— Не бійся! Не потоне! — сказав Женя. — У нього розряд.
— От же урвителі! Ну що мені з вами тепер робити? Капітан як дізнається, спише мене на берег.
— Чого?
— Що я "зайців" покриваю.
— Яких "зайців"? Ми не "зайці". Ми по путівках.
— Як?!
Усю інформацію, яку треба було викласти Платоші за інструкцією капітана Попенка, Женя вже сповіщав на бігу, похапцем, важко дихаючи і ледве встигаючи за Платошею.
Вони збігли по трапу з теплохода і кинулися вздовж берега.
Вітасик уже підплив і виходив з води на пісок.
— Ну, фантастика! А я був певен, що ви "зайцями", — говорив Платоша, поки Вітасик викручувався і одягався. — Мені й на думку не спадало, що ви законні пасажири. Вчора ж удень вас бачив, і ви нічого не сказали… От і вирішив вас поки що замкнути, бо ж біг виконувати терміновий наказ боцмана. А ви, виявляється… Ну, фантастика!.. Добре, що ніхто, здається, не бачив… А то за такі стрибки з ілюмінатора… знаєте…
Коли хлопці, вскочивши у каюту, почали, захлинаючися, розповідати про свою пригоду, капітан Попенко нахмурився:
— Я ж просив!.. Поводитися як звичайні туристи. Не привертати нічиєї уваги. А ви! Через ілюмінатор у воду стрибаєте. Нічого собі "звичайні туристи"! Єдина надія, що дуже рано і, може, ніхто не бачив, не звернув уваги.
— Це все твої штучки! — гримнув на Вітасика Григорій Тарасович. — Твоя вічна погоня за пригодами! Ще щось — і я відправлю тебе додому. Продовжимо подорож без тебе, утрьох.
Женя спробував заступитися за Вітасика, казав, що все вирішило жеребкування, що міг стрибнути й він, намагався навіть пожартувати (мовляв, якби Платоша підсадив, то і стрибнули б удвох), але Григорій Тарасович на жарт не зреагував, не усміхнувся.
Отже, перша їхня пригода на теплоході, якої комусь вистачило б на довічні тріумфальні спогади під захоплені оплески однокласниць (ще б пак — втеча з каюти через ілюмінатор!), схвалення не здобула. Навпаки, викликала негативну реакцію і репресивні наслідки.
— Щоб від мене — ні на крок! — наказав Григорій Тарасович. І автономія хлопців була втрачена на цілий день.
Під невсипущим наглядом вони снідали, потім ходили разом з усім теплоходом на екскурсію. А втім, той невсипущий нагляд їх анітрохи не бентежив. Бо в Каневі вони були вперше. А той, хто хоч раз побував у Каневі, той знає, яке почуття охоплює людину на тій святій землі. І вони про все на світі забули.
Розділ VII
Розмова з Горбатюком. Троє Вороних. Який? Несподівана поява четвертого. У Сокирка різко змінюється настрій.
— Капітан Горбатюк? Добрий день! Дозвольте доповісти?
— А-а, Толю, здоров! Ну що, що у тебе?
— Та поки що нічого особливого. Вивчаємо ситуацію, прощупуємо персонал. Ципи на теплоході поки що не виявили. Хоча серед майже п'ятисот чоловік це й не так просто. З Сокирком познайомився. Це було не дуже важко. Сказав, що прихильник його таланту. Тут за ним ціла вервечка дівчат бігає. Примусили його навіть дати невеличкий концерт у кают-компанії. Я його намагаюся від тих дівчат рятувати. Він живе в одномісній каюті. Хлопець начебто непоганий, хоча й трохи самозакоханий. З капітаном, здається, не знайомий. У всякому разі я бачив, як вони, зустрівшись, не те що не привіталися, а навіть одвернулися один від одного. Хоча капітан вітається з багатьма пасажирами, особливо першого класу. І з відомим артистом міг би привітатися й без знайомства.
— Це теж інформація до роздумів.
— Можливо. Але більше ніяких проявів у взаєминах між ними не помічено. Капітан користується у команди повагою. Суворий, але справедливий. До "Квітки-Основ'яненка" плавав на "Метеорах", "ракетах", фарватер знає добре, аварій не мав. З наступного сезону "Квітку-Основ'яненка" обіцяють перевести на закордонні круїзи. Дніпро — море, СРСР — Румунія. І в цьому заслуга капітана Пилипея. Так вважає команда. Я говорив з кількома матросами… А як у тебе? Відносно Вороного?
— У нашій картотеці зареєстровано три Вороних. Вороний Артем Степанович, 1921 року народження, старий карманник, п'ять років як "зав'язав", хворий на виразку шлунка, зараз лікується в Миргороді. Єременко Василь Олександрович на прізвисько Вороний, 1939 року народження, рецидивіст, вбивця, грабіжник, зараз відбуває покарання у колонії суворого режиму на Воркуті. І Вороний Юхим Веніамінович, 1954 року народження, засуджений торік за рекет і насильство.
