Острів був чудовий. Ніби спеціально створений для такого діла, яке задумав Кукурузо. Дерев багато і сухого гілля — на двадцять років топити. В очеретах, навіть зараз чути, — качки крячуть. Значить, дичини повно. На чистоводді попід берегом риба скидається, сама в юшку проситься. Посеред острова галявина: не те, що в цурки-палки, — у футбола грати можна. Край галявини величезна стара плакуча верба стоїть, вітами землю підмітає І без куреня від дощу сховаєшся. Але курінь, звичайно, потрібен.
— Курінь я тобі поможу зробити, — сказав я, — ти ж знаєш, як я курені роблю.
По куренях я таки був мастак. Кращого, ніж я, куреня ніхто з хлопців у селі не зробить. Це мене батько навчив. У мене батько тесля. Половину хат у селі він будував.
На обличчі в Кукурузо було вагання:
— Робінзон, звичайно, все сам робив. Бо ж він один потрапив на безлюдний острів.
— Так то ж Робінзон Крузо, а ти Кукурузо, — заперечив я. — Не можна ж точно копіювати.
Мені обов'язково хотілося якомога більше допомогти другові. Кукурузо не став сперечатися. Я тут же витяг з кишені великий складаний ніж з дерев'яною колодочкою і заходився різати лозу. Я дуже любив різати щось своїм ножем, ніколи не розлучався з ним, і від безконечного носіння в кишені колодочка відполірувалася так, що блищала, як лакована.
Кукурузо покірно допомагав мені, незаперечне визнаючи в цій справі мій верх. Він носив лозу, розчищав для куреня місце, загострював палиці для каркаса.
Незабаром під старою вербою вже стояв прекрасний просторий курінь, міцний-міцний (ніякі бурі не страшні) і такий затишний, що аж мені захотілося жити в ньому. Я був дуже задоволений своєю роботою.
— Всі двадцять років простоїть — гарантія! — впевнено сказав я.
Тільки тепер ми згадали, що дід уже, напевне, повернувся з сільмагу, і заспішили назад. Діставшись, нарешті, до берега і заховавши човна, ми аж до самісінької хати бігли бігом. А коли, захекані, прибігли, виявилося, що дід іще не прийшов. Кукурузо не помилився: дідова "хвилиночка" вміла розтягуватись до кількох годин.
— Ну що? Діда нема, можна зараз зібрати все необхідне, — сказав Кукурузо — Сьогодні все приготуємо, перетягнем до човна, а завтра...
— Значигь, вирішив уже завтра? — спитав я.
— Аякже... Ти що! Через кілька днів мати приїде...
Кукурузо ходив по хаті, задумливо взявшися рукою за підборіддя, і примірявся, що брати з собою.
— Перш за все ложку, — він витяг з буфета щербату дерев'яну ложку і застромив її за пояс. — Солі обов'язково, без солі пропаду. — Відсипав собі в ганчірочку півпачки солі — Хліба! — з сумом глянув на зачерствілий окраєць, що лежав на-столі. — Мало...
Дід пішов у сільмаг саме по хліб.
— Я тобі принесу. І хліба, і сухарів. У нас є, — заспокоїв я його.
— Чаю? — він покрутив у руках цибик з чаєм. — Обійдеться. Це тоді й чайник треба. А в нас один...
— Ліхтарика не забудь. Згодиться, — нагадав я.
— Ліхтарика обов'язково. Без ліхтарика не можна.
Він пройшовся по хаті, взяв у руки сокиру, що стояла в кутку біля порога:
— Сокиру. Треба було б хоч дві. У Робінзона було аж дванадцять сокир.
— Що він — жонглював ними, чи що? — здивувавсь я. — Нащо йому було стільки? Дурнуватий якийсь твій Робінзон.
— Ти дуже розумний! — розсердився Кукурузо. — Мовчи! Ти ніколи на безлюдному острові не жив — не переч!
В цей час двері розчинилися і на порозі з'явився дід. Кукурузо так і застиг з сокирою в руках.
— Ов-ва! — спокійно вимовив дід. — Меблю рубати здумав? Ану постав сокиру на місце! Двоєшник!
— Та я нічого, — замимрив Кукурузо. — Я... я... хотів показати йому, яка в нас сокира добра... замашна... він каже, що в них краща... Еге ж, у нас краща, діду?
Дід нічого не відповів, і ми вишмигнули з хати.
— Ху! Мало не засипались! — уже за клунею видихнув Кукурузо. — І як ми не почули його кроків!
Це справді будо дивно. Це значить, ми дуже захопилися. Бо дідові кроки чути здаля. Дід ходить, як на лижах, не відриваючи ніг від землі: човг-човг, човг-човг. Здається, ледве ноги переставляє, от-от упаде.
Та побачили б ви його на полюванні. На зайця по чорнотропу дід може прочовгати отак кілометрів п'ятдесят —і хоч би що.
Сидимо ми з Кукурузом за клунею і обговорюємо, як краще перетягти все необхідне у човен. Нарешті домовились. Кукурузо потроху виноситиме з хати і ховатиме у бур'янах за клунею. А як стемніє, вже я (щоб Кукурузо був у діда на очах і не викликав підозри) нищечком перенесу все у човен. А завтра...
