Став накрапати дощ. Верхня палуба вмить спорожніла.
— Треба його попередити. Поки нікого нема, — вигукнув Женя і кинувся до четвертої шлюпки.
Вони бігали під дощем від шлюпки до шлюпки, стукали кулаками по дну і, здершися на шлюпбалку, гукали під брезент:
— Ципо! Сьогодні вночі облава. Хтось сказав капітану. Пильнуй!..
У каюту вони прибігли мокрі як хлющі.
— Ви що — здуріли?! — накинувся на них Григорій Тарасович. — Не знаєте, що після Чорнобиля мокнути під дощем небезпечно! Ану, переодягайтеся швидше.
Дощ лив цілий день, аж до вечора. Екскурсію в місто відмінили. "Зелену стоянку" з купанням теж.
Масовик влаштував ігри, танці і вікторини в кают-компанії та на критих палубах. Цілий день працювали буфет, і бар, і відеосалон. Крутили кіно.
Та, незважаючи на це, день тягнувся дуже довго. Може, тому, що хлопці нервували. Чи вдасться Ципі переховатися, чи вдасться уникнути облави?
Хлопці блукали по теплоходу, раз у раз визирали на верхню палубу.
А перед вечерею несподівано зустріли Платошу, він таємничо схилився до них і прошепотів:
— Капітан відмінив облаву. Чудасія!
Усміхнувся й побіг.
Хлопці знову розгубилися. Значить, вони даремно налякали Ципу. І він, може, й перебазувався.
— Треба попередити! — вирішив Вітасик. Захопивши парасольки, хлопці подалися на палубу.
І знову оббігли під дощем усі шлюпки. Знову, пильнуючи, щоб ніхто не побачив, стукали і гукали під брезент:
— Облаву відмінили! Ципо! Відгукнись! Треба поговорити.
Але Ципа не відгукнувся. Чи справді перебазувався, чи просто не захотів розмовляти.
Розділ XIII
У тринадцятому розділі такої повісті, як наша, обов'язково має відбутися щось таємниче і страшне. І воно відбувається.
Анатолія Петровича огортав неспокій. Закінчився третій день плавання, а розслідування не просунулося ні на крок. Ні капітан Пилипей, ні співак Сокирко, які так злякалися були привіту від Вороного, як уже говорилося, по виявляли особливих ознак занепокоєння. І пасажир Вороний ніяких контактів з ними не має. І Ципи на кораблі начебто нема — мовчать Женя й Вітасик. І "кооператор" із свого люкса не виходить. І Григораша ніде не видно. Може, давно вже зійшов на берег… Гуляє, мабуть, після тюрми. Це у них положено, у злодіїв у законі. Бо знову ж сяде…
"Ну чого ти нервуєш? Ну нема ж об'єктивних підстав. Ти ж аналітик. Головна твоя риса — залізна логіка. На відміну від твого друга Стьопи Горбатюка, який підвладний емоціям і якого через це завжди "заносить"", — сам себе переконував Попенко. До речі, він кілька разів дзвонив сьогодні вдень Горбатюку, та так і не додзвонився, — того чогось не було на місці. Хоча розказувати й нічого, але Попенко не любив, коли щось не виходило, зривалося. І ота відсутність контакту з Горбатюком теж нервувала Анатолія Петровича, вселяла якесь почуття відірваності, самотності.
"Втравив мене в якусь авантюру, а сам собі займається своїми справами, — подумав навіть Анатолій Петрович. — Даремно тільки катаюся. Ловив би собі спокійнісінько рибу на десятому причалі".
І все-таки якесь почуття небезпеки, ота незбагненна професійна інтуїція не давали йому сьогодні заснути.
Він одягнувся, тихенько прочинив двері і вийшов з каюти.
Коридори були безлюдні. М'яко пружинила під ногами килимова доріжка.
Анатолій Петрович піднявся трапом угору. На цьому поверсі містився ресторан. І тут у коридорах — ні душі.
Попенко піднявся трапом ще вище — на червону палубу, де були одномісні каюти і каюти люкс. Каюта "кооператора"-спортсмена була майже поряд з каютою співака — через одну.
"Сам у двомісному люксі… Навіть для людини, в якої є зайві гроші, — не дуже розсудливо…" Ця думка не давала Анатолію Петровичу спокою з тієї миті, як він дізнався про появу "кооператора". Для когось це місце, мабуть-таки, призначалося. Не треба бути великим мудрецем, щоб дійти такого висновку. У списках пасажирів Григораша не було, а у барі він його бачив. На власні очі. Отже…
Анатолій Петрович зробив крок до "червоного" коридора і раптом завмер.
По коридору поперед нього ішов хлопчик років дванадцяти. Обличчя його він не бачив, лише потилицю, тонку шийку і кумедно настовбурчений на маківці рудий їжачок.
Біля дверей каюти Сокирка хлопчик зупинився, якусь мить стояв, потім рвучко відчинив двері і переступив поріг. І в ту ж мить почувся зойк.
Анатолій Петрович кинувся гуди.
Двері каюти були прочинені і, ще не добігши, Анатолій Петрович почув хриплуватий, наче застуджений, хлоп'ячий голос:
— Ти все розкажеш, все!
