— Він у нас взагалі передовик. Все життя. Скільки я його знаю. Орденоносець. Делегат з’їзду. Раціоналізатор. Винахідник. Авторських свідоцтв у нього майже сто. Одним словом — славетна людина, як каже дід Кирило. Гордість нашої сім’ї. Але такий скромняга — просто страх. І коли ми переїжджали сюди, він дуже просив нікому з сусідів про нього не розказувати. "Бо зараз такий, каже, час, перебудова. Той, хто вчора був передовик, сьогодні може опинитися в хвості. Почекайте, каже, трохи, поки я у сучасних умовах доведу, що я чогось вартий". І сидить зараз ночами, щось креслить, рахує…
— А чого ж ти тоді телефон його дала?
— А як би ти того Ігоря розшукав? Та й самій мені до дідуся звертатися було незручно… А коли стороння людина, то… Він же все-таки депутат. До нього знаєш скільки звертаються… Весь час…
— Гм… — усміхнувся Дениско. — А ти хитра…
Вона теж усміхнулася. І одразу перевела розмову на інше.
— А який дідусь Петрусь винахідник! Тобі дід Кирило "Артамонича" не показував?
— Якого "Артамонича"?
— Значить, не показував. Ходімо, я покажу. Хочеш?
— Авжеж!
Коли вони вийшли на сходи, Дениско, глянувши на Зірку, раптом згадав — вона ж була з пакетом. А тепер — руки вільні.
"Де ж вона його лишила? Де?" — занепокоївся він. Але питати було незручно, і він так і не спитав.
Зірка одчинила двері ключем і сказала тихо:
— Тільки не дуже кричи. Дід Кирило, мабуть, ліг подрімати. Він усю ніч не спав, мене чекаючи.
Дениско навшпиньках пішов слідом за Зіркою по коридорах — спершу по одному, потім, перейшовши через велику кімнату, в якій стояв довгий стіл і багато стільців, — по другому.
І от вони увійшли у теж велику кімнату, обстановки якої Дениско навіть не помітив, бо одразу завмер, вражений.
Під стіною стояв велосипед. Ні, не велосипед, а щось незвичайне, щось дивовижне, чого Дениско ніколи в житті не бачив, навіть по телевізору.
Коліс було два, а от педалей — три пари, а місць — аж чотири. І керма два. Переднє кермо вигнуте, наче дивовижні залізні роги. І між ними крісельце, а поперед крісельця — педалі, що крутять ланцюг передачі до переднього колеса.
За першим сідлом ще одне, і перед ним приварене до рами кермо, яке не повертається, а просто щоб за нього триматися тому, хто сидить на Другому сідлі.
Там, де в нормального велосипеда багажник— ще одне крісельце, вже без педалей, із запобіжними ремінцями.
А обабіч заднього колеса, на алюмінієвих трубчатих штангах, два брезентових мішки-багажники, геть усі списані назвами міст: Київ — Харків — Миколаїв — Запоріжжя — Одеса — Ужгород — Кишинів і ще інші — Дениско всіх і прочитати не встиг.
— Ух ти! — тільки й вимовив він.
— Це і є "Артамонич"! — сказала Зірка. — Названий так на честь російського кріпака-винахідника Артамонова, що побудував перший двоколісний металевий велосипед. Подобається?
— Чудо!
— Дідусь Петрусь сам зробив. Ще як тато і дядя Стьопа маленькі були. Тато отут на передньому сидінні педалі крутив, а дядя Стьопа, — він на два роки молодший, — на цьому задньому сидів. А дідусь Петрусь з бабусею отут… Такий спарений велосипед називається тандем. Влітку, у відпустку, вони по всій Україні мандрували. Завзяті туристи були… Здорово, правда?
— Здорово, — сказав Дениско і раптом побачив на письмовому столі досить величеньку синтетичну новорічну ялинку, обвиту червоною стрічкою з написом: "Вітаємо з Новим, 1988 роком!"
"Але ж зараз ще тільки серпень вісімдесят сьомого", — здивувався Дениско і запитально глянув на Зірку:
— А це що?
— А — ялинка?.. Це наш дідусь Петрусь достроково виконав річний план… І його привітали з заводу.
"Так от чому Дід Мороз! От чого вони всі ховалися і чого дід Кирило і Марія Іванівна не говорили правди! Дідусь Петрусь просив не розголошувать, тому й представники заводу разом із Дідом Морозом так себе поводили".
Остання таємниця квартири номер сім перестала існувати.
22. СЮРПРИЗ
І все-таки — ні! Секрети і таємниці ще існували.
Коли Дениско увечері ліг спати, то відчув незручність. Щось муляло йому. В головах у нього під простирадлом була диванна подушечка, поверх якої мама стелила простирадло, а тоді вже його подушку — щоб було вище.
Сьогодні було і вище, і твердіше, ніж звичайно.
Дениско сунув руку під простирадло і під диванну подушечку і намацав якийсь предмет. Витяг. То був той пакунок, що його тримала у руках Зірка, коли прийшла.
