Завмер на відстані простягнутої руки, зовсім близько – так, що вони відчували його подих. Ципа отямився перший.
– Привіт! – сказав, затнувшись.
– Привіт! – відгукнулися вони, ледь ворушачи язиками.
– Ви самі? – спитав він після миттєвого роздуму.
– Самі, – сказав Женя.
– Ну, тоді нічого, – він враз заспокоївся. – Навіть добре. Ви ж не донощики, правда? І батьки не міліціонери?
Він не бачив у присмерку, як густо вони почервоніли.
– Ти – "заєць"? – запитав, щоб подолати незручність, Вітасик.
– А що зробиш… як треба…
– А де ти ховаєшся? – спитав Женя.
– У шлюпці під брезентом.
– І лежиш там цілий день?! – жахнувся Вітасик.
– Що ж робити?… – усміхнувся Ципа.
– Ух ти!.. А як же… – Вітасик затнувся.
– А поліетиленові кульки нащо? – відверто сказав Ципа. – Я запасливий. І води пляшку маю. А от із їжею…
– Так ти ж, мабуть, голодний! – догадався нарешті Женя.
– Ти – розумний хлопець! – знову усміхнувся Ципа.
– Ми зараз… зараз… – хлопці кинулися до сумок, куди дбайливі їхні матері, не дуже довіряючи туристському раціонові, напакували різного додаткового харчування: печива, цукерок, фруктів, шоколадок…
– Та ви що? Куди мені стільки!
– Бери! Бери!
– У нас навалом!
– Ну, спасибі, спасибі, хлопці! – він так пожадливо кусав яблуко і жував печиво, що їм аж боляче було дивитися.
Він це, мабуть, відчув, бо, ковтнувши, промовив:
– Пробачте… Двадцять років не їв… Спасибі!.. Я вам чимось віддячу. Обов'язково! Ой! Хтось іде. Покедова!..
Він шаснув убік і пропав.
З протилежного боку повз вікно прочимчикувала пара – череватий дядечко й огрядна, з великим декольте дама.
– Це найщасливіший вечір у моєму житті! – бив себе однією рукою в груди черевань, другою обіймаючи даму за плечі.
– Ви – гуморист!.. Ви – гуморист! – сміялася дама, похитуючись і хапаючись за поручень.
Вони вже пройшли, але майже хвилину ще чувся її сміх і слова: "Ви – гуморист!.."
Хлопці мовчали, не в змозі отямитися від такого фантастично раптового знайомства з Ципою.
– Що ж робити? – сказав нарешті Вітасик. – Ти як хочеш, а я не можу сказати ні капітану, ні навіть татові.
– І я не можу, – сказав Женя.
– То що ж буде? – Не знаю.
– І я не знаю…
Вони знову замовкли.
– Він якийсь дивний, правда? – сказав Вітасик.
– Ага.
– І мені його жаль чогось.
– І мені. Я не вірю, що він злочинець.
– І я.
– Мабуть, його все-таки примусили.
– Ага. Бачиш, і не годують. І "зайцем" їде.
– А чому все-таки "зайцем"? Невже вони не могли його взяти просто так?
Важко було все це зрозуміти хлопцям.
У становище вони потрапили справді скрутне. І розказати про зустріч із Ципою вони не могли, совість не дозволяла ("Ви ж не донощики, правда?"), і приховувати – чи мали вони право, чи не зашкодить це розслідуванню справи складної і, можливо, небезпечної? Дуже шкодували хлопці, що прямо не встигли спитати Ципу, хто ж такий Вороний і чого так злякалися тоді капітан Пилипей і артист Сокирко. І Женя, і Вітасик чогось були певні, що Ципа сказав би їм правду. От були переконані в цьому обидва. Хоч не могли б сказати, на чому це переконання ґрунтується. Щось було невловиме у голосі, в інтонації того Ципи. Якась переконлива щирість. І він же довірився їм – сказав, де ховається.
І хлопці вирішили, що завтра вони обов'язково знайдуть Ципу і спитають про все. А тоді вже буде ясно – говорити дорослим чи ні.
На тому й поснули.
Анатолій Петрович і Григорій Тарасович повернулися в каюту після одинадцятої.
"Гурт" поводився на танцях, як усі: танцювали, реготали, галасували. Але не бешкетували й не билися. Обійшлося, як то кажуть, без ексцесів.
Григораш у барі не з'являвся. Вороного не видно було теж. Не вгледів Попенко й "підприємця".
Капітан Пилипей ніяких ознак занепокоєності не виказував. Анатолій Петрович бачив його сьогодні кілька разів. І в рубці, і на палубі, і в коридорі. Обличчя впевнене, вольове, незворушне. Одного разу навіть усміхався. Хоча взагалі, видно, вдачі суворої.
Одійшов і Сокирко. З кают-компанії не раз протягом дня чувся його спів і оплески. Видно, прихильниці його таланту перемогли-таки.
