— З міліції? — якось здивовано перепитав дядько і враз нахмурився. — А… авжеж!.. А ти що тут робиш?.. Ану, киш звідсіля! Не заважай!.. Киш, кажу! Киш!
Женя поспішливо подерся на гору.
"Він не з міліції! Не з міліції! Точно! Здивувався, коли я сказав". Женю охопив страх. Дядько був здоровенний, м'язистий (це відчувалось навіть під курткою), зовсім лисий, з настовбурченими вусами і чорною неголеною стернею. І очі — витрішкуваті, сердиті, нахабні.
Райвідділ міліції містився зовсім поряд із новим будинком.
Може, якби кабінет капітана Горбатюка не був би на першому поверсі, і вікно не було відчинене, і Женя не побачив капітана, він би й не наважився. А так…
Женя кахикнув, щоб привернути до себе увагу.
Капітан звів очі.
— О! Це ти? Що таке? — він одразу відчув, що Женя хоче щось сказати. — Ви… не надсилали… свого працівника… з біноклем… до квартири Граціанських? — оддихуючись, спитав Женя.
— Що? Якого працівника?
— Там… хтось підглядає зараз…
— Що? Хто?.. Стривай, я зараз вийду…
Збиваючись, Женя розповів про лисого дядечка з біноклем.
— Ану, ходімо…
Незнайомця вони зустріли на вулиці біля нового будинку, він виходив із подвір'я. Глянув на Женю, на капітана, трохи зблід, але пішов прямо на них.
На вулиці він здавався ще вищим і могутнішим. Легка спортивна куртка була розстебнута, з-під неї виднілась майка з яскравими іноземними написами, що облягала широченні груди культуриста, на яких висів бінокль.
— Пробачте! — капітан козирнув. — Дозвольте кілька питань.
— А що таке? — "культурист" глянув на Женю, і якби поглядом можна було спопеляти, від Жені лишилася б на тротуарі жменька попелу.
— Та от… хотілося б, пробачте, дізнатися, з якого ви райвідділу?
— Що?.. — він знову блиснув на Женю. — А-а… То я пожартував…
— Дотепний жарт. Будь ласка, ваші документи.
— Що-о? А з якої це речі? — дядько дивився нахабно й визивно.
— Пробачте, ми розслідуємо зараз одну справу, і, гадаю, вас не образить…
— А причому тут я до ваших справ?
— Ваша агресивність починає здаватися підозрілою, — капітан говорив дуже ввічливо, але твердо.
Здоровань не витримав і потягся своєю величезною рукою до кишені. Витяг посвідчення, простягнув капітанові. І тільки тут Женя помітив на його куртці значок майстра спорту.
— Ще раз пробачте, пане Шипуля, але чи не будете ви ласкаві пояснити, чим вас так зацікавили вікна й балкон квартири Граціанських?
— Яких Граціанських? Не знаю ніяких Граціанських… — Шипуля явно нервував. — Я нікуди не дивився… Та що ви мене допитуєте? Що вам треба? Я нічого протиправного не робив. Пацан вам щось наплів, а ви… Не маєте права! Недарма, недарма пишуть про зловживання міліції. — Та ви не гарячкуйте. Ніхто вас не допитує. Можете не відповідати. Ще раз пробачте. Будь ласка! — капітан простягнув Шипулі посвідчення. — А документ, між іншим, не дійсний. Ще позаторік треба було продовжити.
Шипуля нічого не сказав, мовчки взяв посвідчення, мотнув головою й пішов.
— До побачення! — у спину йому гукнув капітан. Шипуля обернувся.
— Мені з вами бачитися ні до чого. Прощавайте!
І, вже не обертаючись, завернув за ріг.
— Хто він? — спитав Женя.
— Тренер, із боротьби самбо. По-моєму, колишній. Спасибі тобі, Женю, за оперативність. Молодець. Цей Шипуля Василь Іванович, може, й не просто з цікавості дивився у бінокль. Але не будемо надто підозріливими. Може, ми й помиляємося. А що ти там робив на горі? Чого ти поліз зазирати?
— Хотів дізнатися, чи не приїхали… — почервонів Женя.
— Я тебе дуже прошу. Ти, будь ласка, власного розслідування не проводь. Бо ще, чого доброго, й тебе шукати доведеться, — капітан Горбатюк подивився Жені просто у вічі. — Я тобі наказую, чуєш! Сам, без мого дозволу, нічого у цій справі не роби. Домовилися?
— Ну… добре… — не дуже охоче погодився Женя.
Розділ VI
Валера щось приховує. "Не подобається мені Шипуля". Снаряди лягають все ближче, а хоч би осколком зачепило. Пізній дзвінок з райвідділу
Капітан Горбатюк мав підстави для того, щоб непокоїтись і попереджати Женю. Сьогодні зранку в нього відбулася зустріч і розмова з одинадцятикласником Валерою Лобуренком.
