«Космонавти з нашого будинку» Всеволод Нестайко

Читати онлайн оповідання Всеволода Нестайка «Космонавти з нашого будинку»

A- A+ A A1 A2 A3

Ми приладнали до бочки стару кришку од виварки. Це був "верхній люк". Кришка прекрасно закривала бочку і міцно кріпилася зсередини сталевим дротом. Ніякі космічні сили не змогли б її відкрити.

Дно бочки ми вистелили сіном із старого матраца. Стінки обклали старою стьобаною ковдрою, яка була вже нікому не потрібна. Вийшло дуже м'яко, тепло й зручно. До того ж це рятувало від ударів на випадок зіткнення з якою-небудь планетою.

З харчів у дорогу взяли: буханку хліба, куплену на особисті заощадження; сто п'ятдесят грамів любительської ковбаси, яку придбали на ті ж кошти; вісім холодних вареників з картоплею; три цукерки "Киць-киць", що я не з'їв учора; дві цибулини, один оселедець і пляшку з колишньою газованою водою. Колишньою тому, що корок був поганий і газ увесь вийшов. Проте Ромка запевняв, що вона все-таки поживніша, ніж звичайна вода.

В останню мить я приніс надкушений пиріжок з повидлом, що безпритульно лежав на буфеті в їдальні.

… Без п'яти хвилин вісім. Ми з Ромкою в мовчанні стоїмо біля супутника "Ліра-3". Урочистий момент. Щойно написано прощального листа і покладено під цеглину, до якої прикріплений дитячий першотравневий прапорець.

Ось що в цьому листі:

"Всім! Всім! Всім! Сьогодні, ЗО вересня 1958 року, рівно о 8-й годині вечора, ми, Леонід Іщенко та Роман Андрієнко, вилетіли на супутнику "Ліра-3" в міжпланетний простір. Ми перші хочемо довести, що люди можуть літати в цьому просторі і що для справжніх мандрівників немає ніяких перешкод.

Поставте нам пам'ятник на площі Перемоги.

Прощайте, товариші, ми летимо.

Леонід Іщенко Роман Андрієнко".

Високо в небі незчисленними вогниками сяють зірки. Зараз ми з Ромкою полетимо їм назустріч і ніколи більше не повернемося на землю. Минають останні секунди.

— Ну, пішли! — тремтячим голосом кажу я. Ромка одкрив кришку "люка" і вже підняв ногу, щоб залізти в бочку. І в цю ж мить почувся дівчачий голос:

— Хлопці, а що ви тут робите? Га?

Від несподіванки Ромка випустив з рук кришку, і вона боляче вдарила його по коліну, а в мене забурчало в животі.

З-за сарая з'явилася Тетянка, наша однокласниця й сусідка. Побачивши її, Ромка зразу опам'ятався.

— Геть звідси! — спокійно сказав він.

— Що значить геть?! А може, мені цікаво, — сказала Тетянка й підійшла до бочки. — У що ви граєте? — Тетянка змовницьки прошепотіла: — У прикордонників і шпигунів? Я теж хочу.

— Геть, тобі кажуть, — скипів Ромка, — а то як дам, то полетиш!

— Дуже я тебе злякалась! От не піду і буду вам заважати, раз так!

Оце так номері Що робити? Невже все пропало? За кілька секунд до вильоту через якесь погане дівчисько зривається таке діло!

Здавалося, виходу не було.

І тоді я, — будь що буде, — вирішив все чесно їй розповісти і пояснити всесвітню важливість цієї події. Вона, напевно, зрозуміє й не буде заважати.

Почувши, в чім справа, Тетянка аж підскочила від захоплення.

— Ой хлопці, як це чудово! Візьміть і мене з собою. Я теж хочу летіти!

— Що-о? — ми перезирнулися, обличчя в нас витяглися від здивування.

— Я теж полечу з вами!

Ми безпорадно дивились один на одного. Отакої! Мало вона нам нервів на землі попсувала, так її ще в небо з собою брати! Ні! Ні в якому разі!.. Але як від неї відкараскатись? Адже якщо просто так не взяти, то вона і нам не дасть полетіти. Це точно! Вона така!..

І ми почали умовляти Тетянку.

— Ну, подумай, нащо тобі летіти? Це ж назавжди. Ти ж ніколи більше не повернешся на Землю. Ніколи не побачиш ні тата, ні мами.

— Ну то що? Зате цікаво! Чому все цікаве повинні робити тільки хлопці? Я теж хочу!

— Та ми ж не вмістимося всі в супутнику. Ми тебе не мали на увазі. Тобі немає місця.

— Ось як! Мені немає місця? Так ви теж не полетите! Я зараз же скажу тітці Теклі, і вона вам вуха пообриває за те, що ви її бочку чіпаєте… Тітко Текле! — напівголосно крикнула, Тетянка.

— Ш-ш!.. Замовкни!..

Робити було нічого.

— Гаразд… Залазь! — зціпивши зуби, запропонував Ромка і шепнув мені на вухо: — В крайньому разі ми її викинемо по дорозі.

Тетянка вмить залізла в бочку.

— Тільки запам'ятай: їсти ми тобі не дамо. В нас у самих мало! — з відчаєм у голосі крикнув я.