РОЗДІЛ XIV
Робінзон Кукурузо висаджується на безлюдний острів
Ранок наступного дня. Сонячний, дзвінкий, голосистий: півні співають, гуси гелгочуть, корови мукають. Я скоцюрбився біля тину і підглядаю у шпарку, що робиться на подвір'ї в мого друга.
Підготовчі роботи успішно закінчено. Все майно Робінзона Кукурузо уже в човні: і берданка, і удочка, і ліхтарик, і ложка, і ковзани (на зиму), і сокира (на жаль, одна і то стара, тріснута і без топорища — ну, то нічого, на острові можна буде витесать), і багато чого іншого. Черв'яків накопано повну жерстяну банку з-під бичків у томаті (я слово "бички" закреслив і написав олівцем "черв'яки", вийшло "черв'яки в томаті"). І харчів ціла торба. І навіть дві таблетки пірамідону (на випадок хвороби). Отже, все в порядку.
Тепер лишилося одне — відпроситися в діда.
Дід сидить на колоді і теше держака до вил. Кукурузо ходить біля нього й канючить.
— Діду!
— Га?
— Так я до тітки Ганни піду у Піски.
— Одчепись.
— Діду!
— Га?
— Так я піду.
— Одчепись, тобі кажуть. Іди вроки вчи. Двоєшішк!
Помовчали трохи. Потім знов.
— Діду!
— Га?
— Мені з вами скучно.
— Так що мені, на голову стать, щоб тебе розважчти?
— Я до тітки Ганни піду. Там же Яришка. Я її скільки не бачив.
— Як вона дома, то тільки чубишся з нею, а тут, бач, скучив...
— Я вам і самосаду принесу. Ви ж знаєте, який у тітки Ганни самосад.
— У мене свій є не гірший. Одчепись. Знову помовчали.
— Діду!
— Га?
— То я піду. Да?
— От пристав, як сльота до плота! А вроки?
— Так я ж книжку візьму і там вчитиму. От поспитаєте в тітки Ганни тоді.
Я причаївся й думаю: "Ох, і важко у наш час тікати на безлюдний острів!"
— Діду!
— Га?
— Я тільки на пару днів. З мене ж усе село сміється після вчорашнього... От які ви, їй-богу!
— Ото не швендяй, де не треба! Хто тебе у кукурудзу погнав?
Знову помовчали.
— Діду?
— Га?
Довго канючить Кукурузо. Нарешті дідові уривається терпець і він каже:
— От бісова дитина! Зовсім замучив. Ну йди вже, щоб я тебе не бачив. Тільки на днів два, не більше. Та якщо тітка Ганна скаже, що вроки не вчив, — цього держака скуштуєш. Двоєшник!
Кукурузо не став баритися, бігцем побіг у хату (а то ще передумає дід!), схопив "Граматику" і — до воріт. Тоді раптом спинився, обернувся, потупцяв на місці, зітхнув:
— Бувайте здорові, діду! Хороший ви... Я завжди знав, що ви хороший...
— Іди-йди! — буркнув дід, Хіба він знав, що то прощається з ним Кукурузо на двадцять вісім років два місяці і дев'ятнадцять днів...
На вулиці я приєднався до Кукурузо.
Мовчки дійшли ми до річки, мовчки сіли в човна і мовчки попливли у плавні.
Тільки Собакевич, біжучи за нами, весело гавкав і намагався вхопити за литку то мене, то мого друга. Не розуміло урочистості моменту дурне собача!
Не проронивши жодного слова, допливли ми до острова.
У мовчанні перенесли всі речі на галявину до куреня.
І от востаннє стоїмо на березі коло човна. Похнюпившійсь довбаємо носками черевиків землю. Стоїмо і зітхаємо. Треба прощатися, а ми не знаємо, що кажуть у таких випадках на прощання. Адже не на день ми прощаємось, не на місяць, не на рік навіть, а на цілих двадцять вісім років два місяці і дев'ятнадцять днів. Ще ніхто в світі не прощався на так довго.
Кукурузо нахилився до Собакевича, почухав за вухами, взяв його передню лапу, потиснув:
— Прощай! Я б тебе тут залишив, але й сам не знаю, як у мене з харчами буде... Не бійсь... Павлуша тебе в обиду не дасть. Ти ж, Павлушо...
— Аякже!.. — не дав я йому договорити.
І змовк, думаючи, що б же йому ще таке сказати заспокійливе на прощання.
— А ті двоє таки не шпигуни, — сказав я. — Справжні шпигуни нас придушили б отам у кукурудзі. І ніхто б не знав. Вони ж точно тепер знають, що ми за ними стежили. Так що не переживай — ніхто про нас все одно б ні в газеті не написав, ні по радіо, ні тим паче по телевізору...
Але Кукурузо на це нічого не відповів.
І знову ми стоїмо й мовчимо.
— Ну так що? Давай їдь уже! — не витримує нарешті Кукурузо.
— А ти що, поспішаєш? — кажу я.
(Продовження на наступній сторінці)