— О! Годиться. Ті двоє навряд. Хоча Єременко не виключений. А от цей третій… І рекет, і вік… може бути цілком Ципиним батьком. Тоді зрозуміло стає… Треба б підняти справу. Чи не проходили свідками, потерпілими капітан Пилипей і співак Сокирко.
— Співак?
— А що? Згадай Френка Сіпатру. Його зв'язки з мафією.
— Щоб підняти справу, треба офіційний запит. Не хотілося б поки що нікого підключати.
— А ти спробуй неофіційно. У тебе ж стільки знайомих. Таку коротку довідку — лише два прізвища, — тобі можуть дати дівчата з архіву.
— Ну, я подумаю… А як там наші хлопці?
— В своєму репертуарі! Вже вискакували з ілюмінатора у воду.
— Та ти що?!
— Ну про це потім. Зараз перерветься. Бо у мене вже немає монеток. З Черкас подзвоню знову. Бувай!
— Щасливо.
Коли Анатолій Петрович після телефонної розмови повернувся на теплохід, Григорій Тарасович, Вітасиків тато, зустрів його несподіваною звісткою:
— До речі, серед пасажирів теплохода є Вороний.
— Звідки ви знаєте?
— Директор круїзу сказав.
— Отак сам узяв і доповів? — усміхнувся Понепко.
— Ні, — і собі усміхнувся Григорій Тарасович. — Я його зустрів. Кажу: "Ви мені не допоможете? Мені сказали, що тут у вас на пароплаві їхатиме один дуже цікавий чоловік, екстрасенс. Назвали прізвище, але я забув. Причому прізвище, не повірите, точнісінько як у тому оповіданні Чехова, — коняче…" Є, пам'ятаєте, у Чехова таке оповідання…
— "Коняче прізвище"… Пам'ятаю. А ви молодець!..
— Стривайте… "Дуже, кажу, я хотів би з ним познайомитися, він, кажуть, лікує від віталіго, а в моєї дружини на руках білі плямочки з'явилися, вона так переживає. Якщо вам не важко". — "Зараз. Подивлюсь", — каже. Пішов, переглянув списки. Приходить: "З "конячими" прізвищами лише двоє — Білокінь і Вороний". І назвав каюти. "Ні, кажу, не те… Значить, немає, кажу, дезінформували мене. Жаль…"
— Ну, Григорію Тарасовичу, ви діяли, як справжній оперативник. Комар носа не підточить. Могли б у нас працювати, — капітан Попенко дивився на Вітасикового тата з неприхованим захопленням.
— Досить того, що я дружинник, — почервонів і опустив очі Григорій Тарасович.
Вітасик перезирнувся з Женею і теж почервонів від задоволення: що й казати, приємно, коли твого тата хвалять.
Вороний виявився високим худорлявим дядечком років під п'ятдесят з гачкуватим носом і сивими вусами. Вираз обличчя його був похмурий і непривітний. А може, це просто здавалося. Лиха й зловредна річ — підозра. Коли на когось падає підозра, ти вже якось мимохіть не можеш дивитися на нього об'єктивно, а тим паче доброзичливо.
Тому капітан Попенко вважав за свій обов'язок попередити:
— Дорогі друзі! Будьмо стримані і розважливі. У нас ще нема жодної підстави для звинувачень, жодних доказів, жодних аргументів… Основний принцип нашої криміналістики зараз — презумпція невинності. Поки вина людини не доведена — вона невинна.
Але — слова словами, а підозра, повторюю, річ зловредна. Вже сама присутність на теплоході людини з прізвищем Вороний, попри всі варіанти випадковості, сприймалася тривожно і недвозначно.
"Привіт тобі від Вороного!" — сказав дивний хлопчик Ципа і капітанові Пилипею, і артистові Сокирку. Обидва страшенно перелякались. І от вони обидва на одному теплоході. І на цьому ж теплоході їде Вороний. Не треба мати дуже буйну фантазію, щоб зв'язати ці факти докупи.
Каюта Вороного була майже поряд з їхнього. Тому стежити за Вороним було дуже легко і зручно. Доля наче навмисне поселила їх поруч.
І якби ж Вороний був людиною доброю, привітною, товариською. А то й зовнішній його вигляд, і поведінка давали всі підстави до того, щоб підозри дедалі збільшувались.
Вже перша зустріч хлопців з ним у коридорі викликала негативні емоції.
— Не крутіться під ногами! Пройти не можна! — роздратовано гримнув Вороний. І хлопці змушені були попритулятися до стіни, пропускаючи його.
Разом з Вороним у каюті жили двоє молодих бороданів і завжди усміхнений товстун.
Один з бороданів чув слова Вороного, звернені до хлопців, і, коли той піднявся по трапу нагору, сказав:
— Не звертайте, хлопці, уваги, він і на нас гримає. Такий уже характер.
На що усміхнений товстун, який вийшов з каюти слідом за бороданем, зауважив:
— Непедагогічна репліка, товаришу педагог! Хе-хе-хе!
І хлопці зробили висновок, що бородань, очевидно, вчитель, а товстун — спільник Вороного.
(Продовження на наступній сторінці)