— Добре, добре, — безтурботно відповіла Тетянка й радісно загула з бочки: — Ой, як тут гарно! Залазьте, швидше!

І ми з Ромкою полізли. Сопучи й штовхаючись, ми довго вмощувалися. Кожний намагався якомога болючіше штовхнути Тетянку. Тетянка мовчки терпіла. Нарешті всілися. Було тіснувато, але нічого — летіти можна, особливо на небо. В урочистому мовчанні я встав і закрив "люк", тобто прикрутив його дротом до бочки. Потім не своїм, якимось дуже писклявим, пташиним голосом сказав:

— Приготуватися! Даю старт!

Ромка й Тетянка затамували подих. Я щосили потяг за мотузку, до другого кінця якої там, на дереві, була прив'язана здоровенна каменюка. Почувся тріск, щось гупнуло, загримотіло і…

Тетянка вдарила Ромку ногою у вухо, В цей час Ромка штовхнув мене ліктем у потилицю, а я ткнувся носом Тетянці в живіт. Потім Тетянка сіла мені на голову, Ромка турнув Тетянку коліном, а я наступив Ромці на губу…

Яке щастя, що стінки супутника "Ліра-3" були вистелені ковдрою!

Бочка шалено оберталась і підстрибувала. Вісім холодних вареників з картоплею полетіли Ромці за пазуху, оселедець опинився у Тетянки під пахвою, а колишня газована вода вся до крапельки вилилася мені на штани.

І, незважаючи на це, я радісно вигукнув:

— Ура! Ми лети…

Я не договорив, бо якраз у цю мить мені в рот потрапила цибулина.

"Супутник", мабуть, летів уже у верхніх шарах атмосфери. Він обертався все повільніше й повільніше. Раптом об щось ударився п перестав обертатися.

— Ми вийшли на орбіту! — урочисто промовив Ромка…

Кілька секунд пішло на те, щоб розібратися, де чиї ноги, руки, голови та інше…

В бочці було темно. Пахло оселедцем і ще чимсь поганим.

— Цікаво, де тепер Земля? — тихо й печально спитала Тетянка. Їй уже хотілося додому, до мами. І Ромка це зрозумів.

— А-а, попалася! — злорадно захихикав він. — Ото не треба було летіти. А тепер — усе! Тепер ти ніколи не повернешся додому.

Тетянка нічого не відповіла. Вона мовчала. І я теж мовчав.

Гнітюча тиша запанувала в супутнику "Ліра-3". Я, Ромка й Тетянка сиділи й мовчки прислухалися до космічної тиші Всесвіту. І раптом…

Раптом ми почули гучні кроки й голос. По небу хтось швидко йшов лаючись. В усьому Всесвіті лише одній людині міг належати цей голос — двірничці тітці Теклі.

— А біс забрав би цих песиголовців. Знову якогось лиха накоїли! І доки це буде? Ні вдень ні вночі спокою нема.

Я кинувся одкривати люк…

Супутник "Ліра-3" мирно лежав у бур'янах біля дров'яного сарая. Над бочкою стояла двірничка тітка Текля і войовничо розмахувала руками…

Що було потім? Не треба питати.

Тетянці, звичайно, добре влетіло. Але найбільше перепало мені й Ромці.

І не в тім справа, що після хвилюючої зустрічі з батьками ми довго не могли сісти й соромилися показатися людям на очі. І не в тім, що учні в школі два тижні не давали нам проходу і все запитували про враження від космічної подорожі.

Виявилось найголовніше: учневі третього класу для того, щоб побудувати супутник, треба знати… арифметику. А-риф-ме-ти-ку! І сказав це не хто-небудь, а сам Жорка Циган, найпопулярніша у нас людина в школі, чемпіон міста з плавання.

Це було для мене відкриттям.

Довелося братися за арифметику.

Без підготовки, друзі мої, нічого не робиться. Запам'ятайте!

Отак літав я у космос.

Ну все, приїхали!

Вибачте, далі я їду у справах…

Підполковник Іщенко загальмував біля їхнього будинку. Вадька, Борис і Натка вилізли з машини.

— Спасибі!

— Спасибі!

— Спасибі!

— До побачення! — усміхнувся підполковник.

— До побачення!

— До побачення!

— До побачення!

Коли "Волга" від'їхала, Вадька зітхнув, розмахнувся і ляснув Натку по потилиці.

— Ти чого? — смикнулася Натка.

— Щоб не була така розумна! — Вадька повернувся і побіг. Борис побіг за ним.

— Дурень! Вадька-шмадька! — гукнула йому вслід Натка, і на очі в неї набігли безсилі сльози.

Натка любила маму, тата, вчительку Глафіру Павлівну і вареники з вишнями. І Натка терпіти не могла рицини, риб'ячого жиру й свого сусіду Вадьку. Та якщо риб'ячого жиру й рицини можна було все ж якось уникнути, то Вадьки уникнути було неможливо. Бо вони з Вадькою не тільки жили в одній квартирі, а ще й училися в одному класі — четвертому "Г".

Вадька був недоброю, лихою людиною.

(Продовження на наступній сторінці)