Оце висота! Нічого вищого в світі не бачив! От де від матері після двійки ховатися! Не те, що на нашій груші! Не чільки б не стягли, не догукалися б ніколи!
Далі на тлі неба круглі без хрестів бані вимальовуються — колишній костьол, теперішній антирелігійний планетарій.
Після міськради, за вулицею Свердлова, Хрещатик завертає праворуч і, порозсувавши на площі Калініна будинки далі од себе (наче збирається крикнути: "Пустіть мене, я хочу пірнути в Дніпро!"), утикається на площі Ленінського Комсомолу у філармонію. І через ту філармонію у Дніпро не пірнає...
Та після вулиці Свердлова ми по Хрещатику далі не пішли. Бо праворуч була станція метро А метро, як ви самі знаєте, — це метро! І я хотів би глянути на того, хто, приїхавши до Києва з Васюківки, байдуже пройшов би повз метро!
Не змовляючись, ми, як по команді, одночасно повернули до входу в метро.
На нас одразу війнуло свіжістю і якимсь особливим, тільки одному метро притаманним запахом.
Хоч контролера десь не було і проходи між спеціальними тумбочками, де горіли привітні слова "Киньте п'ять копійок", були гостинно відкриті, проходити "зайцями" ми навіть і не подумали. Хай хтось дурніший це робить, ми вже один раз пробували... Хоч би як швидко ти біг, ще швидше за тебе з тумбочок вискакують навперейми спеціальні держаки, і ти гепаєшся на них пузом. Отож...
Ми інтелігентно наміняли у касі п'ятаків, кинули і пройшли...
"Які ми все-таки культурні й благородні", — з гордістю подумав я. Коли б я, дурний, знав, що зараз станеться!..
— Диви! Диви! Старшина Паляничко! — зненацька вигукнув Ява. — Давай доженем!
І тільки я встиг роззявити рота: "Га? Де?" — як він уже дріботів по ескалатору.
Поперед нас стояв на ескалаторі здоровенний опасистий дядько, з кошиками, з клумаками, ще й з новісінькими ночовками в руках (видно, попродав на базарі крашанки абощо, накупив краму і їхав на станцію).
За кілька метрів нижче дядька стояла струнка мальована дівчина з височенною, схожою на копицю сіна зачіскою, — справжнісінька тобі кінозірка.
А ще нижче "кінозірки" їхав міліціонер, — справді, дуже з спини схожий на старшину Паляничка, з яким ми за досить-таки цікавих обставин познайомилися торік, коли приїздили усім класом до Києва на екскурсію Звичайно, добре було б з ним знову зустрітися й побалакати. Особливо Яві, який відсьогодні готує себе в міліціонери.
Я, не роздумуючи, задріботів слідом за Явою. Опасистий дядько з покупками загородив собою майже весь прохід. Яві вдалося прослизнути повз нього А я хотів проскочити, та ненароком зачепив цинкові ночовки, що стояли біля дядька і які дядько придержував тільки двома пальцями. Ночви гримонули на ескалатор і ковзнули вниз.
Гур-гур-гур! Мить — і ночви вдарили ззаду по ногах "кінозірку", "Зірка" не встояла і гепнулась у ночовки. І ночовки, тепер уже з пасажиром, загримотіли по ескалатору.
Ми отетеріли.
Сліпучо красива, як цяця мальована, "кінозірка", сидячи в ночвах і держачись за них обома руками, мчала вниз по ескалатору. Мовчки, без крику, без жодного слова. Чи то вона була така мужня, чи то, навпаки, оніміла з переляку і несподіванки — важко та й ніколи було зрозуміти.
Ще мить — і міліціонер, що не встиг обернутися й помітити небезпеку, збитий з ніг, присів на ескалатор. А "зірка", не міняючи пози, гайнула далі.
Опасистий дядько, не глянувши навіть на нас з Явою, одразу сіртонувся за своїми ночвами. Він важко біг з клумаками по ескалатору і раз у раз діловито скрикував: "Побережись! По-бережись!" — наче хурман, що їде через базар своєю колимагою, — тільки що батогом не цвьохкав.
"Зірка", збивши з ніг ще кількох пасажирів, вилетіла з ескалатора, проїхала через увесь зал і спинилась.
Якийсь інтелігентний дідусь, прямо під ноги якому вона підкотилася, здивовано глянув на неї і суворо сказав:
— Що це ви, мадам?! Поводитесь, як дитина!
Дядько все ще важко гупав по ескалатору, хрипло і якось не дуже стурбовано, навіть спокійно вигукуючи:
— Мої ночви!.. Мої ночви!..
Збитий міліціонер (тепер ми бачили, що то був ніякий не Паляничко) поспішав за дядьком, на ходу обтрушуючи кітель і, невідомо до кого звертаючись, гукав:
— Сгривайте! Стривайте! Одну хвилинку!
