«Дивовижні пригоди в лісовій школі» Всеволод Нестайко

Читати онлайн повість-казку Всеволода Нестайка «Дивовижні пригоди в лісовій школі»

A- A+ A A1 A2 A3

Кося й Колько вхопилися передніми лапами за гілку і… повисли, звиваючись черв’яками. Хоч як вони кректали, хоч як старалися — жодного разу підтягтися так і не змогли.

— Так… — сказав Макак Макакович. — Фізична підготовочка, самі бачите, кепська… Негодященська підготовочка. М’язи у вас, вибачте, як у слимаків. Кисіль, а не м’язи. Значить, так… Поки фіззарядочку регулярно щодня не робитимете, до мене й не підходьте. А взагалі я б вам радив записатися не в секцію боксу, а в секцію художньої гімнастики. Більше вам підходить.

"Ага! — подумав Кося. — Вовчик мені буде вуха вузлом зав’язувати, а я йому в цей час показуватиму вправи з художньої гімнастики! Ні!" І ображено сказав:

— Я у секцію боксу. Тільки!

— І я, — сказав Колько.

— Ну, побачимо, — сказав Макак Макакович. — Поки що говорити рано.

— Ех, — тяжко зітхнув Кося, виходячи зі спортзалу. — Видно, не судилося нам стати — о! Видно, ніколи нам не покарати хулігана Вовчика. Ех!

— Слухай, — сказав Колько. — А може, справді давай спробуємо регулярно робити оту фіззарядку?

— Я знаю… — здвигнув Кося плечима. — Може, давай…

— Тільки не просто так, а всерйоз. Щодня, обов’язково, хоч би там що. І будемо заодно гартувати волю, виявляти характер. От давай поклянемось, що з завтрашнього ранку і почнемо.

— Ну, давай, — погодився Кося.

— Ти чим будеш клястися? — спитав Колько.

— Не знаю… А чим треба?

— От поклянися вухами. Вони з усього, що в тебе є, найгарніші.

— А ти поклянись голочками.

— Гаразд.

— Клянусь вухами! — урочисто сказав Кося.

— Клянусь голочками! — урочисто сказав Колько. На тому й розійшлися.

 

РОЗДІЛ 4

Зарядка в лісі.

"Ой! Де портфель?"

"Ми ж поклялися виявляти характер!"

"Я — ведмідь, ти — ведмідь, він — ведмідь…"

Уночі Косі Вуханю наснився сон.

Ніби йде він лісом. А назустріч йому Вовчик Вовченко.

"Гей, косоокий, дай закурить!" — хриплим голосом каже Вовчик.

"Я не курю. І тобі не раджу. Це шкідливо для здоров’я. Особливо дитячого", — з гідністю відповідає Кося.

"Що-о?! Ти ще патякаєш?! Інфузорія!" — визвірюється на нього Вовчик та — клац-клац! — зубами біля самісінького Косиного носа.

"Ех!" — розмахується Кося та тільки — бемц! — Вовчика по зубах. Вовчик — беркиць! — і ногами вкрився. Нокаут!..

Лежить — очі заплющив, язика висолопив, ледве дише.

Тоді одне око розплющив, скривився жалібно: "Я більше не бу-у-ду-у!.."

Підійшов до нього Кося й каже благородно так: "Вставай! Я тобі прощаю. Вставай!"

— Вставай! Вставай, синку, а то в школу запізнишся.

Прокинувся Кося — а то мама будить. Приснилося!

А вставать же ж не хочеться! Ой, не хочеться!

— Я ще трошки! Ще трошечки!

Так же ж солодко спиться уранці! Та ще такий сон наснився. Ще б надивитися на поверженого Вовченка, порадіти хоч у сні з його поразки, зі своєї перемоги, з благородства свого… Так ні ж…

— Вставай, Косю! Вставай!

Ет! Нічого ви, мамо, не розумієте!..

Встав зайчик, потарабанився напівсонний вмиватися, зуби чистити, снідати, одягатися, до школи збиратися. На ходу досипає.

Нарешті мама портфелика йому в руки — тиць! У щоку — цмок!

— Біжи, синку!

Вибіг Вухань з дому і — через ліс навпростець до школи…

І тут — ой леле! А фіззарядка?!

Тільки ж учора з Кольком Колючкою клялися вухами й голочками — робити її щодня обов’язково, хоч би там що.

І — на тобі! — першого ж дня — забув! Ні! Краще в школу запізнитися, ніж клятву порушити.

Поставив Кося портфелика під кущем і ну фізичні вправи робити — лапами вимахувати, до землі схилятися, присідати…

— Раз-два-три-чотири! Раз-два-три-чотири!

Захопився, аж самому весело стало. Аж співати захотілося.

Воно й справді непогана річ — ота фіззарядка!

Останню вправу зробив, хокнув.

О! — тепер і до школи можна.

Обернувся до куща. Глип! — а портфелика нема! Що таке? Навіть очам не повірив. Щойно ж отуто стояв під кущем. І раптом — зник. Як і не було.