Хоч Валера й намагався триматися впевнено і зухвало, відчувалося, що він нервує і щось приховує.
— Скажи, будь ласка, в суботу ти заходив у туалет на третьому поверсі після п'ятого уроку? — спитав капітан.
— Здається, заходив. А що — треба було взяти дозвіл у міліції? — З шестикласників нікого там не бачив? — наче й не помічаючи глузливого тону, продовжив капітан.
— А-а… ви про те зникнення… Ні! Я його не бачив. А якби й бачив, то не помітив би. Я не для того туди заходив… — хлопець сміявся просто у вічі капітанові.
— Я розумію, що не для того, — спокійно сказав капітан.
— І не для того, щоб вколотися! Я не колюся! — раптом сказав Валера, і в очах його спалахнув злий вогник.
— А чого ти про це говориш? — щиро здивувався капітан. "Справді, чого він про це говорить? Крім Регіни Ігнатіївни, ніхто про анонімний лист не знає… Вона пообіцяла нікому не говорити ні про лист, ні про розмову".
— А… а вас же це цікавить? — трохи розгубився Валера.
— Хто тобі сказав? Ні! Звідки ти взяв? — капітан пильно дивився на хлопця.
— Ну… зараз же… — Валера одвів очі, — зараз же так борються з наркоманією, токсикоманією…
— Скажи, а ти знаєш Вітасика Дорошенка?
— Того, що зник? Шестикласника?.. Ну, бачив…
— А ти всіх шестикласників знаєш?
— Ні… звичайно.
— А його… Він що — чимось вирізнявся?
— Ні… нічим… по-моєму… — у голосі Валери була якась непевність.
— А чого ж ти його запам'ятав? У тебе, може, був з ним якийсь конфлікт?
— Конфлікт? Із пацаном? Невже ви думаєте, що я конфліктую з пацанами? Виріс я з того віку.
— Ну, різне буває… Іноді пацан суне свого носа, куди не слід. Доводиться того носа прищикнути.
Валера почервонів:
— Ні.
— Але ж ти хлопець запальний, задерикуватий. Спалахуєш легко. З міліцією були неприємності… Одному на стадіоні навіть руку зламав. Не на користь пішли тобі ті прийоми самбо. А чого ти, до речі, спорт кинув?
— Кинув — і все.
— Хто тебе тренував?
— Шипуля… торбохват.
— Чого це він "торбохват"? — А я знаю, чого бувають торбохвати? Під себе гребуть… І потім горять, як Наполеон у Москві.
— У тебе з ним був конфлікт?
— Та що ви — "конфлікт-конфлікт"!.. Дуже він мені потрібен, той Шипуля!.. Його самого витурили.
— За що?
— Вам краще знати. Я не стукач. Хочете, щоб він мені голову одкрутив? Ні-ні. Дякую.
Капітану Горбатюку не могло й на думку спасти, що за якихось три години він сам зустрінеться з тим Шипулею, та ще за таких дивних, незвичайних обставин.
Він ледве стримався, щоб не виказати Жені Киселю, та й самому Шипулі свого подиву, коли прочитав у посвідченні прізвище.
Так, у капітана Горбатюка були всі підстави, щоб непокоїтись і попереджати Женю.
Майстер спорту Василь Іванович Шипуля за інформацією спортивного товариства два роки тому дискваліфікований і звільнений від тренерської роботи за фінансові зловживання під час виїздів на збори, тренування і національні змагання команди юнаків із боротьби самбо. Спершу справу намірялися передати до суду, але потім чогось передумали. Нині Шипуля працює нічним черговим державної охорони на складі торговельної організації, керівником якої є ніхто інший, як Борис Борисович Граціанський. А Шипуля ж казав, що не знає ніякого Граціанського. Питань виникало дедалі більше. Відповіді — поки що жодної.
Де Вітасик Дорошенко, де Вітасик Граціанський та його батьки — поки що лишалося таємницею…
…Пізно увечері два капітани знову сиділи на балконі дванадцятого поверху, дивилися вниз на мерехтливі вогні й говорили.
— Дуже мені не сподобався Шипуля, — говорив капітан Горбартюк. — Те, як він дивився на Женю. Така лють була в очах. У цю мить він був здатний на будь-який кривавий вчинок. Страшний чоловік! Гора м'язів і люті. Як він міг тренувати дітей?
— Є, на жаль, такі "вихователі", які на дітях тільки заробляють.
— Слухай, ти ж зараз розслідуєш відмивання грошей у торговельній мережі. Борис Борисович Граціанський не проходить у тебе?
(Продовження на наступній сторінці)