«Дивовижні пригоди в лісовій школі» Всеволод Нестайко

Читати онлайн повість-казку Всеволода Нестайка «Дивовижні пригоди в лісовій школі»

A- A+ A A1 A2 A3

Але навіть здивуватися по-справжньому вони не здивувалися. Ліньки було дивуватися…

…А дома на них чекали неприємності.

 

РОЗДІЛ 3

Несподівані результати рішучих заходів.

Таємне зникнення Хрюші Кабанюк.

Переполох у школі. Пошуки.

"І нащо я їм ставила двійки!"

"Гей! Гей! Слухайте сюди!"

Проминемо, друже мій дорогий, цю сторінку. Не будемо того описувати. Ти б теж, мабуть, не хотів, щоб хтось дивився, як батьки вживають щодо тебе рішучих заходів. Отож не будемо й ми дивитися!..

Скажу тільки одне — жодні рішучі заходи аніякісіньких результатів не дали. Крім суму і сліз.

Весь клас ходив тепер заплаканий і зарюмсаний.

Причому плакали вони зовсім не від рішучих заходів. А просто тому, що весь час чогось хотілося плакати. Навіть без будь-якої причини. А батьки, не розуміючи цього, ще з більшим завзяттям продовжували вживати рішучих заходів.

Але успішність так з місця й не зрушила.

У щоденниках рясніли самі двійки.

— Не діти, а хтозна-що! — обурено казав Мамонт Африканович. — Нічого запам’ятати не можуть.

Пантера Ягуарівна з кожним днем ставала все лютішою.

Уроки тепер перетворилися на якесь суцільне ревище.

Як не дивно, менше від інших плакали Кося Вухань і Колько Колючка, колишні боягузи.

І ніхто навіть не думав, що такими страшенними плаксіями виявляться Вовчик Вовченко та Рудик Лисовенко. Кося дивився, як вони без кінця рюмсають, і не міг повірити, що це оті горлохвати, яких він колись так боявся. Косі навіть здалося, що вони якось поменшали, стали зовсім маленькі й жалюгідні.

Та й інші учні, здавалося, поменшали. Особливо Хрюша Кабанюк. Вона, до речі, найбільше плакала і ридала.

— Ох-хрю-хрю, нещасна я!.. Ох-хрю-хрю, нещасна я! — примовляла вона, шморгаючи своїм п’ятачком.

Не можна було без сліз дивитися на неї.

Та от одного разу…

Кося і Колько йшли зранку до школи.

Попереду, хитаючись від ридань і причитуючи: "Ох-хрю-хрю! Нещасна я", дибуляла Хрюша.

І хоч вони наближалися до Хрюші, голос її чогось слабшав, тихішав.

Стежка, якою вони йшли, завертала за кущ. Хрюша на якусь мить зникла за кущем.

Кося й Колько, наздоганяючи її, теж завернули за кущ і… здивовано перезирнулися.

Хрюші на стежці не було.

— Тю! — сказав Кося й подивився на Колька.

— Тю! — сказав Колько й подивився на Косю.

Щойно вони бачили Хрюшу, щойно чули її голос: "Ох-хрю-хрю! Нещасна я", — і враз вона зникла. Як булька на воді. І ніде ж сховатися не могла — кущ був густий і колючий, не залізеш, а далі все добре проглядалося: рідкі деревця і низенька трава. Сховатися було ніде.

— Хрюшо! — гукнув Кося.

— Не балуйся! — гукнув Колько.

Але ніхто не відповів.

— Хрюшо, де ти?

— Відгукнись!

Кося й Колько оббігли все навколо. Хрюша як крізь землю провалилася.

Шукали вони, шукали, а тоді Колько й каже:

— Може, вона вже в школі давно, а ми, як дурні, шукаємо.

— Гайда!

Побігли в школу. Але й у школі Хрюші не було. Хрюша загадково зникла, — наче розчинилася у повітрі.

— Що робити? — розгублено опустив одне вухо Кося.

— Не знаю, — почухав задньою ногою потилицю Колько.

Думали вони спершу розказати Пантері Ягуарівні, але потім Кося сказав:

— А як у Хрюші через те, що вона зникла, ще більші неприємності будуть?.. Хтозна, яких рішучих заходів вживе тоді тато Кабанюк.

— Правда, — погодився Колько. — Поки що мовчатимемо.

Але довго мовчати їм не довелось.

Бо в школу взагалі ніхто в цей день не прийшов. Зранку всі діти, як завжди, пішли до школи. Але до школи чогось не дійшли. Зникли по дорозі.

Всі. Крім Косі й Колька.

Пантера Ягуарівна від розпачу не знаходила собі місця.

— Ой! Що скоїлося?! Що сталося?! Що трапилося?! Ой! Ой! Ой! — заламувала вона лапи.

Вчителі з директором Бурмилом Михайловичем на чолі обступили Косю й Колька і вимагали ще й ще раз повторювати, як зникла Хрюша.

— Неймовірно! — розводив лапами Бурмило Михайлович.

— Неймовірно! — точнісінько так само розводив лапами Макак Макакович (він дуже поважав директора і завжди наслідував його).

— Неможливо! — голосно зітхав Мамонт Африканович.

— Фантастика! — тоненько зойкувала Лисавета Патрикіївна.

— М-да!.. — широко роззявляв рота Бегемот Гіпопотамович.

