– Типова пневмонія. Причому двостороння. Треба колоти антибіотики. Щочотири години. І банки, і взагалі догляд… А він категорично відмовляється від госпіталізації. Якби ж хоч була наша патронажна сестра. А то захворіла як на гріх… Скажіть хоч ви йому…
Лідія Петрівна була вже біля хворого, тримаючи одну руку на його чолі, другу – на пульсі. А він винувато щось шепотів.
– Не хвилюйтесь, – обернулася Івасикова мама до лікаря. – Я медсестра. І укол зроблю, і банки поставлю…
Потім мама з лікаркою півголосом говорили про всі потрібні процедури, а Івасик роздивлявся навколо.
Квартира була невелика, двокімнатна, меблі звичайні, а от стіни… Усі стіни були завішані дитячими малюнками. І кожен в акуратній рамочці. Рамочки робив, певна річ, тато. А малювала, звісно, Тіна. Найбільше чогось було котів і зайців. Але ті коти й зайці були надзвичайно виразні – кожен із своїм обличчям, своїм характером. Просто талановиті були зайці й коти… І ще – майже на кожному малюнку було сонце – жовте, яскраве, променисте.
Дивлячись на ці сонця, Івасик чогось раптом згадав морозний завірюшний вечір і самотню постать під деревом…
Він глянув на Тіниного тата. Той лежав у жару, безсило одкинувшись на подушку, але в очах, які він короткозоро мружив на його маму, була невтримна дитяча радість.
Івасик раптом відчув, що в серці його нема того ревнивого страху, який був нещодавно, а є лише співчуття і жалість.
Він підійшов до Тіни, яка дивилася заплаканими переляканими очима, і сказав тихо:
– Не переживай, Христе… Раз мама тут, усе буде нормально.
І всміхнувся.
Він вперше назвав її Христею, як називав її тільки тато, і сказав не "моя мама", а просто "мама". Тіна усміхнулася йому крізь сльози.
… У другому класі в них вже було одне прізвище – Яременки: Тіна та Івасик Яременки.
Учні не одразу звикли до цього. Гришка Гонобобель навіть пробував гигикати, а Соня Боборика і Люська Зарічняк – теревенити.
Але Івасик узяв Тіну за руку, став посеред класу і сказав:
– Це моя сестра. Моя мама – її мама. А її тато – мій тато. І хто буде хихикати й теревенити про це, тому я дам по голові.
Учні потроху звикли.
У п'ятому "А" це тепер чи не найщасливіша, найвеселіша, найдружніша сім'я – сім'я Яременків: тато, мама, брат і сестра.
* * *
– Ну то що? Підійдемо до Івасика? – спитала Шурочка.
– Не треба, – сказала Тіна. – Якби це зробив він, я б знала. Від мене він би не став приховувати.
– То чого ж було говорити? – знизала плечима Наталі. – Ох, ці сестрички!..
– Слухайте, а… а може… ви тільки не смійтеся… – Тая Баранюк почервоніла. – Але в житті якраз буває так, що героєм виявляється той, на кого найменше думали.
– Кого ти маєш на увазі? – примружилась Шурочка.
– Валю… Тараненка…
– Тараненка?! Валю?! – Шурочка зробила великі очі.
– Уявіть собі! – значущо кивнула Тая. – У житті саме так і буває.
– Взагалі-то… хто його зна… – майже погодилася Наталі. – В усякому разі, у детективах точно… У Агати Крісті, наприклад, або Сіменона… Я читала… в оригіналі…
Валя Тараненко
Як це не прикро, але Валя Тараненко був боягуз. Із самісінького дитинства.
І в дитсадку його всі кривдили, товкли, а він не міг дати здачі. І в перших класах теж.
Ну що то, люди добрі, за такий закон дивовижний – не-боягузів ніхто й пальцем не зачіпає, а як ти боягуз, то наче на тобі написано: кожен і ліктем штовхне, і на ногу наступить, ще й облає при цьому – чого крутишся, мовляв, під ногами. Біда та й годі!
До речі, Валя не був такий вже немічний, слабосилий. Міг би, здається, постояти за себе. Та не піднімалася в нього на інших рука, не наважувався. Боявся. Одійде, ковтне образу, поплаче тихцем – "і вся ігра", як каже семикласник Вася Лоб.
Скільки разів вирішував Валя, казав собі: "Ну, все! Із завтрашнього дня перестаю боятися. Все!"
Та наставало завтра, і хлопці стрибали з височенького шкільного ґанку. А Валя підходив до краю, зазирав униз, у животі в нього тенькало, хололо, і він рачкував назад. Або натискали хлопці кнопки, набираючи код якоїсь квартири (на багатьох київських будинках встановлено автоматичні замки до вхідних дверей). Відгукнеться у динаміку тріскучий голос: "Така-то квартира слухає". Хлопці у мікрофон: "Здрастуйте, я ваша тьотя!" – і ходу, регочучи. Герої!.. А Валя вже й одважиться, кнопки натисне, та тільки голос почує, тремтить увесь і, слова не сказавши, щодуху тікає.
Ну що ти скажеш!
