Ех як я люблю отак-о мчати на велосипеді серед безкрайнього поля або степу, чи лісовою стежиною, чи понад річкою по мокрому піску попід самісінькою водою (то краще, ніж асфальт!).
Молодчинка отой руський мужик Артамонов, що велосипед видумав! Що б це люди робили без велосипедів! У нас усе село на велосипедах їздить: і в поле, сапку до рами прив'язавши, і на базар, кошики до багажника и до керма .приторочивши, і куди хочеш.
Взагалі велосипед зараз — це основний на селі транспорт. Так каже дід Салимон. У місті на велосипедах тільки діти й спортсмени їздять, а в селі усі. У місті ви старої жінки на велосипеді зроду не побачите. А в нас яка-небудь сімдесятилітня баба Палажка педалі накручує, аж гай шумить, і ніхто й не дивиться, ніби то не стара баба на велосипеді, а дівчина-спортсменка.
Я люблю своє вело, як колись, мабуть, козак-запорожець коня любив. Навіть уявляю, що це мій кінь бойовий. І я лагідно називаю його кінським іменем — Вороний. Бо в нього чорна рама.
І здається мені — ні в кого в світі нема такого баского коня, як у мене.
— І-го-го-о! — так голосисто заіржав він на все поле, що я аж захрип.
Хіба є для такого коня які-небудь перешкоди!
Гоп-ля! — з ходу перескочив він якийсь дрючок, що лежав на дорозі.
Гоп-ля! — перескочив вибоїну.
Го... Геп! Ляп! — перескочив я кермо велосипеда, пролетів кілька метрів у повітрі і з усього розмаху гепнувся пикою у рідке багно.
А щоб... Тьху!
Тьху!
То була не просто калюжа, як мені здалося. То був рівчак ущерть залитий водою.
Мій Вороний лежав на боці, якось трагічно, неприродно задравши вгору переднє колесо. Я підійшов до нього, і зойк розпачу й горя вирвався з моїх грудей. Переднє колесо було скручене у якусь страшну спіраль. "Восьмьорка"! Такої жахливої "восьмьорки" я ще ніколи не бачив.
А до села кілометрів зо два.
От халепа! І чого я такий нещасливий! Завжди так. Тільки мені трохи легше стане, тільки настрій покращає, тільки здасться, що життя усміхається мені зяову, як доля одразу — лясь! — по пиці. І я в калюжі. Ех!..
Підвів я свого Вороного, обняв за кермо і пошкутильгав до села, тягнучи за собою. Як просто так ідеш, то рідко кого й зустрінеш. А як не хочеш нікого зустріти, то на кожному кроці:
— Ай-яй-яй!
— Що ж це ти іздєлав?!
— Ого-го!
— Оце "восьмьорка"?
— А-яй-яй!
А вже біля самої хати на Павлушу наткнувся. Він саме виходив з своєї хвіртки.
Побачивши мене, Павлуша не зміг втриматися від здивованої усмішки. Я спересердя тільки плюнув у його бік і тут же, як на зло, спіткнувся. Павлуша засміявся.
— Дурень! — крикнув я, нервово сіпаючи велосипеда, що застряв у хвіртці.
Він не відповів. Одвернувсь і пішов собі вулицею.
Дід глянув на понівечене колесо і спокійно спитав:
— Що — трактора на таран брав, га?
Я тільки зубами скригнув. З дідом сваритись я не міг. Хто ж мені тоді Вороного вилікує? Дід мій умів усе на світі. Що б я не зламав, не скрутив, не зіпсував, я завжди ішов до діда. І він мене виручав. Хоча завжди говорив при цьому різні погані слова. Але я до них звик.
От і зараз я зітхнув і мовчки з надією глянув на діда. Дід у свою чергу зітхнув і сказав:
— Принеси плоскогубці, обценьки й молоток.
Я не примусив його повторювати. Блискавично метнувся в сарай по інструмент. І дід одразу взявся до діла.
— Варвар! — дід любив перекручувати слова. — Тільки й знаєш золоті верби вирощувати... Вредитель! Колорадський жук! Не на велосипеді тобі, а на корові їздити. Багамот! Отак колесо іскрутить! Та це ж треба уміти! Десять злодіїв будуть спеціально крутить і так не скрутять. Коли б тебе так поперекручувало, щоб знав, як їздити. Уголовник!
Я мовчки слухав і тільки раз у раз зітхав, показуючи своє каяття. Дід любив, щоб я каявся. Коли я каявся, він робив для мене все на світі.
Провозився дід аж до пізнього вечора. Але колесо стало, як новеньке, ніби тільки що з магазину.
У діда мого були золоті руки. Якби мені такі руки. Мої тільки шкоду робити вміють. Ех!
РОЗДІЛ XIII
Недарма цей розділ тринадцятий, бо трапляється в ньому річ надзвичайна, незбагненна і загадкова. Таємниця трьох невідомих
Наступного дня я вже виїхав на своєму Вороному, як нічого й не було. Правда, тепер я їхав обережненько, об'їжджаючи кожну ямку, кожний камінчик, кожну калюжку.
Дід стояв біля воріт, ніби просто так собі, але я помітив, що він скоса позирає на моє переднє колесо, йому було цікаво, як воно крутиться. І він, видно, був задоволений своєю роботою.