У Дениска закалатало серце.
Як він міг забути?
Він не згадав про це впродовж усього дня.
Що робити?
Розгорнути?
А якщо вона випадково забула?
Буде нечесно, негарно.
Та потім він подумав: "Ну хіба могла вона, принісши цей пакунок, "випадково" сунути його під диванну подушечку, та так, що навіть мама, коли стелила постіль, не помітила? Ні! Не могла!"
Мами в кімнаті не було. Коли Дениско лягав спати, вона завжди зачиняла двері і йшла на кухню — готувати обід на завтра, або до себе в кімнату — читати книжки по медицині.
І Дениско, намагаючись не дуже шарудіти папером, обережно розгорнув пакунок.
У пакунку лежали загорнуті в целофан брикетики різних східних ласощів — сушеної дині, інжиру, ізюму, кураги. І ще складена вчетверо візерунчаста тюбетейка.
Поверх усього лежала листівка з верблюдом у пустелі, на звороті якої чітким дівчачим почерком другокласниці було написано:
"Привіт із Фергани".
Дениска кинуло в жар.
Не він їй, а вона йому зробила сюрприз.
А малюнок лежав у шафі. Він так і не наважився витягти його.
Майже весь день був Дениско разом із Зіркою.
Вони дивилися разом мультики по телевізору, слухали дитячі платівки, яких у Зірки було багато, дивилися діафільми. Гуляли у дворі і — ви здивуєтеся — навіть грали у футбол. Зірка дуже непогано била по м’ячу. І на воротях стояла добре. Дениско згадував свій сон і всміхався.
Але найбільше вони розмовляли.
Вона розповідала йому про Фергану, про тамтешні звичаї, про різні цікавинки, які завжди є у кожному куточку землі, про те, як перетворюють пустелю у квітучий край.
Вона справді каталася і на осликах, і на верблюді. Хоча й не сама, а з дядьком Степаном, а найбільше з тітонькою Саїдою.
Між іншим, коли вони вийшли у двір, то раптом побачили, що по асфальтовій доріжці їде на велосипеді Пірат, а на рамі в нього сидить малий хлопчинка. То був один з тих малюків, яким будувала Зірка з піску замок, зруйнований Піратом.
Дениско й Зірка глянули один на одного і усміхнулися.
Пірат удав, наче не бачить їх.
Дениско спершу хотів розказати Зірці про свої сутички з Піратом, але потім подумав, що вийде, наче він хизується власним благородством. І не розказав…
Увечері, коли всі Гнатюки поприходили з роботи, була вечеря, на яку запросили Дениска з мамою.
Сиділи у великій кімнаті за довгим столом. На чільному місці дід Кирило і Марія Іванівна (яка не стільки сиділа, скільки метушилася навколо столу, подаючи страви і пильно стежачи, щоб усі добре їли). Тоді Петро Кирилович і Світлана Василівна. Далі Зірчині батьки Володимир Петрович і Галина Семенівна. Ще далі Зірка. А біля неї Дениско з мамою — якраз навпроти діда Кирила і Марії Іванівни, на чільному гостьовому місці.
Вечеря була не вечеря, а сама радість. Дениско навіть забував ковтати, бо весь час розкривав рота від цікавості. Всі по черзі щось розказували, різні новини, які сталися за день. А дід Кирило раз у раз кидав дотепні репліки, і всі дружно сміялися.
Марія Іванівна аж світилася, з любов’ю дивлячись то на одного, то на другого.
Ставлячи на стіл пиріг, вона схилилася до Дениска та його мами й шепнула:
— Ну як би ми жили окремо?.. Я задля цих вечірніх годин і живу зараз на світі. Коли всі отак посходяться й вечеряють… Снідати разом якось не виходить, кожен поспіша на роботу — хто раніше, хто пізніше… Обідають на роботі. А от вечеряємо завжди разом. І це щоденне моє свято…
Коли Марія Іванівна знову побігла на кухню, мама прошепотіла Денискові:
— Яка прекрасна дружна сім’я! Правда? — і, не чекаючи відповіді, зітхнула. — Як жаль, що ми зі своїми не живемо разом.
А потім був кіносеанс.
Під стіною поставили на маленькому столику кінопроектор.
І дід Кирило почав крутити свої "сюжети".
Спершу сільські.
Поле. Трактор. Висунувшись з кабіни, щось веселе кричить немолодий уже тракторист.
— Оранка на зяб, — коментує дід Кирило. — За кермом — передовик нашого колгоспу Іван Тертичний. Мій друг і напарник. Рік тисяча дев’ятсот шістдесят третій. Початок моєї кінокар’єри. Зйомка з сусіднього трактора.
Знову поле. Комбайни збирають урожай.
— Хліб — державі! Зйомка з комбайна. Тисяча дев’ятсот сімдесятий рік.
Колгоспний сад. Двоє дядьків з мішками тікають. Один обернувся, свариться кулаком.
— Розкрадачі колгоспного добра брати Дударенки. Зйомка "прихованою камерою". З велосипеда.
(Продовження на наступній сторінці)