Важко жити боягузові у цьому складному світі, де на кожному кроці підстерігає тебе щось несподіване й небезпечне.
Особливо отруювала життя хлопцю одна людина. Кирпата, щербата, з відстовбурченими вухами. Вчилася ця людина в іншій школі, але жила у прохідному дворі, через який Валя ходив у крамницю. Це був хлопчик одного з Валею віку і такий самий на зріст, може, навіть на сантиметр нижчий.
Але нікого Валя так не боявся, як його.
Валя не знав його імені й називав його Фрукт. Колись він чув, яку черзі один дядечко сказав обурено про іншого, що ліз без черги: "Ну, фрукт! Я ще такого не бачив".
Фрукт ні разу Валю не вдарив. Але завжди, як Валя проходив, здаля робив погрозливий жест рукою і дивився так, що у Валі трусилися жижки і він прискорював ходу.
Вся справа в тому, що через плече у Фрукта висіли… боксерські рукавички. Завжди, коли Валя його бачив, Фрукт чи то йшов на тренування, чи то повертався. Хтозна.
Яка ж то була мука для Валі – ходити прохідним двором!.. І як її, скажіть, пережити, коли в одному з будинків того двору та ще й мешкала Майя Юхимець! Та сама Юхимець, що вчиться в тому ж таки п'ятому "А" і сидить з Маринкою Зозулею просто перед ним. Та сама Майя, на чиє рожеве вушко і виткий білявий кучерик на скроні він дивиться всі уроки…Більшість хлопців у класі пальму першості одностайно віддавали красуні Аллочці Граціанській.
А Валі подобалася Майя Юхимець.
Ну й що, що в неї носик бараболькою. І одна брова трохи вища, а друга нижча. Зате які в неї очі! І які ямочки на пухленьких руках біля ліктів!.. І вся вона яка!
Та як завжди у п'ятому класі, коли тобі подобається якась дівчинка, вона на тебе зовсім не зважає.
Майя і Маринка весь час про щось таємничо шепотіли, раз у раз тихо скрикуючи, щоб хтось почув: "Уявляєш! Потрясно!"
Валя зітхав.
Як йому хотілося бути героєм! Зробити таке, що роблять тільки сміливі, відважні люди. Щоб Майя захоплено ахнула. Ну, а заодно й Маринка Зозуля. Хай ахає й вона, йому не шкода…
Валя, як усі боягузи, особливо любив книжки й фільми про героїв. Скільки ж то він подвигів здійснив у думках і мріях! А в житті тільки й знав, що приховував своє боягузтво, щоб зовсім не осоромитись. І, як усі боягузи, виявляв неабияку фантазію й винахідливість, коли хитрував, вибріхувався, викручувався, щоб не бачили, особливо дівчатка, як він боїться. Важко бути боягузом!
І от одного разу…
Мама послала його в крамницю. Можна було, звісно, не йти прохідним двором. Але в обхід дуже далеко – треба пройти квартал, потім іще один перпендикулярною вулицею, потім знову цілий квартал… А мама просить швидше. І до того ж двічі вже він ходив прохідним двором і Фрукта не зустрічав. Може, той захворів або й зовсім переїхав у інший район – бувають же такі щасливі несподіванки. І Валя повернув у прохідний.
Та тільки він завернув за ріг, як…
Перше, що він побачив, це була Майя Юхимець та Маринка Зозуля. Вони стояли на балконі будинку, за ріг якого він завернув.
Друге – це був Фрукт із боксерськими рукавичками через плече. Він сидів на східцях біля під'їзду будинку, що навпроти.
Майя і Маринка Валю ще не помітили – вони стояли, опершись на бильця, боком до нього. Але ще крок – і вони його помітять. Відступати назад ризиковано – побачать, як він тікає.
Єдиний вихід – кинутися у кущі бузку під балконом. Що Валя й зробив зі спритністю просто-таки дивовижною.
Балкон, де стояли дівчатка, був на другому поверсі просто над Валею, і він добре чув їхні голоси.
– … а він раптом як зарегоче, – продовжувала щось розповідати Маринка. – А я отак подивилася і… все! А він як скривиться…
– Смішнюля! – пхикнула Майя.
– Ой, вони взагалі такі смішнюлі!
– І задавулі. Думають, що ніхто нічого не розуміє, які вони…
– Ага-га… Комедія!
Судячи з розмови, Валю вони не помітили.
Але Валя раптом уявив, як він проходить повз Фрукта, а той робить свій жест, а може, сьогодні не тільки жест… А Майя і Маринка дивляться з балкона, наче в театрі.
Буде їм комедія!.. Буде він їм зараз такий смішнюля, що…
У Валі потемніло в очах…
Фрукт сидів собі на східцях і не збирався нікуди йти. Ну що робити?
І з-під балкона не висунешся, бо ті окаті дівчата одразу вгледять. Ще й гукнуть чого доброго. Куди тоді?… Фрукт же одразу підгребе, підрулює…
Ну й ситуація!.. Хоч до вечора сиди. А мама? А крамниця?…
Дівчатка нагорі замовкли. Невже помітили?
(Продовження на наступній сторінці)