Сходня — то такі дошки з прибитими до них поперечними планками, по яких, як по сходах, піднімаються на будівництвах робітники, коли ще сходів нема.
— Доведеться на вірьовках, товаришу старший лейтенант, — промовив один із солдатів, і тільки тепер я з подивом пізнав знайомого мені Митю Іванова. Тю! От же ж! Скільки їхав разом і не помітив, що то він. Темно, та й мовчали вони всю дорогу, не до балачок було. А онде ж і друг його, здоровань Підгайко. От же ж! Наче навмисне!
— Да, доведеться на вірьовках, да, — погодився Пайчадзе — Айда!
Один по одному солдати почали видряпуватися на горище Я сунувся був і собі, та Пайчадзе раптом узяв мене за руку.
— Сиди, сиди! Ми вже якось самі, да! Заважатимеш тільки...
Кров кинулася мені в обличчя. Хлопчаком мене вважає, оберігає, щоб чого, бува, не трапилось. І Павлуша ж, мабуть, чув. Оно темніє човен його попід стіною хати — підплив, дивиться: ніколи ж не бачив амфібії отак близько і в дії.
Замукала стривожено корова — солдати вже обв'язували її вірьовками.
— Обережненько! Обережненько! — зойкнула на стрісі баба Мокрина.
— Та не гавкайте, мамо! — роздратовано гукнула котрась із дочок.
— Без вас зробиться! Сидіть собі нищечком! — підкинула друга. — Спокою од вас нема!
— От бачите, люди добрі, які в мене діти! — забідкалась баба Мокрина. — Рідну матір за боже пошиття не мають!
І раптом голос її набрав сили й металу:
— Ото ж господь бог наслав кару на землю за те, що до мене діти погано ставляться!.. Потоп! Потоп! Розверзлися хлябі небесні. Потоп! Ото маєте, маєте!
"Щось баба явно передала куті меду, — подумав я. — Якби бог навіть і існував на світі, не став би він заради однієї баби та її сімейних стосунків витрачати стільки пороху і енергії. Дуже вже неекономно. Обійшовся б чимось скромнішим. А то чого це стільки людей має страждати через одну бабу".
— Та цитьте, мамо!
— Без вас весело, а тут ще ви дзявкаєте! — знову закричали дочки.
Баба Мокрина замовкла, хлипаючи і постогнуючи.
І мені стало жаль її. Свинуваті-таки в неї діти. Щоб отак розмовляти з мамою, яка вона там не є! Хіба так можна? Якби я своїй матері таке сказав, я б собі язика відрізав!
Може, та баба Мокрина тому і в бога вірить, що в неї такі діти...
— І пожаліти, і захистити нікому — простогнала баба Мокрина і раптом зойкнула: —Ой, лишенько! Ой, забула! Забула! За іконою... О господи!
І вона тихенько заскиглила, підшморгуючи носом, як мала дитина.
Ніхто на її зойк не звернув уваги.
На кам'яниці було гамірно — кректання, тупіт, шамотня. Раз у раз чулися вигуки: "Сюди!", "Давай!", "Тягни!", "Держи!", "Пускай!" Обв'язану вірьовками корову ніяк не могли виштовхнути з горища...
— Пропало!.. Пропало!.. О господи! — розпачливо повторила баба Мокрина.
РОЗДІЛ XXI
Я пірнаю в затоплену хату. Пастка. Віч-на-віч з богом. Безвихідь
Рішучість охопила мене зненацька. Я вагався всього на одну якусь мить. Тоді рвучко скинув ватника, чоботи. Одним рухом, як старший лейтенант Пайчадзе, вискочити на борт машини не зміг — для мене було зависоко. Підскочивши, я повиснув перехильки, животом спираючись на борт, потім перекинув ногу, на мить завис на руках уже по той бік і нечутно спорснув у воду. Кілька рухів — і вже біля вікна. Ікона має бути отут-о у кутку, зразу за вікном праворуч. Намацую. Аби тільки шибку висадити так, щоб не порізатися.
Хата була затоплена майже по самісіньку стріху, і вікна, власне, я не бачив, лише край візерунчастої різьбленої лутки виднівся над водою. Підпливши, схопився за ту лутку і сунув руку у воду, мацаючи. Рука вільно пройшла у вікно: шибки вже були повибивані. Все гаразд. Я крутнув головою в бік човна. Ех, жаль, що Павлуша, здається, не бачить. Ну нічого, він побачить, коли я вирину і передаватиму бабі Мокрині те, за чим вона плаче. Побачить!
Я трохи сіпнувся вгору, хапнув повні груди повітря і пірнув.
Пропливаючи крізь вікно, я зачепився за щось ногою і вже думав, що застряв. Щосили шарпонув ногу — відпустило. Гребнув руками і виринув уже в хаті. Розплющив очі і враз побачив у кутку ікону. Так, так — побачив! Бо перед нею горіла лампадка... Мені спершу навіть не здалося це дивним. Я зробив два-три рухи і опинився біля ікони. Сунув за неї руку і намацав якийсь невеликий довгастий пакуночок. Вихопив і назад до вікна. Пірнув — і враз ударився об щось головою, руки наштовхнулися на якусь перепону. Я став похапливо руками намацувати прохід. У вікні щось застряло. Мені забракло повітря, і я виринув. Знову пірнув і знову не міг пробитися. Виринувши, спробував намацати і відштовхнути ногою те, що заважало. Я гатив ногою щосили, але марно. Вікно завалило чимось великим і важезним Чи то я зрушив його ногою, коли зачепився, чи вода піднесла — хтозна. Я сіртонувся крізь прочинені сінешні двері до вихідних — вони були замкнені. Мало того, я намацав, що вони були ще й підперті зсередини якимись колодами — мабуть, баба Мокрина думала врятуватися так од води... Я поплив назад у хату. Друге вікно було загороджено шафою, чи то вода її сюди посунула, чи знову ж таки сама баба — невідомо. Більше вікон не було. Хата в баби Мокрини стара, на два вікна, тісна й незручна. Тому-то дочки й будували кам'яницю — для себе.
