миша. Пам'ятаєш, як Гунька пропав?
(Продовження на наступній сторінці)