— Кошмар!.. Жах!.. — хапала себе за голову Пантера Ягуарівна.

— Ах! — луною одзивалася десь високо вгорі Жирафа Жирафіївна.

— Треба оголошувати загальнолісовий розшук! Треба піднімати на ноги весь ліс! — рішуче сказав директор.

— Нема питань! — одностайно підхопили вчителі.

— Макак Макакович! Біжіть до Дятленка! Хай б’є телеграму-блискавку! — наказав Ведмідь.

— Слухаюсь! — Учитель фізкультури підскочив, ухопився за гілку і зник у кроні дуба.

Через якусь хвилину телеграфіст Дятленко вже відстукував носом телеграму з найвищої сосни:

— "Всім!.. Всім!.. Всім!.. Звірі й птахи! Земноводні й комахи! Ссавці й плазуни!.. Всі мешканці лісу! Увага! Увага! Увага!.. Несподівано і вкрай загадково зникли школярі. Допоможіть знайти! Особливі прикмети: Хрюша Кабанюк — товстенька, у смугастому платтячку, хвостик бубликом; Раїска Мняу — вушка з китицями, на лівій щоці подряпина; Зіна Бебешко…"

У найвіддаленіші кінці лісу полетіли особливі прикмети зниклих.

І зашумів, зарухався, завирував ліс.

Усі лісові мешканці вдалися до пошуків. Шукали і на землі, і в повітрі, і навіть під землею.

Наземними пошуками керував сам директор школи Бурмило Михайлович Ведмідь.

Пошуки у повітрі організували сорока Скрекекулія та сойка Зоя Зойківна.

А підземний загін очолив бригадир прохідників Кріт Кротович.

Цілий день вони шукали, увесь ліс прочесали, що називається, згори донизу, але дарма. Не було їх — ні на землі, ні у повітрі, ні під землею.

— Ой! — голосила, хитаючись від горя, Пантера Ягуарівна. — Ой, як же я їх любила! Ой, вони ж були мені дорожчі за власних дітей! Ой! Ой! Ой!

— Бідні, бідні дітки… — розмазував сльози по щоках Бегемот Гіпопотамович.

— Такі ж були здібні! Все на льоту хапали! — шморгав хоботом Мамонт Африканович.

— І нащо я їм двійки ставила! — била себе ногою в груди Жирафа Жирафіївна.

Уроки, звичайно, було відмінено.

Після марних пошуків Кося з Кольком сиділи край галявини під дубом, позирали на спорожнілу, оповиту незвичною тишею школу і зітхали. Як усі на світі школярі, вони завжди раділи, коли щось таке траплялося і уроки відмінялись. А тепер чомусь навпаки: їм було сумно і порожньо. І уроки згадувалися зі щемливою ніжністю.

— Гей! Гальоу! Слухайте сюди! — почулося раптом десь ізнизу, з землі.

 

РОЗДІЛ 4

Лісовичок Боровичок. "А не побоїтесь?"

Кося і Колько виявляють рішучість.

"Треба плакати!"

Загадковий медовий голос.

— Гей! Гальоу! — знову тоненько, ледь чутно залунало знизу.

Кося й Колько спершу не зрозуміли, хто це їх кличе. Почали роздивлятися і раптом бачать — з-під торішнього листя визирає маленький, схожий на гриб дідок. Якби не голос, вони б і подумали, що то гриб. Кругла, руда, як у гриба, шапка, біла борідка і біла, до п’ят, сорочка. Зелені очі суворо на них мружаться.

— О! — здивовано перезирнулися Кося й Колько. Вони ніколи в житті не бачили таких маленьких дідусів.

— Та нахиліться нижче! — роздратовано загукав дідусь. — Кричу, кричу, а вони… Мені ж важко кричати. А зрушити з місця я не можу.

Справді — ніг не видно, прямо з землі дідусь росте.

Кося й Колько низько нахилилися.

— Ой! А ви хто, діду?

— "Хто, хто"… Лісовичок Боровичок. Не знаєте?

— Н-не знаємо.

— Ото, значить, багато чого ви ще не знаєте. Бо малі та ще й ледарі до того. Лісовичок Боровичок я. Лісу вашого охоронець.

І дідусь гордо виструнчився.

— А-а-а…

— От вам і "а-а-а"… Ви нічого не знаєте, а я все знаю, що у лісі робиться.

— Ой! То, може, ви знаєте, і де наші однокласники поділися?

— Знаю.

Стрепенулися Кося й Колько:

— Ой! Серйозно? То скажіть же!

— "Скажіть-скажіть…" Сказати можна, а потім що? Їх же виручати треба.

— Авжеж! Авжеж!

— А не побоїтесь?

— Ми? — Кося й Колько перезирнулися.

— Та ви ж, ви! А хто? Тільки ви й можете їх виручити. Ніхто більше. Тому я вас і погукав. А то дуже ви мені потрібні були б. Ледарі! — Лісовичок Боровичок сердито чмихнув.

Глянули Кося й Колько один на одного. На якусь мить задумались. Хто його зна, що на них чекає. Може, й страшне щось. Може, краще було б і не вплутуватися. Може, й краще, якби вони боягузами були. Безпечніше. Але ж вони уже не боягузи тепер!.. Отже…

Зітхнули Кося й Колько в один голос:

(Продовження на наступній сторінці)