Я проїхав до кінця нашої вулиці і повернув на центральну, Шевченківську, що вела через усе село в поле. Вже минав останні хати, як почув позаду дидиркання мотоцикла. Я звернув з колії, щоб дати йому дорогу, і обернувся. Мене наздоганяв якийсь військовий у шоломі і великих мотоциклетних окулярах-крагах, які закривали пів-обличчя.
Порівнявшись зі мною, військовий раптом загальмував.
— Рень? — коротко спитав він і, коли я кивнув у відповідь, простягнув мені якийсь конверт. І одразу дав газ і рвонув уперед.
Я так розгубився, що упустив конверта на землю. І поки піднімав, від мотоцикліста тільки курява на дорозі лишилася. Я встиг лише помітити, що то був офіцер: чи то старший лейтенант, чи то капітан (чи три, чи чотири зірочки на погонах). А обличчя — щоб мене розстрілювали — не впізнав би. Тільки й запам'яталося, як білозубо сяйнуло оте коротке "Рень?" на засмаглому, припорошеному обличчі... І окуляри на пів-обличчя, і зелений шолом...
Я глянув на конверт:
"Яві Реню. (Цілком, таємно)"
Занімілими пальцями розірвав конверт і витяг листа:
"Сьогодні, рівно о дев'ятнадцятій нуль-нуль приходь до розбитого доту у Вовчий ліс. У розколині над амбразурою знайдеш інструкцію, що ти мусиш робити.
Цього листа треба негайно знищити. Справа надзвичайно важлива і секретна. Нікому ні слова. Щоб тобі було легше зберігати таємницю, ми поки що не називаємо себе
Отже, рівно о дев'ятнадцятій нуль-нуль.
Г. П. Г."
У мене враз змокріли долоні. Я звів голову й озирнувся навколо. На вулиці не було ні кого. Тільки біля крайньої хати у дворі баба годувала курей, примовляючи: "тютіньки, тю-тю-тю, тютіньки, тю-тю-тю". Але вона в мій бік навіть не дивилася. Здається, ніхто нічого не бачив.
Я сів на велосипед і погнав у поле. Листа я міцно тримав у руці, притискаючи до ручки керма.
У голові моїй було метушливе безладдя.
Що це? Жарт? Хтось із хлопців? Або всі разом? Вирішили покепкувати з мене? Помститися, що я їх задурив із тим привидом? Але ж вони бачили, що я сам пошився у дурні. Чого ж мститися?
І чи став би офіцер на мотоциклі встрявати у різні хлоп'ячі витівки, передавати листа? Ні. Навряд. Та й почерк у листі не хлоп'ячий, не учнівський. Учнівський почерк, навіть найкаліграфічніший, одразу можна пізнати. А це був зовсім дорослий почерк — дуже чіткий, розбірливий, з нахилом уліво і кожна буквочка окремо.
Ні! Це не хлопці! А хто ж?..
І що означають ці букви — Г. П. Г.? Що це? Ініціали? Чи зашифрована посада? Наприклад, гвардії полковник Герасименко (чи там Гаврилов, чи Гогоберідзе). Або — генеральний прокурор Гаврилов (чи знов-таки Герасименко, чи Гогоберідзе).
Але в листі стоїть "ми". Виходить, Г, П. Г. — це не одна людина. Виходить, троє. — "Г", "П", "Г". І хто ж вони такі, ці троє невідомих? Хороші вони чи погані?
Не зупиняючись, я ще і ще раз перечитував листа. І нічого не зміг второпати. Вони просять порвати. Ну що ж, порвати можна. Навіть якщо це жарт — тим більше.
Я порвав листа на дрібненькі-дрібненькі клаптички і, їдучи, потроху викинув по дорозі.
Тепер того листа сам чорт не збере докупи ніколи в світі.
До семи годин вечора було ще дуже далеко. Але ноги мої механічно крутили педалі, а кермо само собою звертало у бік Вовчого лісу. І я незчувся, як був уже на узліссі. І лише тоді раптом подумав: "Чого це я сюди іду? Адже у листі сказано — о дев'ятнадцятій. І якщо я приїду раніше, може, це пошкодити спразі — хто його зна".
Я крутонув кермо і звернув на дорогу, що вела попід лісом у Дідівщину — наче хтось невидимий стежив за мною, і я хотів його переконати, що й не збирався їхати в ліс.
"Заїду в Дідівщину в крамницю, куплю льодяників фігурних", — вирішив я. У дідівщинській крамниці були фігурні льодяники на паличках — дев'ятнадцять копійок сто грамів. У нашу таких чогось не завозили. І ми іноді спеціально їздили по них аж у Дідівщину.
Не доїжджаючи до села, побачив я на дорозі "Москвича" з відкритим мотором, у якому хтось длубався. Коли я наблизився, цей хтось підвів голову, і я впізнав попа Гогу. Побачивши мене, отець Гога сказав:
— О! Ану подерж мені отут трохи.
Я зліз з велосипеда і, тамуючи в серці неспокій, подержав йому в моторі якусь штуковину, що він її прикручував плоскогубцями.
— Спасибі! — сказав він, як скінчив. Потім, глянувши на мене хитро примруженим оком, промовив раптом загадкові, незрозумілі слова:
— Темна вода во облацех.
І усміхнувся.
Я здивовано кліпнув очима, тоді швидко сів на велосипед і поїхав. Мені стало якось не по собі від тих слів.
(Продовження на наступній сторінці)