Ми підтюпцем бігли за міліціонером. Іншого виходу а нас не було. Ескалатори в метро мають таку властивість, що на них можна їхати лише в один бік, — це тобі не звичайні сходи, по яких можна іти і туди і сюди!
На наше щастя, міліціонер ще не уявляв собі, хто справжній винуватець цієї скандальної пригоди, переслідував дядька і на нас не звертав жодної уваги. Але скоро він довідається Ще кілька секунд, він наздожене дядька, і дядько... У мене холонуть ноги. От уже ескалатор довіз нас униз.
"Кінозірка", що тільки тепер, мабуть, оговталась, раптом усміхається і, все ще сидячи в ночвах, бадьорим голосом говорить:
— Політ пройшов нормально. Почуваю себе добре. Невагомість і перевантаження перенесла задовільно.
Навколо сміються.
Як вітали "зірку"-"космонавта" міліціонер, опасистий дядько та інші люди, що веселим натовпом оточили її, ми вже не бачили і не чули. Бо ми притьмом вскочили у поїзд. Двері за нами клацнули, поїзд рушив.
На наступній "Арсенальній" станції ми так бігли по ескалатору вгору, що аж серця наші з грудей вискакували. А там же два ескалатори, та такі довжелезні...
Коли ми вибігли з метро, завернули у двір величезного сірого будинку й опинилися на схилах у чагарнику, — ми вже були майже мертві від знесилення. Життя в наших тілах лишалося процентів п'ять, не більше. Та й ці п'ять процентів — то було не життя, а сама макуха. В очах темно, ні рукою, ні ногою не ворухнеш Не те що говорить, — ми дихати неспроможні були. Ротами тільки плямкали, повітря хапаючи, як риба без води. Трирічне дівча могло зараз наз брать за п'яти, кидати в торбу й нести на базар продавати по дві копійки за пучок. Така була нам зараз ціна. Лише через хвилин десять...
— Ну? — ледве сказав Ява.
— Ага, — ледве сказав я
— Тю, — ледве сказав Ява
— Тьху, — ледве сказав я.
Це вся розмова, на яку ми спромоглися через десять хвилин.
І тільки через хвилин двадцять ми нарешті очутилися і змогли обмінятись думками з приводу того, що сталося.
— Да... — зітхнув Ява. — Можна сказать, зіпсував ти мені кар'єру. А що?! Хто ж мене тепер у міліцію візьме...
— Та йди ти! При чому тут це! — пробував виправдатися я — Ніхто ж нас не бачив. І взагалі — все ж минулося. Чого ги!
— Ага! Не бачив! І дядько бачив, і міліціонер, як ми за ним бігли, скоса зиркнув, я помітив... А в них зорова пам'ять — будь-будь! Професійна.
— Та! — махнув я рукою.
— От тобі й "та"! Може, нас за його словесним портретом уже й шукають Словесний портрет — це, брат, така штука... — Ява підняв над головою стиснутий кулак, що мало означати, яка прекрасна штука словесний портрет. Про словесний портрет Ява набрався, коли три місяці тому готував себе у прикордонники.
— А що ж ми такого зробили?! Нічого ж страшного! — не стільки Яву, скільки сам себе заспокоював я. — Ненароком зачепили ночви і... Хіба ж це навмисне?
— Іди доведи, що не навмисне. Дядько перший говоритиме, що навмисне Щоб себе виправдати. І взагалі такого, мабуть, за всю історію метро не було Отож...
— Не щастить нам у метро, — зітхнув я. — І минулого разу, пам'ятаєш, скандал був, і тепера...
— Закон парності, — зітхнув Ява.
Атож, мабуть, він таки справді існував, той "закон парності", про який чи то всерйоз, чи то жартома говорив мій батько і який нібито полягав у тому, що різні неприємності завжди ходять у парі — як одна станеться, чекай другої. Недарма ж і в народі кажуть: "І так горе, і так двоє".
— Це такий клятий закон, що диви, щоб з нами сьогодні ще якоїсь капості не сталося, — сказав Ява і раптом усміхнувся. — А здорово все-таки зафурготіла вона у ночвах...
— А що ж! Як на ракеті — фіть! — І будь здорові Я б і сам не відмовився, га? — заторохтів я, радий, що Ява вже не залякує мене міліцією.
Ява підвівся з землі:
— Ну, то куди тепер підемо?
Я здвигнув плечима:
— Та куди хочеш! Або в містечко розваг, або в стерео, або в зоо...
— Це правильно, але... — і Ява замовк.
— Що?
— Та якби... — і знову замовк.
— Що?
— Та самим воно якось... От щоб розшукать отих... київських... Ігоря, Сашка-"штурмана"... Такі ж хлопці класні... — і в небо дивиться, щоб очі від мене сховать...
(Продовження на наступній сторінці)