Кинувся Вухань туди-сюди. Кущ оббіг, усе винишпорив. Нема портфелика та й годі. Мов корова язиком злизала.

Розгубився зайчик.

Озирнувся безпорадно.

— Гей! Хто там балується? Віддайте! Я ж у школу запізнюся.

Та мовчить ліс. Не озивається ніхто.

І раптом страх, мов холодною ковдрою, огорнув зайчика. І вже за кожним кущем, за кожним деревом хтось лихий ввижається.

Не витримав Кося та я-ак дремене.

Уроки вже почалися. Було тихо й моторошно, як буває завжди, коли прогулюєш урок. Усі отам, за дверима, у класі. А ти один у незвично тихому шкільному коридорі. І тільки десь далеко на сходах лунко брязкотить відром прибиральниця тітонька Бобриха.

І така тебе огортає тривожна самотність, наче ти лишився один на цілому світі.

Ні! Подалі від цих порожніх шкільних коридорів!

Кося вислизнув на подвір’я і забився у густі чагарі за спортмайданчиком.

Сидів, зітхав і чекав перерви. Туга й розпач краяли серце.

Що робити?..

На другому уроці ведмежа мова. Сам директор Бурмило Михайлович питатиме. А зошит із домашнім завданням у портфелику лишився. Що казати? Чим пояснити? Хто ж тобі повірить, що ти робив фіззарядку не дома, а в лісі, по дорозі до школи. Ніхто не повірить. Тільки сміятимуться. Та й справді — непереконливо… А додому без портфелика як вертатися?.. Просто безвихідь якась… Хоч сядь та й плач!..

Нарешті пролунав дзвоник. І враз шкільне подвір’я сповнилося галасом і гармидером. Сміх, дзявкіт, вищання…

Лісові дівчатка через скакалки стрибають, у "класи" грають.

Лісові хлопці у футбола, у квача завелися… Один тільки їжачок Колько Колючка сумний ходить по подвір’ю мов неприкаяний. Турбується, що нема Вуханя, друзяки вірного.

— Колько! — стиха гукнув зайчик, коли їжачок проходив повз чагарі.

— Ой! — стрепенувся Колючка та до Вуханя у чагарі. — Це ти? Що таке? Що сталося?

Розказав йому Кося про свою біду, про свою пригоду.

— І що мені тепер робити — просто не знаю… Ні в школу, ні додому.

— Та ти що! — вигукнув їжачок. — Ходім зараз же на урок!

— Без зошита? На ведмежу? Ти що?

— Ну й що! Я тобі свого дам.

— А ти?

— А я викручусь. Ти ж знаєш!

Їжачок Колько Колючка виявився дуже здібний до мов. Усе схоплював на льоту. У нього було тепер таке ведмеже "р-р-р", що йому заздрив навіть Михайлик Ведмеденко. А Бурмило Михайлович ставив їжачкові самі п’ятірки.

— І ми ж поклялися виявляти характер! Ти що — забув?

— Тобі легко виявляти характер. У тебе портфель на місці,— зітхнув Кося.

— Та побігли швидше, а то вже дзвоник!

Кося ще раз зітхнув і повільно поплентався за Кольком у клас.

Бурмило Михайлович одкрив журнал і подивився на клас:

— Хто не виконав завдання, піднесіть лапу!

Всі завмерли. Лапу не підніс ніхто.

— Гаразд. Починаю викликати.

Кося Вухань ліг на парту грудьми й сховався за спину Соні Лось, що сиділа попереду.

— Вовченко!

"Ху! — полегшено видихнув Кося. — Пронесло!"

— А скажи, Вовченко, що було задано на сьогодні.

— Е-е… на сьогодні було… е-е… задано… було на сьогодні… е-е… — Вовчик енергійно махнув лапою знизу вгору, що означало: "Підказуйте, чорти, швидше!"

— Провідміняти "ведмідь", — підказала Зіна Бебешко.

— Проведмежати… е-е… о-о… ведмінь… — прохарамаркав Вовчик.

— Хе! — скривився Бурмило Михайлович. — Ну, давай, "ведмежай", артист! Тільки не підказуйте! Хай сам "ведмежає".

Вовчик Вовченко безпорадно озирнувся навколо й почав:

— Ну… ну… я… е-е… я — ведмідь… ти — ведмідь… він — ведмідь… Ми… е-е… ведмеді… ви — ведмеді… вони — ведмеді…

— Овва! Багато вас, ведмедів, назбиралося, — усміхнувся директор.

Клас зареготав.

— Хе-хе-хе-хе-хе! — й собі дрібно засміявся зайчик. Що й казати — приємно, коли твій ворог пече раків.

— Ану скажи, Вухань, як треба.

Останнє "хе" застряло у Косі в горлі. Коли тебе отак зненацька викликають, якщо ти навіть і знаєш, все у тебе з голови одразу — фіть! — і нема.

— Я… е-е… я… е-е… — забелькотів Кося.

— Ведмідь, ведмедя, ведмедю… — швидко зашепотів підказуючи Колько Колючка.

(Продовження на наступній сторінці)