Мокрий одяг тягнув донизу, важко було триматися на воді, давався взнаки і мій марш-бросок на велосипеді до військового табору. Я вхопився за електричний дріт з лампочкою, що звисав зі стелі посеред хати. Дихати було важко.
І раптом я зрозумів увесь жах свого становища. Я висів на електричній дротині майже під самісінькою стелею у затопленій хаті, а вода все прибувала. У тремтливому світлі лампадки я бачив, як хлюпоче вона попід стінами, здавалося, з кожною миттю все вище й вище Оно вже хвильки зачіпають, підгойдують лампадку. І тільки тепер я розчовпав, як незбагненне дивно виглядає ця лампадка, що горить у кутку перед іконою. Як не згасла у тому шалі стихії ця маленька крапелька світла? То було якесь диво!.. А може... А може, це справді диво? Може... Тут я вперше придивився до ікони і побачив... бога. Він зорив на мене з кутка великими круглими чорними очима — спокійно і строго. Здавалося, він стоїть у воді по груди і вода ворушиться, хлюпоче біля його грудей від того, що він дихає.
Це було так страшно, що я відчув, як у мене здіймається догори чуб.
Спав на думку піп Гога, його таємничі слова: "Темна вода во облацех", які я ніяк не міг зрозуміти, хоч явно відчував у них осуд і докір. Згадав і бабу Мокрину, і її прокльони на свою адресу. Темна вода... Вода... От вона — вода...
"Невже, виходить, є-таки в світі бог і це він карає мене, — з жахом подумав я. — І зараз мені буде кінець. Бо ніхто ж не знає, що я пірнув сюди. Вони возяться там з тою коровою, і ніхто не бачив. Зараз вода підніметься до стелі, заповнить усю хату, я булькну, захлинуся, і все...
Але я не хочу вмирати! Не хочу! Я хочу жити! Хочу кататися на велосипеді, грати в футбола, їсти морозиво "крем-брюле". Я рвонувся до вікна і пірнув. І несамовито, в усієї сили запрацював руками, намагаючись пробитися крізь вікно. Я вовтузився під водою доти, поки не відчув, що одна тільки ще мить — і я захлинусь. Тоді я виринув. Розплющивши очі, встиг іще побачити, як востаннє блимнув і згас вогник лампадки. Своїм пірнанням я здійняв хвильки, і вони перекинули лампадку. Суцільна непроникна темрява огорнула мене. Я борсавсь у воді, як сліпе кошеня. Сил ставало дедалі менше. Я почав ковтати воду і захлинатися. Невимовний жах охопив мене. Невже це кінець?! Не хочу! Не хочу! Не хо...о...о! Я закричав. І сам почув, яким здавленим і безсилим був той крик. Так кричать крізь сон, коли душать кошмари. А може, це і справді лише кошмар, може, це все мені сниться? І я зараз прокинусь, побачу сонце, що світить у вікно, і почую...
РОЗДІЛ XXII
"Давай руку!" Я знову з ним. Що було за іконою
— Яво! Яво! Яво! Де ти? Яво!
То був голос... Павлуші.
Я не одразу збагнув, що це насправді. Мені спершу здалося, що то мені мариться. Але враз я побачив тоненьку смужку світла. То світилася вузенька шпарина вільного над водою повітря у сінешніх дверях. Йой! Там же в сінях у стелі хід на горище! Як я раніше не розшолопав! Із останніх сил, ковтаючи воду і захлинаючись, я сіртонувся туди.
Світло ліхтарика засліпило мене, і я нічого не бачив. Тільки чув Павлушин голос:
— Давай руку! Давай руку!
Я важко звів над водою руку і відчув, як її цупко схопила його рука. І лише тепер я зміг віддихатися. Я дихав, як паровоз. Я дихав так, як може дихати тільки людина, яку щойно витягли з води. Я ковтав повітря одразу цілими кубометрами, жадібно, ненаситно, ковтав і не міг наковтатись.
Павлуша мовчав. Він тільки міцно стискав мою руку. А я стискав його руку. І міцнішого, палкішого рукостискання не було в моєму житті.
Коли я трохи відсапався і очі мої звикли до світла, я роздивився навколо. Драбини на горище не було — певно, знесла вода чи баба кудись затягла. Отже, сам би я тут не виліз ніколи Павлуша почав потроху підтягати мене вгору. Але я так знесилів, що не міг видряпатись і весь час сповзав назад у воду.
— Нічого, нічого, зараз... Усе буде гаразд! Ще трошки! Отак! О! О! Ох! — заспокоював мене Павлуша, крекчучи від натуги. Та йому довелося добряче-таки помучитися, поки я одірвався нарешті од води і перевалився, як лантух, на горище.
(Продовження на наступній сторінці)