— Розкажу, розкажу! Тільки зникни! Зникни! Бо я збожеволію! — істерично вигукнув Сокирко.
Анатолій Петрович вже взявся за ручку дверей, і тут щось примусило його обернутися.
У кінці коридора біля трапа стояв… Григораш. У голубому махровому халаті, наче щойно з басейну.
Кілька секунд вони дивилися один на одного. Потім Григораш нервово сіпнув головою (це був знайомий жест, який не лишав жодних сумнівів, — і тоді, на допитах, він так робив, коли не витримував і починав нервувати). Повернувся і тільки війнули поли халата — так швидко, по-мавпячому шугонув угору трапом Григораш. Коли злочинець тікає, міліціонер не може не переслідувати його. Тут уже не до роздумів. Це інстинкт. І Попенко кинувся до трапа.
Він теж подолав його у два скоїш.
Це був найвищий поверх корабля. Тут, поряд з рубкою, містилися каюти капітана, старпома, лоцманська, радіорубка… Сюди пасажирам вхід не дозволявся, про що сповіщала табличка на ланцюжку.
Але Анатолій Петрович перескочив ланцюжок, як за секунди до цього перескочив його Григораш — про це свідчили голубі нитки на табличці: видно, Григораш зачепився за неї халатом. І затримався. В останню мить Попенко встиг помітити, як зачинилися двері каюти капітана. Іншого виходу у Григораша не було. Хіба що на небо. Якби там несподівано з'явився вертоліт. Але так буває лише в кінофільмах про Фантомаса.
Двері каюти не піддавалися — Григораш зачинився зсередини. Мабуть, капітана там не було.
І справді капітан був у рубці. Стоячи біля штурмана, що вів корабель, щось йому говорив.
Інстинкт переслідувача не дозволяв Анатолію Петровичу одійти далеко від дверей каюти, і він чекав, поки капітан обернеться і зверне на нього увагу.
І от капітан обернувся і помітив його.
Здивовано звів брови, щось коротко сказав штурману і швидко пішов до Попенка. Штурман не обертався і не бачив Анатолія Петровича.
— Що таке? Чого ви тут? — півголосом спитав капітан, прикривши двері, що вели в рубку.
— Вибачте. Але до вашої каюти зайшов сторонній.
— Що?
— І не просто сторонній, а карний злочинець.
Капітана Пилипея наче вдарило струмом.
— Карний злочинець? Ви певні? Не помиляєтесь?
— Я певен і не помиляюсь. Бо добре його знаю. Я — капітан міліції, — Анатолій Петрович простягнув Пилипею посвідчення.
Той якось неуважно, незосереджено глянув на нього. Вони вже підійшли до дверей каюти.
— Ану, подивимось, подивимось, що тут за карний злочинець, — весело й голосно промовив капітан, беручись за ручку.
— Він замкнувся, — сказав Попенко.
— Замкнувся? Не міг він замкнутися! — знову ж таки голосно, з притиском сказав капітан. Поторсав ручку, натиснув і… двері розчинилися.
— От бачите! — Капітан зробив крок і, стоячи в дверях, зазирнув у каюту. — Нікого нема. Вам здалося.
Через плече капітана Анатолій Петрович бачив, що у першому приміщенні каюти, так званому кабінеті, справді не видко було нікого. Але існувало ще й друге приміщення, де капітан спав, відпочивав.
— А там?
— І там, по-моєму, нікого, — сказав капітан і зробив ще два кроки.
І, хоч капітан не запрошував його, Анатолій Петрович зайшов до каюти.
Останнє, що він встиг побачити, — це перекошене обличчя капітана, який враз обернувся.
Від страшного удару ззаду по голові Анатолій Петрович втратив свідомість.
Розділ XIV
У люксі хтось є.
Григорій Тарасович прокинувся серед ночі. Щось йому наснилося — хтось його переслідував, хапав, душив. Так бувало, коли він спав на спині. Глянув на годинник — було майже три години, без чверті. І одразу відчув, що в каюті щось не так. Кинув погляд на сусідню верхню полицю — полиця була порожня. Прислухався. На нижніх полицях мирно посапували хлопці. На столику, куди вони клали на ніч свій одяг, речей Анатолія Петровича не було. Григорій Тарасович зліз. Нашвидку одягнувся, вийшов у коридор. Зазирнув у туалет. Нікого.
Григорій Тарасович уже кілька років був дружинником, і за цей час почуття пильності стало майже професійним. Небезпеку він відчував підсвідомо і майже ніколи не помилявся. От і зараз… О третій годині ночі без жодних підстав Попенко не вийшов би з каюти. Щось таки сталося. І не збудив. Сам пішов. Оберігає. Образа знову ворухнулася в серці Григорія Тарасовича. Вчора перед сном, коли хлопці вже поснули, між ними відбулася досить гостра розмова. Григорій Тарасович сказав прямо, без викрутасів:
— Анатолію Петровичу, ви ж ще вчора знали, що у двомісному люксі їде якийсь кооператор. Чому мені не сказали?
Анатолій Петрович знітився:
(Продовження на наступній сторінці)