Хоча контактів з Анатолієм Петровичем тенор явно уникав. А може, то здавалося, бо Іван Романович весь час був в оточенні дівчат і ні на кого іншого його просто не вистачало.
Одне слово – нічого вартого уваги за весь день не відбулося.
"Завтра хоч і не телефонуй Горбатюку. Крім появи "підприємця", нічого й розказувати", – подумав засинаючи Попенко.
Розділ XII
"Облава буде!" – "Облаву одмінили!"
Шлюпки були на кормі одразу за верхньою палубою, обабіч труби – висіли на рострах, наче люльки, по дві з кожного боку. У якій із них ховається Ципа? І як із ним законтактувати?
Зранку на верхній палубі людей було небагато, але все-таки були. Он біля поручнів стоїть старенька, яку так брутально облаяли дівчата з "гурту". Замріяно дивиться вперед, підставивши обличчя стрічному вітрові. Щось, мабуть, згадує хороше – усміхається. А он біля протилежного борту вчорашня пара – череватий "гуморист" і декольтована дама. Він щось говорить вибачливим тоном, вона ображено смикає плечем. Обличчя в обох несвіжі, набряки під очима.
Ще кілька пасажирів походжають туди-сюди. І хоч усі вони не звертають на Женю й Вітасика аніякісінької уваги, все-таки треба бути обережними, щоб не зрадити Ципу. А так же ж хочеться хоч пошепки поговорити з ним трохи. Та й не те що хочеться – треба. Заради зустрічі з Ципою їх же й узято на теплохід. У Ципи ж ключ до розгадки таємниці. А вони замість того, щоб допомогти розслідуванню, унеможливлюють його. Треба, неодмінно треба законтактувати з Ципою. Але як?
– Давай підходити до кожної шлюпки і тихенько стукати, щоб ніхто не бачив, – прошепотів Женя.
– Давай, – погодився Вітасик.
Вони вибрали момент, коли поблизу нікого не було, постукали об дно шлюпки, і Женя тихо проказав:
– Ципо, це ми! Не бійся!
– Озовись! Треба поговорити! – проказав Вітасик.
– Ти не вилазь! Тільки озовись! – Дуже треба!
Але Ципа не озивався.
Вони підійшли вже до третьої шлюпки, як раптом почули ззаду:
– Що, хлопці, думаєте, там хтось є?
Вони рвучко обернулися.
Платоша усміхався. Вони так розгубилися, що не могли сказати ні слова. Зрадили! Таки зрадили Ципу!
– Я теж думаю, що він у шлюпці ховається, – стишивши голос, сказав Платоша.
– Хто? – розгублено спитав Женя.
– "Заєць"…
– Ні-ні! Там нікого нема! – гаряче прошепотів Вітасик.
Платоша пильно глянув на хлопців:
– Ви не думайте… Я… – він заперечно похитав головою. – Але капітанові хтось сказав, що на теплоході "заєць". І капітан хоче сьогодні вночі зробити облаву.
– Що?! – хлопці з жахом перезирнулися. – А хто сказав? Хто? Коли?
– Не знаю. Сьогодні вранці. Зараз робити не можна, щоб не привертати уваги. А вночі, коли пасажири спатимуть… Отже, до ночі в нього ще є час… – Платоша усміхнувся, підморгнув і, кивнувши хлопцям, побіг до трапа.
Хлопці знову перезирнулися.
– Ципа подумає, що це ми, – безнадійно похитав головою Вітасик.
– Що ж робити?
Став накрапати дощ. Верхня палуба вмить спорожніла.
– Треба його попередити. Поки нікого нема, – вигукнув Женя і кинувся до четвертої шлюпки.
Вони бігали під дощем від шлюпки до шлюпки, стукали кулаками по дну і, видершись на шлюпбалку, гукали під брезент:
– Ципо! Сьогодні вночі облава. Хтось сказав капітану. Пильнуй!..
У каюту вони прибігли мокрі як хлющ.
– Ви що – здуріли?! – накинувся на них Григорій Тарасович. – Ану, переодягайтеся швидше.
Дощ лив цілий день, аж до вечора. Екскурсію в місто відмінили. "Зелену стоянку" з купанням теж.
Масовик улаштував ігри, танці і вікторини в кают-компанії та на критих палубах. Цілий день працювали буфет, і бар, і відеосалон. Крутили кіно. Та, незважаючи на це, день тягнувся дуже довго.
Може, тому, що хлопці нервували. Чи вдасться Ципі переховатися, чи вдасться уникнути облави?
Хлопці блукали по теплоходу, раз у раз визирали на верхню палубу.
А перед вечерею несподівано зустріли Платошу він таємничо схилився до них і прошепотів:
– Капітан відмінив облаву. Чудасія!
Усміхнувся й побіг.
Хлопці знову розгубилися. Значить, вони даремно налякали Ципу. І він, може, й перебазувався.
– Треба попередити! – вирішив Вітасик.
(Продовження на наступній сторінці)